Довгий час все в моєму житті було все одноманітне і передбачуване. Після школи закінчила курси і влаштувалася секретарем в одну з контор. У вільний час зустрічалася з подружками, ходила в кіно, бігала на танці. Там і познайомилася з майбутнім чоловіком.
Іван працював на заводі, був хороший зовні, та й характер його мене цілком влаштовував. Коли ми з ним надумали одружитися, його батьки вирішили поїхати в село, а нам залишили квартиру. І далі все пішло по як по плану: народилася дочка, ми стали збирати на автомобіль, у вихідні виїжджали на природу, а відпустку проводили в селі.
Доглядали за городом, ходили по гриби, купалися в річці. І все б нічого, але мучив мене якийсь неспокій, раз у раз закрадалася думка: невже так і пройде все моє життя? Я була незадоволеною, мріяла про щось нездійсненне. Це вже тепер розумію, що просто знемагала без любові, а тоді все здавалося сірим і безпросвітним. На роботі дівчата розповідали про побачення, романтику, поцілунки, очі світилися від щастя. Слухала їх і дивувалася: “Чому вже так радіють? Я ось, наприклад, цілуватися взагалі не люблю”.
Так чи інакше, але все ж я намагалася чимось вквітчати своє життя. Захопилася читанням іноземної літератури, дивилася фільми про закордонне життя і потихеньку якісь приємні деталі впроваджувала і в свій побут. Пошила на м’які меблі хутряні накидки, змайструвала оригінальний абажур для нічника, придумувала собі цікаві фасони блузок і суконь. А коли на своїй службі мені все обридло, звільнилася і влаштувалася працювати в редакцію міської газети. Все-таки творчий колектив, цікаві люди.
Треба сказати, що до своїх тридцяти років я розцвіла. Шкіра у мене завжди була прекрасна – тонка, з ніжним рум’янцем на високих вилицях, а очі зелені, подовжені до скронь. І ще я обрала собі нову зачіску: асиметрично підстриглася і вибілила кілька пасом. Фігура теж була що треба, а тепер з’явився і свій стиль. На мене стали задивлятися навіть молоді хлопці.
Я охоче обмінювалася з ними жартами, приймала і дрібні знаки уваги – у вигляді квіточок і шоколадок. Але незабаром в нашу газету прийшов працювати новий журналіст, як потім з’ясувалося, перевівся з обласного центру після розлучення з дружиною. Він лише тільки прийшов до нас – великий, галасливий, кошлатий, і я дар мови втратила. Валерій, представившись, почав говорити мені про необхідність зробити його роботу терміново, а я слова не могла вимовити, нібито в заціпеніння впала. Потім начебто прокинулася, але так збентежилася, що навіть щоки зачервоніли. Він глянув здивовано, а потім в його очах затанцювали веселі іскорки.
– Ну що, красуне, будемо тепер дружити?
– Будемо, – ледве видавила я.
У мене ніби голову знесло. При кожному зручному випадку ми з Валерою збігали з редакції і з захватом цілувалися, де тільки було можна. Просто не впізнавала себе, виявляється, поцілунки – це так прекрасно! А ввечері їхали на його орендовану квартиру, причому чоловікові я брехала, що мене сильно завантажили роботою, доводиться затримуватися допізна. Згодом Іван став бурчати, що мої переробки зовсім не відбиваються на зарплаті, але мені вже було все одно.
Валерій був талановитим журналістом, тому через пів року його на дуже хороших умовах запросили попрацювати в іншому місті, вірніше навіть, в іншій країні. Пропозиція здалася йому привабливою, і він став умовляти мене поїхати туди разом з ним.
– Ти ж знаєш, я не одна.
– А в чому проблеми? Школи скрізь є, дочка буде вчитися, а квартиру мені обіцяють відразу.
– Але у неї тут батько, як Настуся переживе наш з ним розрив?
– Вона вже велика дівчинка, знає, що сім’ї часом розпадаються.
– А Іван? Виходить, заберу від нього дочку за тридев’ять земель. Чи погодиться він?
– А хто його буде питати? Дитина у нас завжди залишається з матір’ю, по собі знаю. Коли розлучався зі своєю дружиною, це навіть не обговорювалося.
У мене ніби голову знесло: при кожному зручному випадку ми з Валерієм збігали з редакції і з захватом цілувалися, де тільки було можна
А я так любила, що більше і не міркувала. Швиденько втрясла всі справи і кинулася за Валерієм в нове життя. Іван, на подив, відпустив мене спокійно. Це вже згодом я зрозуміла, що його влаштував сформований розклад: я ж не претендувала ні на аліменти, ні на свою частину квартири, де ми з донькою були прописані. А ще йому, мабуть, самому набридло жити з холодною дружиною і відчувати себе сусідом по комуналці. Що ж стосується Насті, то вона, звичайно, засмутилася через розлуку з батьком, але той запевнив, що кожне літо буде чекати її в селі у дідуся з бабусею.
Спочатку все було чудово. Ми з Валерієм навіть влаштували невелику вечірку з нагоди нашого одруження в колі його колег. Я зайнялася облаштуванням нашої службової квартири, а Настя звикала до нової школи, потихеньку знайомилася з новими друзями. Бентежило мене лише одне: боялася, що не дотягую до рівня Валерія. Він був надзвичайно ерудованим, обожнював класичну музику, чудово розбирався в живописі. І що я могла цьому протиставити? Хіба що свою начитаність. Думаю, що в його в середовищі я виглядала дивно.
А потім почалися важкі часи. У Валери щось не складалося на новому місці, він ніяк не міг знайти спільну мову ні з керівництвом, ні з співробітниками. Наскільки я зрозуміла, це було звичайне зіткнення амбіцій. Вечорами він бродив по квартирі чорніший хмари. Я намагалася бути гранично делікатною, але відчувала, що ми з донькою стали роздратовувати його своєю присутністю. Він навіть став часто зриватися на грубість, і в такі хвилини я йшла з Настею на вулицю.
Ми годинами бродили по вулиці, щоб дати можливість йому заспокоїтися. Справа закінчилася тим, що Валерій звільнився з редакції і засів удома. Гроші наші стрімко закінчувалися, і я влаштувалася друкаркою в найближчу контору.
Чоловік лежав на дивані і дивився в стелю, достукатися до нього було неможливо. І одного разу він заявив, що надумав повернутися додому. Там, мовляв, батьки, жити є де, і робота для нього знайдеться.
– А як же ми з Настею? – несміливо запитала я.
– Не виходить у нас з тобою, вибач. Ніяких претензій, просто ми, мабуть, занадто різні.
– І куди ж нам тепер діватися? – голос мій затремтів від сліз.
– Вертайся до чоловіка. Доньку він в будь-якому випадку прийме.
Легко сказати, повертайся! Я ж їхала на край світу з коханим, а тепер виходить, він не знає, як від мене і звільнитися. Але вибору у мене не було.
По дорозі додому Валерій поводився настільки відсторонено, ніби він мені зовсім чужа людина.
Вранці на вокзалі він доніс наші валізи до стоянки таксі, сухо промовив “па-па”, стрибнув в одну з машин і помчав. А ми з Настею поїхали на нашу колишню квартиру, до Івана. Я спеціально не стала йому дзвонити, побоюючись почути рішучу відмову прийняти нас. Адже нам з донькою потрібно було десь перебитися – хоча б перший час.
День був вихідним, відкрив він відразу і витріщив на нас очі.
– Іване, хто там? – почувся з спальні жіночий голос.
– Спи-спи, Оксанко, це до мене, – гукнув Іван і кивнув нам головою в бік кухні, приклавши палець до губ. Потім щільно закрив кухонні двері.
Вислухавши мою сумну історію, він розвів руками.
– А я недавно одружився! І Оксанка навряд чи зрадіє таким гостям.
-Іване, але я ж все залишила тобі, навіть компенсацію за квартиру не взяла! Хто міг знати, що так все складеться? Невже не зарадиш дочці? Ти не турбуйся, мені б тільки на роботу влаштуватися, а там ми що-небудь придумаємо.
Іван почухав голову, подумав і сказав:
– Ну, ось що. Настя може пожити в селі у дідуся з бабусею, сьогодні ж її і відвеземо, а вже ти вибачай – перекантуйся поки у якоїсь подружки. Головою треба було думати! Зірвала дитину невідомо куди, мене, як ганчірку викинула…
Тут на кухні намалювалася огрядна жінка. Руки в боки і запитала:
– Ну що, тепер, крім Івана-дурника, і піти немає до кого?
– Оксано, заспокойся, ми вже все вирішили, – сказав мій колишній чоловік. Ми відвезли Настю в село, де мене зустріли більш ніж холодно, а потім я вирушила до Уляни, з якою колись разом працювала. Уляна мені дуже зраділа і прихистила охоче, вона вже років зо два як була в розлученні. Щоб отримати житло в гуртожитку, мені довелося влаштуватися на завод, на найгіршу роботу, по змінах. Часом потрібно було виходити і в ніч. Було несолодко. Але куди було діватися? З Настею спілкувалася по телефону, і вона говорила, що дуже сумує, просила скоріше забрати її.
Наш заводський фотограф, Віталік, незабаром явно почав до мене залицятися.
– Дивлюся я на тебе, Тетяна, і дивуюся: така тендітна, ніжна, красива. Що ти тут робиш, в цьому бруді?
– Обставини, Віталіку, – відповіла я. – Розплачуюся за своє легкодумство.
– Розплачуватися за жінку повинні чоловіки! – вагомо сказав він і запропонував: – Давай сьогодні повечеряємо разом, може, зможу чимось допомогти.
Коли я закінчила свою розповідь, він рішуче заявив:
– Загалом, так: переїжджай до мене і дочку привозь. Не пропадемо! Віталік наполіг, щоб я звільнилася з цієї роботи, і сам підшукав мені місце.
З усіх сил намагалася віддячити йому за участь у моїй долі, і як господинею він не міг мною нахвалитися. Зрозуміло, ми дуже скоро стали з ним близькі, але ні про яку любов з мого боку і мови не було. А Віталіку хотілося, щоб жінка ним захоплювалася, щоб в його присутності, як він сам не раз говорив, заводилася з пів оборота. Я ж так була змучена своїми пригодами, що просто не могла повною мірою відповідати його бажанням. Він до того ж виявився ревнивцем і незабаром став влаштовувати мені скандали на порожньому місці.
Справа закінчилася тим, що одного разу вночі, покидавши речі в чемодан, підхопила доньку, і ми втекли. І я знову була змушена просити притулку в Уляни. Але тут з’ясувалося, що у неї відбулися деякі зміни в особистому житті, і їй вже не до нас. І все-таки вона, добра душа, на кілька днів нас до себе пустила.
Я знову повернулася на завод, і ми з донькою поселилися в робітничому гуртожитку. Як було важко, словами не передати! Насті уроки потрібно готувати, а в сусідніх кімнатах – шум і гам. До мене часто ломилися мужики з пропозиціями… одного разу навіть двері вибили. Добре що встигла потоваришувати з комендантшою, і вона переселила нас з донькою в іншу кімнату, де сусіди були скромніші.
Я все частіше відчувала себе заїждженою шкапою, яка ходить по колу і ніяк не може зупинитися. Проте, коли нападав відчай, стискала зуби і терпіла – мені треба підняти дочку.
Минали дні, місяці, ми і озирнутися не встигли, як Настя перейшла до випускного класу. Вона весь цей час підробляла листоношею, щоб ми могли зводити кінці з кінцями, і взагалі всіляко мене підтримувала. Сильна духом виросла дівчинка і серцем співчутлива. І тут нам з нею посміхнулася удача – мені вдалося отримати від заводу окрему квартиру. Як же ми з донькою були щасливі!
Після тієї розмови з дочкою я довго плакала, а потім подумала: у кожного свій вибір, а правильний він чи ні, вирішує лише сама людина.
Ну, слава Богу, думала я, тепер-то вже заживемо! Тут же звільнилася з заводу, тому що здоров’я стало підводити, і знову пішла до редакції газети, але вже кур’єром. Друкарки ніде більше не були потрібні – всі пересіли за комп’ютери.
Так, грошей мені платили небагато, але вечорами я підробляла нянею: забирала сусідську дитину з садка, гуляла з нею, годувала вечерею – її батьки були зайняті допізна. До того ж Настя після закінчення школи навчалася на бухгалтерських курсах і ось-ось повинна була вийти на роботу. Знайомі допомогли їй знайти хороше місце. Але доля готувала мені ще одне випробування. Моя дочка потрапила в аварію. Слава Богу, залишилася жива і здорова, але осколки скла сильно порізали їй обличчя. Лікар сказав, що буде потрібна пластична операція, можливо, і не одна.
Всі сили кинула на те, щоб допомогти своїй дівчинці. Забувши про гордість, мало не на колінах вимолювали грошей у всіх, хто тільки міг допомогти. Справедливості заради скажу, що батько Насті не залишився в стороні – він дав більшу частину грошей, мабуть, все-таки совість прокинулася, адже всі ці роки ні копійкою нам не допоміг. Та й дідусь з бабусею, його батьки, немов би віддалилися від внучки, мабуть, так і не пробачили мене за минуле.
Загалом, з цією проблемою ми впоралися, хоча треба було багато душевних сил і часу, не кажучи вже про великі матеріальні витрати.
Настя моя вийшла на роботу, почала робити успіхи в кар’єрі. Але мене сильно турбувало, що її особисте життя ніяк не складається. Вона не довіряла чоловікам, завжди мовби чекала від них якогось підступу. І я з гіркотою думала, що в цьому, схоже, є і моя вина. Адже той складний життєвий шлях, що ми пройшли з донькою, безумовно наклав відбиток на її характер і сприйняття людей в цілому, особливо чоловіків.
Коли Насті виповнилося тридцять, вона зійшлася з власником мережі магазинчиків, які торгують канцтоварами, Толіком. Він був набагато старшим за неї, дорослі діти жили окремо, і, здавалося б, нічого не заважало тому, щоб вони узаконили свої стосунки. Але дочка категорично заявила мені, що штамп у паспорті їй ні до чого, оскільки вона не впевнена в стабільності існуючого положення. Мовляв, товар зараз йде погано, ряд точок доведеться закрити, в доходах -то порожньо, то густо, причому все частіше перший з варіантів.
– Але ж тобі давно пора народжувати, жіночий вік короткий, – спробувала заперечити я.
– Знаєш, мамо, я, на жаль, чи на щастя, не хочу народжувати, – відповіла Настя. – Ти подивися, які зараз діти: невиховані, невдячні. Вибач, але онуків тобі в найближчому майбутньому не обіцяю.
Після цієї розмови з дочкою я довго плакала, а потім взяла себе в руки і вирішила: у кожного своя доля і свій вибір. А правильний він чи ні, теж вирішує лише сама людина.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – healthyplace
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
