“Наталю, ти ж ближче живеш, візьми маму до лікарні!” – наказав брат Василь, навіть не подумавши про мою завантаженість. У нашій родині все так: мама годинами базікає з його дружиною Оленою, їде за сто кілометрів мити їм вікна чи сидіти з онуками, а мені дістаються лише повчання про самостійність і весь тягар турботи про батьків. Та коли я наважилася заперечити, розгорілася буря, яка ось-ось розколола нас усіх

Я сиділа за кухонним столом, дивлячись у вікно на осінній дощ, що барабанив по шибках, і відчувала, як усе всередині кипить від образи. Скільки разів я намагалася ігнорувати цю нерівність, переконуючи себе, що все нормально, що сім’я – це не про справедливість, а про любов.

Але того вечора, коли мама зателефонувала і з ентузіазмом розповіла, як вона знову їде до брата допомагати з онуками, щось у мені тріснуло. Чому завжди тільки йому? Чому я, старша дочка, маю бути тією, хто все витримує сама, а Василь – вічним улюбленцем, якому все подається на блюдечку?

Мій брат Василь живе за сто кілометрів від батьківського дому, у затишному передмісті з новим будинком, який вони з дружиною Оленою побудували кілька років тому. Коли йому щось потрібно – гроші на ремонт, порада чи просто компанія, – він знає, де шукати підтримку.

Але як тільки справа доходить до взаємної допомоги, раптом відстань стає непереборною перешкодою. “Занадто далеко, Наталю, ти ж розумієш”, – каже він з тією своєю посмішкою, яка мене завжди дратувала. А мама? Вона ніби не помічає цієї однобокості. Кожного дня вона витрачає годину на розмови з Оленою, обговорюючи все на світі – від рецептів борщу до дрібних сімейних негараздів.

Олена – майстриня у таких справах. Вона на декретній відпустці з їхньою другою дитиною, маленьким Іванком, і, мабуть, нудьгує вдома. От і дзвонить мамі, скаржиться на Василя: як він мало часу проводить з родиною, як не допомагає з прибиранням, як постійно на роботі.

Мама співчуває, бо сама колись мала схожі проблеми з татом. “Бідолашна, – каже вона, – чоловіки такі, але ти тримайся, я тобі допоможу”. І допомагає – ой як допомагає! Два вікенди на місяць мама їде до них, сидить з онуками, готує обіди для всієї сім’ї, навіть миє підлогу в їхньому великому будинку. Якщо Олені з Василем потрібно кудись вирватися – на побачення чи просто прогулянку, – вони без вагань привозять дітей до мами, навіть на пів дня.

Я намагаюся не звертати уваги, переконую себе, що це нормально. Адже я – незалежна, як каже мама. У мене своя сім’я: чоловік Петро, двоє дітей – старша дочка Мар’янка, якій вже шістнадцять, і син Андрійко, дев’ятирічний бешкетник. Ми живемо ближче до батьків, усього за п’ятнадцять кілометрів, у квартирі в місті.

Я працюю вчителькою в школі, Петро – інженером на заводі. У нас все стабільно, але ж і ми не проти допомоги. Та коли я просила маму посидіти з дітьми, бо мала важливу конференцію, вона відмахнулася: “Ти ж сильна, Наталю, впораєшся. Я в твоєму віці теж усе сама робила, і нічого”. Я отетеріла від таких слів. Чому для Василя – все, а для мене – “впораєшся”?

Ця несправедливість почалася давно, ще з дитинства. Василь був молодшим, “хлопчиком”, якого треба було пестити. Мені, як старшій, завжди доручали більше обов’язків: допомагати по господарству, доглядати за ним. “Ти дівчинка, мусиш бути відповідальною”, – казала мама.

І я була. Закінчила школу з відзнакою, пішла в університет на педагогічний, вийшла заміж, народила дітей – усе без особливих скарг. Але тепер, коли батьки старіють, ця нерівність вилазить назовні, як стара рана. Тато вже не водить машину через проблеми із зором, а мама… Вона все ще активна, але її здоров’я не те, що раніше.

Минулого літа мама занедужала. Звичайна застуда переросла в щось серйозніше. Лікарі сказали, що потрібно лягти в лікарню на тиждень. Хто мав її відвезти? Звичайно, я. Василь подзвонив і сказав: “Наталю, ти ж ближче, візьми на себе. У нас тут з Оленою плани, Іванко погано почувається”.

Я погодилася, бо що робити? Відвезла маму, відвідувала щодня після роботи, купувала ліки, готувала їжу для тата. А коли мама виписалася, Василь приїхав на один день – з квітами і тортом. “Дякую, сестричко, ти золото”, – сказав він, і всі розчулилися. Але всередині мене все стискалося від образи. Чому я завжди та, хто тягне весь тягар?

Але справжній конфлікт стався недавно, коли мама потребувала оперативного втручання на коліні. Вона довго відкладала, бо “не хотіла турбувати”, але біль став нестерпним. Ми зібралися всі разом – я, Петро, Василь з Оленою, тато. Обговорювали план: хто відвезе, хто забере, хто буде доглядати під час відновлення.

Василь одразу заявив: “Наталю, ти ж маєш машину і живеш поруч. Ти візьмеш на себе транспорт і покупки. Ми з Оленою приїдемо на вихідні, якщо зможемо”. Я не витримала. “А чому завжди я? – спитала спокійно. – Ти ж знаєш, як мама тобі допомагає: з дітьми, з господарством. Коли вам потрібно, ви долаєте ті сто кілометрів без проблем. Чому б не розділити обов’язки по-чесному? Я візьму будні, а ви – вихідні”.

Василь спалахнув, як сірник. “Ти що, робиш проблеми на рівному місці? – кричав він. – Ми ж родина, а ти егоїстка! Мама для тебе нічого не варта?” Олена мовчала, дивлячись у підлогу, а мама намагалася заспокоїти: “Діти, не сваріться, я впораюся”. Але я не відступила.

“Це не про те, чи варта мама. Це про справедливість. Ти користуєшся її допомогою, а коли черга до тебе – ховаєшся за відстанню”. Хвилин п’ятнадцять ми сперечалися, доки тато не втрутився і не сказав, щоб ми заспокоїлися. У підсумку я взяла на себе всю турботу: відвезла маму в лікарню, відвідувала, готувала, прибирала вдома. Василь приїхав раз – привіз фрукти і поїхав. А коли мама одужала, перше, що вона зробила, – поїхала до них сидіти з онуками.

Я почала аналізувати наше життя. Згадала, як у дитинстві мама завжди хвалила Василя за найменші досягнення: “Мій синочок такий розумний!” А мені: “Ти мусиш старатися більше”. Коли я народила Мар’янку, мама приїхала на день, подивилася і сказала:

“Ну, тепер ти мати, вчися”. А коли народився Іванко у Василя, вона жила у них тиждень, допомагаючи Олені з усім. “Бідненька, перша дитина – це важко”, – співчувала вона. Я не заздрю онукам, люблю їх, але чому мої діти не заслуговують на таку ж увагу? Мар’янка якось спитала: “Мамо, чому бабуся частіше з дядьком Василем?” Я не знала, що відповісти.

Щоб не з’їхати з глузду, я намагаюся відволікатися. Ходжу на йогу з подругою Оксаною, читаю книги про сімейну психологію. Одна з них, “Межі в родині”, відкрила мені очі: часто в сім’ях є “золоті діти” і “попелюшки”. Василь – золотий, я – попелюшка. Але я не хочу так жити.

Нещодавно я поговорила з Петром. Він мене підтримує: “Ти права, Наталю, це несправедливо. Давай встановимо межі”. Ми вирішили, що наступного разу, коли мама попросить допомоги для Василя, я скажу: “Нехай він сам упорається, як я”.

Але життя не стоїть на місці. Недавно Олена подзвонила мамі, скаржачись, що Василь багато працює і їй самотньо. Мама одразу запропонувала: “Приїжджай з дітьми, я посиджу, а ви з Василем сходіть кудись”. Вони приїхали, мама наготувала, нагодувала, а ввечері Василь відвіз її додому – на автобус, бо “далеко”. Я мусила їхати на зупинку, бо мама боїться ввечері сама. “Дякую, доню”, – сказала вона. А я подумала: чому дякувати? Це ж норма для мене.

Тепер я думаю про майбутнє. Батьки старіють, і хтось мусить про них дбати. Василь каже: “Ти ближче, ти й доглядай”. Але я не згодна.

Хочу, щоб ми розділили відповідальність: фінанси, візити, турботу. Може, скласти графік? Петро каже, що це хороша ідея. Та боюся нової сварки. Василь – упертий, мама його захищає. Олена мовчить, але я знаю, що вона користується ситуацією.

Іноді я мрію про те, щоб усе змінилося. Уявляю, як мама приїжджає до нас, грається з Андрійком, допомагає Мар’янці з уроками. Як ми всі разом їдемо на пікнік, без образ. Але реальність інша. Минулого тижня мама знову поїхала до Василя – мити вікна перед зимою.

“Олено, я приїду, допоможу, і заночую, посиджу з дітьми”, – сказала вона. Вони поїхали на екскурсію, а мама залишилася з онуками. Потім – автобус додому, і я на зупинку.

Ця історія змусила мене замислитися про власну роль. Може, я сама винна, що дозволяю так? Час змінюватися. Почну з розмови з мамою наодинці: “Мамо, чому так? Чому Василь – улюбленець?” Може, вона зрозуміє. Або ні. Але мовчати більше не можу.

А ви, шановні читачі, стикалися з подібним у своїх родинах? Чи є у вас “золоті діти” і “незалежні”? Поділіться своєю історією – може, разом знайдемо вихід?