— Навіщо вам той холодильник, якщо можна на балконі продукти тримати, а нам машина потрібна для статусу — Оксана навіть не намагалася приховати зневаги у голосі. Я мовчки поклала слухавку і вперше за життя дістала з шухляди документи на продаж майна.

Довгоочікувана тиша в оселі Уляни Степанівни завжди супроводжувалася легким шелестом листя за вікном. Вона прожила в цій невеликій, але охайній квартирі понад тридцять років, знаючи кожен скрип мостини та кожну тріщинку на стелі. Останнім часом техніка почала підводити її одна за одною.

Старенький пилосос димів, пральна машина відмовлялася викручувати білизну, а кухонний комбайн, який був подарунком ще на срібне весілля, просто затих назавжди. Проте найбільшою проблемою став холодильник. Він почав видавати такі звуки, ніби всередині оселився невеликий трактор, а вранці під ним часто з’являлася калюжа води.

Уляна Степанівна не звикла скаржитися. Вона все життя працювала в бібліотеці, де панував порядок і спокій, тому і вдома намагалася підтримувати таку ж атмосферу. Її єдиною радістю був син Іван. Він виріс добрим хлопцем, завжди допомагав матері, поки не зустрів Оксану. Після весілля Іван став навідуватися рідше. Його можна було зрозуміти — нова сім’я, робота, постійні турботи. Проте Уляна відчувала, як між ними зростає невидима стіна, яку старанно вибудовувала невістка.

Оксана була жінкою практичною. Вона вважала, що кожна копійка в родині має бути під суворим контролем. Уляна Степанівна ніколи не просила грошей, навпаки — намагалася з кожної пенсії відкласти хоч трохи, щоб передати синові або купити подарунок онукам. Але цього разу ситуація була критичною. Холодильник остаточно зупинився, і продукти почали псуватися.

Цілий місяць Уляна Степанівна економила на всьому. Вона відмовилася від улюбленого сиру, купувала лише найнеобхідніше і навіть почала вимикати світло в коридорі, щоб зекономити кілька гривень. Зрештою, їй вдалося зібрати потрібну суму. Вона не хотіла йти до магазину сама, бо боялася, що консультанти нав’яжуть їй дорогу модель, яка їй зовсім не потрібна. Тому вона вирішила довіритися синові.

Того ранку вона пішла до банку. Руки трохи тремтіли, коли вона передавала касиру пачку купюр, акуратно перев’язану гумкою. Це були її заощадження за довгий час. Вона переказала всі гроші на картку Івану і відразу зателефонувала йому.

— Алло, Іванку, синку, ти мене чуєш?

— Так, мамо, щось сталося? — голос сина звучав трохи розгублено.

— Я тільки що переказала тобі гроші. Там якраз на той холодильник, про який ми говорили минулого тижня. Пам’ятаєш, ти обіцяв допомогти обрати і замовити з доставкою?

— А, так, мамо, пам’ятаю. Гроші вже прийшли, я бачу сповіщення. Не хвилюйся, я все зроблю. Завтра подивлюся найкращі варіанти і замовлю.

— Дякую тобі, рідний. Ти ж знаєш, мені важливо, щоб він був не дуже високий, бо я не дістану до верхньої полиці.

— Добре, мамо, я все врахую. Мені зараз треба бігти, Оксана кличе вечеряти. Бувай.

Уляна Степанівна поклала слухавку з полегшенням. Вона уявляла, як завтра в її кухні стоятиме новий, блискучий пристрій, який не буде гудіти і текти. Вона навіть почала планувати, які продукти купить, щоб заповнити нові полиці.

Вечір минав спокійно. Вона випила чаю, почитала книгу і вже збиралася лягати спати, коли на екрані телефону висвітилося ім’я Оксани. Уляна здивувалася, адже невістка рідко телефонувала сама, зазвичай вони спілкувалися через Івана.

— Добрий вечір, Уляно Степанівно, — голос Оксани був холодним і діловим.

— Добрий вечір, Оксано. Щось трапилося?

— Ви знаєте, я побачила, що ви переказали Івану велику суму. Ми з ним порадилися і вирішили, що новий холодильник вам зараз не так вже й потрібен.

Уляна Степанівна затамувала подих. Вона не могла повірити власним вухам.

— Як це не потрібен? Мій старий зовсім зламався, продукти псуються.

— Ну, ви ж можете потримати каструлі на балконі, зараз уже не літо. А ми з Іваном вирішили, що ці гроші підуть на початковий внесок за нову машину для нас. Нам набагато важливіше змінити авто, бо Івану соромно їздити на старій моделі перед колегами. Ви ж хочете, щоб у сина все було добре?

— Але ж це мої гроші, Оксано. Я їх збирала з пенсії, відмовляла собі в усьому.

— Уляно Степанівно, ви ж одна живете. Вам багато не треба. А ми молода сім’я, нам треба розвиватися. Іван погодився зі мною. Він просто не знав, як вам це сказати, тому я взяла це на себе. Не будьте егоїсткою.

— Оксано, я не можу без холодильника. Мені важко щодня ходити в магазин по трохи.

— Ну, будете частіше гуляти, це корисно для здоров’я. Гроші вже в обороті, ми сьогодні ж оформили документи в салоні. Тож питання закрите. На все добре.

У трубці почулися короткі гудки. Уляна Степанівна сиділа в темряві, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Вона не могла повірити, що син міг так вчинити. Невже він справді вважає, що його комфорт важливіший за елементарні потреби матері?

Вона намагалася зателефонувати Івану, але він не брав слухавку. Один раз, другий, третій. Потім апарат взагалі став поза зоною досяжності. Це було найболючіше. Справа була навіть не в грошах, а в тій легкості, з якою вони розпорядилися її життям.

Минула ніч, яка здалася вічністю. Вранці Уляна Степанівна зрозуміла, що не може просто так це залишити. Вона одяглася і поїхала до сина додому. Коли вона підійшла до під’їзду, то побачила під вікнами нову, вишневого кольору машину. Біля неї стояв Іван і з гордістю протирав лобове скло.

— Іване, — тихо покликала вона.

Син здригнувся і обернувся. У його очах вона побачила суміш сорому та роздратування.

— Мамо? Ти чого тут так рано?

— Я прийшла спитати, чи це правда те, що сказала Оксана. Ці гроші пішли на це авто?

— Мамо, ну ти ж розумієш… Це було дуже вигідне пропозиція. Ми згодом тобі купимо той холодильник, чесно. Просто зараз не можна було втрачати шанс. Оксана каже, що ти зможеш трохи почекати.

— Іване, я не можу чекати. Мені ніде зберігати їжу. Ти хоч розумієш, що ти зробив?

— Ой, не починай. Ти завжди все перебільшуєш. Це просто холодильник, а це машина — наше майбутнє. Оксана права, ти думаєш тільки про себе.

У цей момент з під’їзду вийшла Оксана. Вона була в новому пальті і з переможною посмішкою на обличчі.

— О, Уляно Степанівно, ви вже тут. Прийшли привітати нас з покупкою?

— Я прийшла подивитися, на що ви обміняли мій спокій, — відповіла Уляна, дивлячись невістці прямо в очі.

— Ну, знаєте, — Оксана зневажливо знизала плечима. — Якщо ви збираєтеся влаштовувати сцени, то краще йдіть додому. Ми дорослі люди і самі знаємо, як розпоряджатися фінансами в нашій родині. А оскільки Іван — ваш спадкоємець, то ці гроші все одно були б його. Ми просто взяли їх трохи раніше.

Уляна Степанівна нічого не відповіла. Вона розвернулася і повільно пішла до зупинки. У голові пульсувала лише одна думка — де вона зробила помилку у вихованні? Коли її добрий хлопчик перетворився на людину, яка не бачить потреб рідної матері?

Повернувшись додому, вона побачила порожню кухню. Старий холодильник стояв німий і непотрібний. Вона відкрила вікно, і в кімнату ввірвалося холодне повітря. Тепер вона знала, що допомоги чекати нізвідки.

Через тиждень Іван зателефонував знову. Він розмовляв так, ніби нічого не сталося, питав про здоров’я і розповідав, як чудово їде нова машина. Уляна Степанівна слухала його мовчки, а потім просто сказала.

— Знаєш, синку, я вирішила продати цю квартиру.

— Що? — голос Івана миттєво змінився. — Ти з глузду з’їхала? Це ж велика трикімнатна квартира в центрі. Куди ти підеш?

— Я поїду в село, у будинок твого дідуся. Там свіже повітря, город. А гроші від продажу квартири я покладу на рахунок. Але не на твій, Іване. Я вирішила, що витрачу їх на подорожі, про які завжди мріяла. Мені вже нема чого втрачати.

— Мамо, це нерозумно! Ця квартира має залишитися мені та онукам! Оксана вже планувала, як ми там зробимо ремонт через кілька років!

— Оксана може планувати що завгодно, — спокійно відповіла Уляна. — Але ви навчили мене однієї важливої речі — треба думати про себе. Оскільки ви вирішили, що мій холодильник — це дрібниця, то я вирішила, що ваше майбутнє спадок — це теж лише формальність.

На тому кінці дроту запала тиша. Потім почувся розгніваний голос Оксани, яка, вочевидь, підслуховувала.

— Ви не маєте права! Це підступно!

— Права? — перепитала Уляна Степанівна. — Я маю право бути щасливою і мати справний холодильник. На все добре.

Вона поклала слухавку і вперше за довгий час відчула справжню силу. Її життя більше не належало планам невістки чи слабкодухості сина. Вона почала збирати речі, готуючись до змін, які раніше її лякали, а тепер здавалися єдиним порятунком.

Звісно, Іван намагався приїжджати, переконувати, навіть просив вибачення. Але Уляна бачила в його очах не каяття, а страх втратити нерухомість. Оксана ж більше не з’являлася, лише писала гнівні повідомлення про невдячність.

Коли угода з продажу була завершена, Уляна Степанівна купила собі найкращий холодильник, який тільки змогла знайти, і перевезла його до затишного будиночка в селі. Тепер вона щоранку прокидалася під спів пташок, а вечорами пила чай на веранді, дивлячись на захід сонця. Грошей їй вистачало на все, і навіть на невеликі подарунки сусідам, які стали їй ближчими за рідню.

Син перестав дзвонити зовсім, коли зрозумів, що грошей він не побачить. Це було боляче, але Уляна знала, що це ціна її свободи. Вона зрозуміла, що іноді треба втратити все, щоб нарешті знайти себе.

Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Уляна Степанівна, позбавивши сина спадку після такої зради? Чи була інша можливість навчити молодь повазі до батьківських заощаджень?

Поставте свою вподобайку, якщо історія вас зворушила, і обов’язково напишіть у коментарях свою думку — це для нас дуже важливо. Ми цінуємо кожного читача та його погляд на такі складні життєві ситуації. Що б ви зробили на місці героїні?