— Назаре, я не збираюся псувати своє життя та кар’єру заради того, щоб у твоєї мами з’явилася жива іграшка на вихідні — наголосила Надія, грюкнувши дверима. Того вечора я зрозуміла, що мій син вибрав жінку, для якої наше сімейне коріння — це лише сухий бур’ян.

Моя невістка Надія завжди була дуже активною жінкою, яка знає ціну кожній хвилині. Вона керує невеликим відділом у банку, постійно кудись поспішає, і її телефон не затихає навіть під час недільної вечері. Мій син Назар душі в ній не чує. Вони разом уже вісім років, мають чудову квартиру, двічі на рік літають у відпустку до океану і, здавалося б, мають усе для повного щастя. Крім одного. У нашому домі немає дитячого сміху.

Щоразу, коли наближається січень, я відчуваю дивний щем у середині. Дивлюся на сусідку Степанівну, до якої онуки прибігають з паперовими квітами та кривими малюнками, і серце крається. Мені теж хочеться відчути цей запах дитинства, почути тупотіння маленьких ніжок і бодай раз отримати в подарунок ту незграбну листівку, де великими літерами буде написано моє ім’я. Але Надія непохитна.

Коли ми востаннє зібралися за столом, я не втрималася. Приготувала фірмові голубці, поставила на стіл свіжий узвар і почала здалеку.

— Назаре, подивися, як розрослася наша родина у родичів. У твого двоюрідного брата вже двоє, а ви все чогось чекаєте.

Мій син лише опустив очі та почав старанно вивчати візерунок на скатертині. А от Надія відклала виделку і подивилася на мене своїм холодним, діловим поглядом.

— Мамо, ми ж це вже обговорювали. У нас зараз зовсім інші пріоритети. Я готуюся до підвищення, Назар планує розширювати бізнес. Дитина зараз просто не вписується в наш графік.

— Хіба щастя можна вписати в графік? — тихо запитала я, відчуваючи, як до горла підкочується клубок. — Роки минають, сили вже не ті. Я б ще могла допомогти, поки маю здоров’я. Поки можу казки читати та в парку гуляти. А потім що? Будете самі в порожніх стінах зі своїми кар’єрами?

— Це наш вибір, — відрізала невістка. — Ми хочемо жити для себе, подорожувати, не бути прив’язаними до пелюшок. Це не егоїзм, це свідомий підхід до життя.

Я подивилася на неї й не впізнала ту дівчину, яку мій син колись привів у дім. Тоді вона здавалася м’якою та чуйною. А зараз переді мною стояла чужа людина, для якої власний комфорт був дорожчим за продовження роду. Мені хотілося кричати, пояснювати, що речі та подорожі — це лише пил, який розвіється, а рідна кров — це те, що залишається назавжди.

— Назаре, а ти що скажеш? Невже ти теж не хочеш сина чи доньку? — я з надією глянула на сина.

Він мовчав кілька секунд, перебираючи пальцями серветку.

— Мамо, я підтримую Надію. Ми команда. Якщо вона не готова, я не буду на неї тиснути. Нам і вдвох добре.

Ці слова стали для мене справжнім розчаруванням. Мій власний син, якого я виховувала в любові та повазі до сімейних цінностей, тепер захищав цю порожнечу. Я зрозуміла, що вони обоє стали іншими. Для них світ звузився до рамок офісу та екранів смартфонів.

Минуло кілька тижнів. Я випадково зустріла на ринку свою давню подругу Марію. Вона сяяла від щастя, тримаючи за руку маленьку дівчинку в рожевій шапочці.

— Глянь, яка помічниця у мене! — хвалилася Марія. — Це моя Яна, онученька. Вчора ми разом печиво пекли, вся кухня була в борошні, але скільки радості! А як твої? Коли вже ми твоїх онуків побачимо?

Я щось невнятно пробурмотіла про роботу та зайнятість молоді, а в самій усе всередині перевернулося. Чому іншим дається це просте людське щастя, а я маю задовольнятися лише розповідями про нові контракти та відрядження?

Повернувшись додому, я сіла біля вікна. У сусідньому дворі молодий тато вчив малюка кататися на самокаті. Дитина падала, сміялася, знову піднімалася. Це було настільки щиро і справжньо, що мої власні стіни здалися мені холодними та бездушними.

Я вирішила спробувати ще раз. Запросила сина на прогулянку в парк, без Надії. Думала, можливо, без її впливу він відкриється мені. Ми йшли засніженими алеями, під ногами рипів сніг.

— Сину, ти пам’ятаєш, як ми з батьком водили тебе сюди на санчатах? Ти тоді так боявся гірки, але все одно хотів з’їхати.

— Пам’ятаю, мамо. Це були гарні часи.

— То чому ти позбавляєш себе і мене таких спогадів у майбутньому? Невже ти не бачиш, що Надія просто боїться втратити свою ідеальну фігуру чи вільний час? Це ж справжнє себелюбство.

Назар зупинився і зітхнув.

— Мамо, припини. Надія — чудова жінка. Вона просто бачить життя інакше. Вона хоче бути впевненою, що ми зможемо дати дитині все найкраще, коли прийде час.

— А коли він прийде? Коли мені буде вісімдесят? Коли я вже не зможу навіть на руки немовля взяти? — мій голос затремтів.

— Я не знаю. Можливо, ніколи. І це теж нормально. Зараз інший час, інші правила. Не обов’язково мати дітей, щоб бути щасливим.

Я мовчала всю дорогу додому. Мені було гірко усвідомлювати, що сучасне покоління так легко відмовляється від того, що століттями було основою життя. Вони називають це свободою, а я бачу в цьому лише самотність у золотій клітці.

Вечеря того вечора була тихою. Надія розповідала про нову модель машини, яку вони хочуть придбати весною. Вона описувала колір салону, технічні характеристики, швидкість. А я дивилася на її доглянуті руки з ідеальним манікюром і думала про те, що ці руки ніколи не заколисували дитину, не витирали сльози після розбитого коліна. І, схоже, ніколи не будуть.

Кожного разу, коли я бачу рекламу дитячих товарів або чую пісню про маму, я перемикаю канал. Це занадто боляче. Мої мрії про те, як я буду вчити онуку вишивати або розповідати онукові історії про його прадіда, розсипаються як картковий будинок.

Найважче стає тоді, коли Надія починає повчати мене, як правильно жити. Вона каже, що я занадто багато думаю про минуле, що мені треба знайти собі хобі, записатися на курси або почати подорожувати. Вона не розуміє, що жодне хобі не замінить тепла рідної людини, яка продовжить твій рід.

Одного разу я не витримала і прямо сказала їй усе, що думаю.

— Ти просто боїшся відповідальності, Надіє. Ти хочеш тільки отримувати від життя задоволення, не віддаючи нічого натомість. Це шлях у нікуди. Коли не стане нас, хто згадає про тебе? Хто прийде до тебе, коли ти будеш старою і немічною? Твої банківські рахунки? Твоя машина?

Вона не стала сперечатися. Вона просто встала, взяла сумочку і вийшла з кімнати. Назар кинувся за нею, кинувши на мене погляд, повний докору. З того дня вони стали заходити все рідше. Дзвінки стали короткими та офіційними.

Тепер я сиджу у своїй квартирі й слухаю тишу. Вона стала моєю постійною супутницею. Я дивлюся на старі фотографії, де мій син ще зовсім маленький, і думаю: де я припустилася помилки? Чому він вибрав такий шлях?

Можливо, я дійсно занадто тисну на них. Можливо, світ справді змінився так сильно, що материнство перестало бути цінністю. Але моя душа не хоче з цим миритися. Я відчуваю себе обкраденою. У мене забрали право бути бабусею, право передати свою любов і досвід наступному поколінню.

Наближається чергове свято. Я знову буду сидіти за столом, дивитися на двері й сподіватися на диво. Хоча розумом розумію, що дива не буде. Буде черговий дорогий подарунок від невістки — шарф або парфуми, які мені зовсім не потрібні. Бо єдиний подарунок, про який я мрію, не можна купити за гроші.

Я часто думаю про те, чи не стала я сама занадто жорсткою у своїх судженнях. Але хіба бажання бачити продовження свого сина — це щось погане? Хіба це не природно — хотіти, щоб життя тривало?

Назар іноді телефонує і розповідає про успіхи на роботі. Я слухаю його голос і намагаюся вловити в ньому хоч краплю сумніву або суму за чимось більшим. Але він звучить впевнено. Він переконаний, що вони все роблять правильно.

Якось я запитала його прямо.

— Назаре, ти дійсно щасливий у цьому своєму ідеальному світі без дітей?

— Так, мамо. Мені спокійно. Ми з Надею розуміємо одне одного з півслова. Нам не потрібен хтось третій, щоб відчувати повноту життя.

Після цієї розмови я зрозуміла, що програла. Мої аргументи для нього — це лише відгомін минулого століття. Він живе в іншому вимірі, де успіх вимірюється цифрами, а не посмішками.

Я дивлюся у вікно на вечірнє місто. Тисячі вогнів, тисячі доль. Десь там народжуються нові люди, хтось уперше каже слово мамо, а хтось, як і я, намагається змиритися з порожнечею.

Я не знаю, як складеться їхнє життя далі. Можливо, колись вони пошкодують про свій вибір, але тоді вже буде пізно. А можливо, вони справді проживуть довге і яскраве життя, так і не дізнавшись, що таке справжня, беззастережна любов до своєї дитини.

Мені залишається тільки чекати й сподіватися, що одного дня щось зміниться. Хоча з кожним роком ця надія стає все слабшою.

Як ви вважаєте, чи мають батьки право втручатися в такі особисті рішення своїх дітей? Чи це справді егоїзм з боку молоді, чи просто нове бачення світу, яке нам, старшому поколінню, важко осягнути?

Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та напишіть у коментарях свою думку. Для мене це дуже важливо, адже хочеться знати, що я не одна у своїх роздумах. Ваші слова допоможуть мені краще зрозуміти цю непросту ситуацію. Чи стикалися ви з подібним у своїх родинах? Що ви порадили б мені в цій ситуації?