Не було і дня, щоб я не згадув момент прощання зі своїм дідом. Ви коли-небудь прощалися, знаючи, що це назавжди? Але за життя. Я, на жаль, так. Я ладен був розірвати світ за те, що він такий недосконалий. Докричатися до небес. Але його очі я ніколи не забуду. – Та що там… Прощаю. Заспокойся

Не було і дня, щоб я не згадув момент прощання зі своїм дідом. Ви коли-небудь прощалися, знаючи, що це назавжди? Але за життя. Я, на жаль, так. Я ладен був розірвати світ за те, що він такий недосконалий. Докричатися до небес. Але його очі я ніколи не забуду. – Та що там… Прощаю. Заспокойся.

Не було і дня, щоб я не згадувала момент прощання зі своїм дідом.

Ви коли-небудь прощалися, знаючи, що це назавжди? Але за життя. Я, на жаль, так. Я ладен був розірвати світ за те, що він так недосконалий. Докричатися до небес. Але його очі я ніколи не забуду.

– Пробач мене, будь ласка.

– Та що там… Прощаю. Заспокойся.

Я 5 років тому взяв до себе дідуся, свого діда, від якого всі відхрестилися за те, що він покинув свою сім’ю.

Його вважали зниклим, і ось в два роки тому він з’явився. Я був невимовно радий тому, що він знайшовся! Я покинув все і приїхав.

Бачили б ви той момент, коли я побачив рідну людину, яку всі давно вже не вважали живою!

– Добрий день. Іван Іванович?

– Так.

– Іване Івановичу…

– Це… ти?

– Так! Дідусю, це я.

Ми обнялися.

Мій дід був зразком інженера для мене. І він заклав в мене мої навички, подарував мені перший інструмент…

Мій дідусь – це той, кого я практично не знав, але хотів завжди бути, як ispovedi.com він і мій батько.

Я допоміг старому налагодити господарство, бо воно знаходиться зовсім в іншому місті, не там, де тепер живу я. І поїхав. Я дзвонив йому.

І ось через пару тижнів дзвонять сусіди і кажуть: «Ваш дідусь спивається і не доглядає за собою».

Що мені ще залишалося робити? Я зірвався, приїхав, забрав його до себе. Ми дали йому з дружиною другу кімнату. Він мав усі блага, гуляв, коли хотів, а вдома на нього чекала завжди тепла їжа. Я ніколи не обмежував його свободи, навіть коли він губився.

Так ми прожили 5 років. Але потім у мене народилася друга дитина і дід почав чудити. І життя стало настільки нестерпним, що я не хотів приходити додому…

Ось він начебто сидить на дивані, а через півгодини рветься на вулицю. Але відпускати його вже не можна було – він не прийшов би.

Він погано розумів вже. Він крав ключі, гроші. Він творив такі речі, що не розказати. І коли після продажу квартири у нас з’явилися гроші, то постало питання: чи він, чи сім’я.

Бачить Бог, я не хотів зла старому, але терпіти це день у день я не міг. Я відправив його туди, звідки і взяв. Я ніколи не забуду хвилину прощання з ним…

Через кілька місяців я дізнаюся, що йго не стало.

Дідусю, прости мене. Я правда тебе люблю. Ти – мужчина, ти зрозумієш мене. Прости мене, Боже, за такий вибір і вчинок!

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!