– Не хочу святкувати цього року Різдво. Просто хочу побути сама, – промовила мама, відвернувшись від мене до вікна.

Це прозвучало так категорично, що я ледь не розгубилася. Різдво завжди було її улюбленим святом. Ще з дитинства пам’ятаю її захоплення, коли вона готувала дванадцять страв, прикрашала ялинку, вносила з татом в хату дідуха. Але цього року все інакше. Після втрати тата мама просто замкнулася в собі.

– Мамо, але як це – без Різдва? Це ж наше свято, це про сім’ю, про тепло. Ми всі чекаємо на нього. Нестор вже не може дочекатися твоїх пампушків і твого борщу з грибними вушками.

Вона лиш похитала головою.

– Руслано, зрозумій, мені зараз не до свят. Нічого не хочеться. Різдво нагадує мені про все, чого тепер немає. І я просто хочу спокою.

Я відчула, як щось стискається. Це був не просто біль за маму, це було щось більше – відчай від того, що вона відмовляється прийняти нашу підтримку. Вона навіть попросила мене купити подарунки для дітей, бо не мала бажання йти до магазину.

– Мамо, але ж ми всі сумуємо за татом. Ти не одна в цьому. Ми хочемо бути разом, допомагати один одному. Хіба це не важливо? – запитала я, намагаючись достукатися до неї.

– Руслано, будь ласка, не змушуй мене. Це твоє свято, ваша радість. А я хочу побути одна. Мені це потрібно, – її голос був спокійним, але твердим.

Повернувшись додому, я довго не могла заспокоїтися. Нестор запропонував:

– А якщо ми просто прийдемо до неї? Зробимо сюрприз? Принесемо все, накриємо стіл, і вона не зможе сказати “ні”.

– Вона розсердиться, – зітхнула я. – Ти ж її знаєш. Їй буде здаватися, що ми не поважаємо її бажання.

Але в душі мені дуже хотілося зробити саме так. Я розуміла, що залишити маму одну на Різдво – це не вихід. І хоча я знала, що буде складно, вирішила діяти обережніше.

Наступного дня я почала з малого. Принесла їй пакетик з пампушками, які випікала з дітьми.

– Мамо, спробуй. Пам’ятаєш, як ти мене колись навчила робити цю смакоту? Нестор і діти дуже старались. Хочеш рецепт переглянути?

Вона посміхнулася, але лише кивнула. Здавалося, що її серце трохи відтануло, хоч і зовсім ненадовго.

Наступним кроком було запропонувати разом прикрасити ялинку.

– Руслано, я ж сказала…

– Я знаю, знаю. Просто діти хотіли, щоб ти допомогла їм. Вони кажуть, що тільки ти знаєш, як правильно розвісити ліхтарики, – жартома пояснила я.

Мама знову погодилася, хоч і неохоче. Та коли вона взялася за прикраси, її обличчя трохи просвітліло. Я зрозуміла – в ній ще жевріє те саме бажання святкувати, яке завжди було в її серці.

Через кілька днів я принесла їй ще одну новину.

– Мамо, уявляєш, Нестор сказав, що хоче сам спекти твої булочки! Ми навіть не знали, з чого почати. Ти могла б допомогти нам із рецептом?

– Нестор? Булочки? – вона вперше щиро засміялася. – Ну, тут без мене точно не обійдетеся.

І ось так, крок за кроком, я змогла залучити її до святкових приготувань. Нехай не повністю, але хоча б трохи. Вона почала частіше посміхатися, менше замикатися в собі.

А на саме Різдво я вирішила зробити щось особливе. Ми з дітьми підготували невеликий сюрприз. Принесли святкову вечерю прямо до її дому, прикрасили стіл і запросили її приєднатися до нас. Вона здивовано подивилася на нас, але не вигнала.

– Ну що ж, якщо вже все так… то давайте разом, – тихо сказала вона, сівши за стіл.

Це було найщасливіше Різдво за останні роки. Хоч тата вже й не було з нами, але ми зуміли відчути тепло сім’ї. І мама, нарешті, зрозуміла, що вона не одна, що ми її любимо і завжди будемо поруч.

А як би ви переконали близьку людину не закриватися у своєму болю? Можливо, у вас є свої секрети чи історії? Напишіть, мені дуже цікаво дізнатися.