– Не йди! Я прошу тебе. Хочеш, на колінах буду благати? – у Міли в очах було скільки відчаю, вона була схожа на безпорадне кошеня, яке загубилося серед великого, бездушного мегаполісу.
– Припини! Твої сльози не діють мене більше. Я вже давно втратив до тебе інтерес як до жінки, а після прочитаного листування в твоєму телефоні навіть дивитися не хочу на тебе! – погляд у Дмитра був холодний і повний байдужості.
Міла дивилася в колись кохані і рідні очі, але не впізнавала того, колишнього Діму, з яким була така щаслива останні кілька років. Молодий хлопець підняв легку, спортивну сумку і, зупинившись біля дверей, повернувся назад.
– У тебе рівно тиждень, щоб з’їхати з моєї квартири. Час пішов! – вимовив грізно.
– Але куди мені йти з нашою дочкою? Ти і її викидаєш з легкістю зі свого життя?
– Ніяких ” але”! Після недавніх подій я не впевнений, що у мене є дочка!
Діма так грюкнул дверима, що зі стелі посипалася штукатурка. У ліжечку прокинулася і заплакала маленька Христина.
– Тихіше донечко, не плач, моя рідненька… – Міла кинулася до дитини.
…Зовсім недавно, у молодої сім’ї все було чудово. Ніщо, як то кажуть не віщувало біди… Але в останні кілька місяців Діму наче підмінили. Чоловік приходив додому далеко за північ і влаштовував дружині сцени на порожньому місці.
Міла підозрювала, що у чоловіка хтось є на стороні, а сьогодні вранці подруга підтвердила її здогадки. Лера подзвонила і сказала, що бачила Дмитра вночі в одному з нічних клубів. Чоловік був у супроводі розкішної блондинки, яка буквально висіла у нього на шиї.
В той же день Діма схопив телефон дружини і став читати листування. Чоловік прекрасно знав, що дружину часто вітав колишній співробітник зі святами. Він розумів, що ці смс нешкідливі і ніколи не надавав цьому значення. Але сьогодні вирішив з цього приводу роздути сварку і піти від дружини.
Міла здогадалася, що Діма це зробив навмисне. Так би мовити, знайшов причину для розлучення. Від цього на душі було дуже гірко і прикро. Жінка не знала, як далі жити. Адже крім Діми у неї нікого не було в цьому великому, жорстокому місті.
Молода жінка закрила очі, і занурилася у важкий сон. Їй снився мамин будинок. У грубці горів яскравий вогник, а на столі рум’янилися гарячі пиріжки. Мама посміхнулася ніжно, і обняла доньку. «Не сумуй рідна, все владнається, що не робиться – все на краще!» – прошепотіла мама улюблену фразу.
Раптово рипнули вхідні двері, і на порозі з’явився гарний, високий хлопець в дублянці і битих валянках. Він тримав у руках пухнасту ялину, і посміхався. «Фух! Машина «сіла» в снігу, ледве дотягнув ялинку!» – засміявся він. Потім, красень підійшов до Міли, поцілував її з дочкою і сів за стіл. Жінці було дуже тепло і спокійно біля незнайомця, вона відчувала себе найщасливішою на землі…
Прокинувшись з важкою головою, Міла згадала, що її покинув чоловік і заплакала. Цілий ранок жінка ходила наче в тумані, вона думала про нічне сновидіння. Дивно, але про красивого незнайомця зі сну Міла згадувала частіше, ніж про Діму. Його погляд був таким рідним і ніжним…
«А чому б мені і справді не поїхати додому до матері? Що мені робити в місті? Так і зроблю. Поживу вдома, поки Христина не підросте, а там видно буде… »- вирішила Міла, і стала збирати речі.
Додому вона потрапила пізно ввечері. Мати не чекала дорогих гостей, тому розплакалася від радості і несподіванки.
– Любі мої! Чому ж ви не попередили? – посміхнулася Тетяна Іллівна.
Побачивши червоні і запалені від сліз очі дочки, жінка все зрозуміла, і призупинилася з розпитуваннями.
«Не буду лізти в душу. Потім поговоримо з донькою».
– Роздягайтеся і швидше і до столу. Я як знала, пиріжків ваших улюблених спекла!
Міла закрила очі від насолоди, і вдихнула приємний запах здоби з корицею.
«Прямо як в моєму сні. У грубці горить вогонь, на столі пиріжки… »- посміхнулася молода жінка.
У цей момент, рипнули вхідні двері і на порозі виник молодий чоловік з ялинкою в руках.
– Фух! Ледве добрався, Тетяна Іллівна. Снігу намело по пояс, довелося кинути свою «ластівку» у лісі, – посміхався красень.
Міла застигла як укопана. На якийсь момент жінці здалося, що вона божеволіє. Це був він! Її прекрасний принц зі сну…
– Мамо, це хто? – прошепотіла злякано.
– Познайомтесь, це Руслан, мій постоялець. Хлопець відкрив невелике виробництво в нашому селі, а у мене поживе, поки не закінчать будівництво його будинку. Ти ж не проти? – запитала Тетяна Іллівна.
– Ні. Не проти… – заїкаючись, вимовила Мила.
– Ось і прекрасно! Руслане, роздягайся, зараз чай будемо пити з пирогами. У мене радість така, дочка з внучкою приїхали!
– Чудово! На довго? – поцікавився хлопець у Міли.
– Так, – буркнула молода жінка, і пішла в кімнату.
Міла не могла прийти в себе. Адже це все вона вже бачила уві сні. На хлопцеві були та ж дублянка і валянки. Навіть ялина була ідентична!
“Так не буває. Може, я зійшла з розуму?» – прошепотіла тихо.
– Міло, донечко, ти чому пішла? – в кімнату увійшла Тамара Іллівна.
– Мамо! Ти, напевно, подумаєш, що я божевільна. Розумієш, сьогодні мені снився сон. У ньому я бачила все, що відбувається зараз. Тільки Руслан уві сні був моїм чоловіком, мені так добре і тепло було поруч з ним. Але ж не буває…
– Буває, донечко. Ще й як буває! А Руслан дійсно дуже милий і серйозний чоловік. Я б дуже хотіла, щоб твій сон виявився віщим!
– Мамо, я взагалі поки заміжня… – сумно промовила Міла.
– Бачу я твоє заміжжя! До речі, ти знаєш, що мені твій Дімка ніколи не подобався. І запам’ятай: все, що не робиться – все на краще! – вимовила Тетяна Іллівна свою улюблену фразу.
Міла з матір’ю увійшли в кімнату, і побачили, що Руслан з Христиною встановлюють ялинку. Дівчинка весело сміялася, і не відходила ні на крок від чоловіка.
– Мамо! Я більше не поїду додому! Залишуся жити тут з Русланом і бабусею! – заявила дівчинка.
– Звичайно, залишишся, – посміхнулася Міла.
Нарешті ялинку прикрасили, і все сімейство сіло вечеряти. Руслан дуже уважно дивився на Мілу. Погляд у чоловіка був теплим і щирим.
– Міло, ми з вами не знайомі? Мені здається, що я дуже добре знаю і вас, і Христинку. Але ж ми раніше не зустрічалися? Дивно, але у мене відчуття, що я знаю вас все життя… У вас не буває такого? – поцікавився чоловік, коли тетяна Іллівна на хвилинку вийшла в іншу кімнату.
– Буває! Ще як буває… Мені здається, що ми бачилися в якийсь добрій казці, – посміхнулася щаслива жінка.
…Іноді в нашому житті бувають такі моменти, коли здається, що все втрачено і життя втратило весь сенс. У такі моменти важливо не здаватися і не опускати руки. Адже доля завжди дає нам підказки і шанс.
Пам’ятайте, що все що не робиться – все на краще. Ніхто точно не знає, за яким поворотом нас чекає щастя і любов…
Мілана Лебедєва
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
