Не можу переконати маму переїхати з цієї хатинки, а залишатися теж не можу. Мені 32 роки, і в мене дві донечки. Старша цього року пішла в перший клас – така доросла вже. Щоразу дивлюся на неї і не можу повірити, що це моє маля так швидко виросло.
А молодша ще зовсім маленька, їй тільки 10 місяців. Ми живемо у приватному будинку разом із моєю мамою. Я незаміжня, сама виховую доньок, але мама мене дуже підтримує, і без неї я б, мабуть, не впоралась.
І от, здається, нарешті можна подумати про якесь поліпшення умов життя. У мене ж є деякий капітал – я їздила на заробітки в Польщу кілька років, трохи грошей вдалося зібрати.
Хотіла б взяти іпотеку і купити нормальну квартиру — з гарячою водою, опаленням, щоб дітям було комфортно. Бо в нашому будинку постійно якісь проблеми: то грубку треба топити, то воду носити відрами, то сніг розчищати.
І це ще добре, що зима поки не дуже сніжна, але з двома дітьми й роботою дуже не легко і не просто. Але мама не хоче переїжджати. Просто категорично. Каже:
— Мені тут добре. Це мій дім. Я звикла.
І наче я її розумію. Вона справді багато зробила для нас. Коли я ходила старшою донькою, це мама купила цей будинок. Поки я працювала, вона сиділа з малою, майже шість років виховувала її, як свою. Та й зараз допомагає з обома доньками.
Але її здоров’я вже не те, їй навіть по воду інколи сходити важко. А тут зима — треба сніг відкидати, дрова носити, піч топити.
Я кажу:
— Мамо, ми скоро це самі просто не потягнемо. У квартирі легше буде. Там і гаряча вода, і ліфт, і нічого не треба носити.
Вона тільки відмахується:
— Це ти молода, ти собі хочеш комфорту. А мені що? На що я квартиру мінятиму? Тут огородик, садок мої.
І тут мене охоплює розпач. Бо ніби й права вона, але й залишити її тут одну я не можу. Відчуваю себе зрадницею. Як я можу її покинути, коли вона все життя для мене старалась?
Сідаємо якось увечері, мама чай п’є, молодша донька на підлозі повзає, старша в книжці щось малює. І я знову починаю:
— Мамусю, а ти подумай. Квартира буде хороша, світла. Поруч школа, садок, лікарня. Не треба буде топити грубку, я ж бачу, як ти втомлюєшся.
Вона кидає на мене такий погляд, ніби я пропоную їй переїхати на Марс:
— А я де буду квіти садити? Тут у мене город. А там що? Стіни та балкон?
Я не знаю, як її переконати. Вона вперта, мов ослик той. І кожна моя пропозиція натрапляє на стіну.
Одного разу навіть старша донька втрутилась:
— Бабусю, а що ти будеш робити, якщо тут вода закінчиться?
Мама сміється:
— Ні, Софійко, я ж колодязь маю.
Але мене вже ці жарти не смішать. Я навіть ночами думала, як знайти вихід. Може, залишити цей будинок і здавати його? Але знову ж таки — хто ним займатиметься?
І от вчора мама каже:
— Я тут подумала, якщо ти вже хочеш квартиру, то купуй, але я залишуся тут.
Я питаю:
— Як ти тут сама? А якщо щось станеться?
А вона тільки махає рукою:
— Нічого не станеться. Я впораюся.
І от я сиджу, дивлюся на цей наш будинок, слухаю, як десь у грубці потріскують дрова, і не знаю, що робити. Ніби й хочу дати дітям краще життя, але залишити маму саму — душа не на місці. Дуже хочу почути якісь корисні для мене поради!
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.