Не минуло й місяця після весілля, як моя донька перестала бути собою. Я стояла на порозі, коли вона приїхала в гості, й не могла повірити очам. Замість моєї ніжної біленької Галинки з’явилась брюнетка в чорній водолазці, з тінями кольору смоли. Мов та інша жінка.

– Галю, що сталося з твоїм волоссям? Тобі ж так пасував твій світлий відтінок. – Василь сказав, що любить брюнеток, – відповіла вона з усмішкою, ніби нічого не сталося. А мені в душу закралося щось тривожне: якщо вона вже змінює себе під його смаки, то що далі? Чи не втратить вона себе повністю в цьому шлюбі?

Коли ми з чоловіком одружувалися, я мала своє “я”, хоч і не сильно голосне. Я не фарбувала волосся, бо Степан любив натуральність. Але ніхто мене не змушував. Він приймав мене такою, якою я була, і я його. Ми могли сперечатись, могло бути важко, але не було цього – коли одна людина розчиняється в іншій. Саме це я побачила в очах Галі – спробу сподобатись, заслужити, бути зручною.

Вона сиділа на кухні, намазувала мед на хліб, а я все ніяк не могла вгамувати те внутрішнє свербіння.

– Як ти, доню? Як живеться вам?

– Добре, мам. Василь старається. Робота є, вечорами разом дивимось серіали, їжу готуємо по черзі.

– А волосся? Це рішення обговорене? Чи раптове?

– Ні, просто… Він якось сказав, що завжди мріяв про дружину-брюнетку. І я вирішила зробити сюрприз. Думаю, йому приємно.

– А тобі?

Вона замовкла. Очі відвела. Сковзнула поглядом по кухонній плитці.

– Я вже звикла.

Я більше нічого не сказала, але з того моменту в мене зародився сумнів. Може, це я перебільшую? Може, всі молоді так – підлаштовуються, шукають компроміси?

Та за тиждень вона подзвонила мені з питанням:

– Мам, як ти готуєш той салат з буряком і чорносливом?

– А тобі захотілось?

– Ні, Василь просив, щоб я навчилась. Каже, у його мами завжди такий був на свята. Я хочу зробити йому приємне.

Я знову почула той самий мотив – “йому буде добре”, “йому буде приємно”. Ні слова про неї. Про її бажання.

І знову – мовчання. Аж потім тихо, ледве чутно:

– А він не дозволяє, мам. Каже, це – розбещення шкіри. Він хоче, щоб я виглядала природньо.

Я не знала, що сказати. Моє всередині кипіло. Але я вдихнула повітря, вивела в голос спокій.

– Галинко, а ти ж раніше тішилась своїми баночками. Пам’ятаєш, як замовляла собі ті рожеві маски? Хіба не це тебе радувало?

– Ну… Трохи. Але Василь правий – це ж хімія. Я йому довіряю.

От тоді я зрозуміла, що справа не в фарбі і не в кремах. Дочка моя поступово сходила з власного маршруту й заходила на чиюсь колію.

Одного дня я не витримала. Попросила її приїхати без Василя.

– Просто хочу провести з тобою час, як раніше. Дівочі наші години, пам’ятаєш?

Вона приїхала. Тиха, втомлена, і в очах – якась постійна напруга, як струна.

– Мам, тільки давай без моралі, добре?

Я мовчки поставила чай, витерла руки рушником і сіла навпроти.

– Я тебе дуже люблю, – сказала я просто. – І мені боляче бачити, як ти поступово зникаєш.

– Я не зникаю! Я просто… Я хочу, щоб у нас все склалося. Він добрий. Просто в нього свої бачення. Він не поганий, не ображає, не гуляє. Він просто хоче, щоб я була “його ідеальною жінкою”.

– Але ти вже є ідеальною. Для себе. Для мене. Чому ти маєш бути чиєюсь картинкою?

Галя заплакала. Вперше за довгий час.

– Мам, я не знаю, хто я. Я ж щойно вийшла заміж. Я думаю, можливо, я справді маю ще вчитись. Змінюватись. Бути більш гнучкою.

– Гнучкість – це коли ти приймаєш інше, не втрачаючи себе. А коли ти замість себе – чиясь копія, то це вже не шлюб. Це вистава.

Вона не сперечалась. Просто сиділа і дивилась на свої руки. Як у дитинстві, коли щось натворила, а казати правду страшно.

Минув ще місяць. Я не тиснула. Телефонувала час від часу, питала, як справи. Вона відповідала коротко.

А потім, в неділю вранці, я відчинила двері – і побачила доньку з валізою.

– Мам, я поки поживу в тебе. Можна?

Я кивнула. Не питала нічого. Хоч хотілось витрусити з неї всі деталі.

Ввечері, вже за чаєм, вона тихо сказала:

– Він не грубив. Просто… Я раптом зрозуміла, що вже місяць не говорила того, що думаю. Не слухала улюблену музику. Не готувала те, що люблю. Жила, аби не розчарувати. І це було не життя. Це була клітка з гарним краєвидом.

Я взяла її за руку.

– Галино, ти вчасно це побачила. Шлюб – це не про роль. Це про рівність. Про те, щоб бути поряд, а не під чиїмось поглядом.

Вона стиснула мою руку.

– Мамо… А якщо він зміниться?

– А якщо ні?

Ми сиділи мовчки. Вперше за довгий час – справжні.

А ви як гадаєте? Де та межа між компромісом і втратою себе? Чи варто “підлаштовуватись” заради стосунків?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений