— Не соромно тобі, Катерино, у власної бабусі гроші просити? Квартиру купили, ремонт затіяли, а тепер хочете, щоб я за ваші забаганки платила? — Софія Іванівна відсунула чашку й подивилася на онуку так, ніби та запропонувала щось непристойне.

Катерина сиділа навпроти й намагалася не показати, як її зачепили ці слова. Вона прийшла не просити подарунок. Їм із чоловіком терміново потрібні були сорок тисяч гривень, які вони збиралися повернути протягом чотирьох місяців. Бабуся мала достатньо заощаджень, а ще кілька тижнів тому сама запевняла, що в разі потреби до неї можна звернутися.

— Бабусю, ми не просимо тебе оплачувати ремонт. Нам треба закінчити ванну кімнату, бо там протікає труба. Я ж пояснила, коли повернемо гроші.

— От коли заробите, тоді й ремонтуйте. Самостійності вам бракує. А я не збираюся привчати молодих людей жити за чужий рахунок.

Катерина вже підвелася, коли бабуся взяла телефон. На екрані висвітилося ім’я Дарини — її двоюрідної сестри.

Софія Іванівна миттєво змінила тон.

— Дариночко, сонечко, я все пам’ятаю! Не хвилюйся, до суботи все буде готове. Тільки мамі поки нічого не кажи, домовилися?

Помітивши, що Катерина ще стоїть біля дверей, бабуся прикрила телефон долонею.

— Ти вже йдеш? То йди, бо я зайнята.

Катерина вийшла з квартири з неприємним відчуттям. Вона ще не знала, що саме Софія Іванівна готувала до суботи. Але вже за кілька днів зрозуміла, чому бабуся так поспішала закінчити розмову.

Квартиру Катерина та її чоловік Андрій купили наприкінці літа.

До цього вони майже сім років орендували житло. Спочатку маленьку однокімнатну квартиру на околиці Львова, потім трохи більшу, коли Катерина змінила роботу й почала заробляти більше.

Андрій працював майстром із ремонту побутової техніки. Мав постійних клієнтів, але заробіток залежав від кількості замовлень. Катерина була бухгалтеркою в невеликій торговельній компанії.

Вони не жили розкішно. Відкладали щомісяця, відмовлялися від дорогих поїздок, купували техніку переважно під час знижок. За кілька років назбирали на перший внесок і взяли невелику двокімнатну квартиру в кредит.

Житло було старе, зате своє.

Перші два місяці подружжя ремонтувало його майже без вихідних. Андрій сам знімав старе покриття, вирівнював стіни, встановлював двері. Катерина після роботи їздила по будівельних магазинах, порівнювала ціни й домовлялася про доставку матеріалів.

Найбільше клопоту завдала ванна кімната.

Спочатку майстер запевнив, що достатньо замінити змішувач і кілька з’єднань. Але коли зняли стару плитку, виявилося, що частина труб потребувала повної заміни.

За два тижні до переїзду сусідка знизу повідомила про мокру пляму на стелі.

— Катю, тут уже не можна відкладати, — сказав Андрій, коли вони оглянули пошкоджену ділянку. — Треба міняти все до стояка. Інакше потім доведеться розбирати новий ремонт.

Вони перерахували залишок грошей.

Після оплати матеріалів, обов’язкових платежів і найближчого внеску за квартиру їм бракувало сорока тисяч.

Андрій запропонував перенести переїзд і ще місяць пожити на орендованій квартирі. Але це означало додаткові витрати. До того ж господар уже знайшов нових мешканців.

Тоді Катерина згадала бабусині слова.

Софія Іванівна неодноразово говорила, що родина повинна підтримувати одне одного. Особливо коли йшлося про великі покупки або непередбачені витрати.

Бабусі було сімдесят чотири роки. Колись вона разом із чоловіком тримала невеликий магазин господарських товарів. Після завершення роботи продала приміщення, а отримані кошти поклала на банківські рахунки.

Окрім пенсії, вона мала дохід від оренди невеликої квартири.

Катерина ніколи не рахувала бабусиних грошей. Знала лише, що Софія Іванівна могла дозволити собі дорогі покупки, часто відпочивала в санаторіях і не переймалася щоденними витратами.

Проте звернутися до неї було непросто.

Із дитинства Катерина помічала, що бабуся по-різному ставилася до онуків.

Дарина, донька молодшого бабусиного сина Олега, завжди була її улюбленицею.

На день народження Дарина отримувала дорогі прикраси, нові телефони й конверти з грошима. Катерині бабуся зазвичай дарувала рушники, постільну білизну або невеликі суми.

Мати Катерини, Галина, намагалася не загострювати ситуацію.

— Софія Іванівна завжди була такою. Не бери близько до серця. Ти ж знаєш, що вона тебе теж любить.

Катерина хотіла в це вірити.

Коли їй виповнилося двадцять п’ять, бабуся подарувала їй старенький золотий ланцюжок.

— Носи, це пам’ять від мене, — сказала тоді Софія Іванівна.

Катерина щиро зраділа.

А через місяць дізналася, що Дарині на двадцятиріччя бабуся оплатила навчання на водійських курсах і подарувала новий ноутбук.

Катерина нічого не сказала. Їй було соромно навіть подумки порівнювати подарунки.

Зрештою, кожен мав право розпоряджатися власними грошима.

Але цього разу йшлося не про подарунок.

Їм справді потрібна була тимчасова допомога.

Після розмови з бабусею Катерина повернулася додому мовчазна.

Андрій саме збирав інструменти після чергового робочого дня.

— Ну що сказала Софія Іванівна?

— Що ми повинні бути самостійними.

— Зрозуміло.

— І ще запитала, чи мені не соромно просити гроші.

Андрій відклав викрутку.

— Ти ж пояснила, що це позика?

— Тричі. Навіть запропонувала написати розписку.

— Катю, не треба було так переживати. Не хоче — її право. Будемо шукати інший вихід.

— Я розумію. Але навіщо було говорити зі мною так, наче ми якісь ледарі?

Чоловік сів поруч.

— Ти ж знаєш, як вона ставиться до грошей. Особливо коли хтось просить.

Катерина хотіла нагадати про Дарину, але стрималася.

Їй не подобалося, що вона знову подумки порівнювала себе із сестрою.

Наступного ранку Андрій домовився з постачальником про оплату частини матеріалів через місяць. Один знайомий майстер погодився допомогти із сантехнікою у вихідні за помірну плату.

Катерина взяла додаткову бухгалтерську роботу для невеликого магазину.

Вони склали новий план витрат.

Від кухонних меблів довелося тимчасово відмовитися. Замість повноцінної кухні вирішили встановити стару шафу, яку їм віддав сусід, і купити недорогу стільницю.

Було незручно, але цілком можливо.

За кілька днів Катерині зателефонувала мама.

— Ти до бабусі ходила?

— Ходила.

— Вона мені сказала, що ви хотіли позичити гроші.

— Так.

— І що вона відмовила?

— Мамо, я не хочу це обговорювати.

Галина помовчала.

— Вона сказала, що ви надто поспішили з квартирою.

Катерина відчула, як усередині знову піднялося роздратування.

— Ми сім років збирали гроші. Яка ще поспішність?

— Я їй те саме сказала.

— І що вона?

— Що ти завжди була вперта.

Катерина невесело усміхнулася.

— Зручно. Коли я сама всього досягаю — я вперта. Коли прошу допомоги — несамостійна.

Мама зітхнула.

— Я можу дати вам десять тисяч. Більше зараз немає.

— Не треба, мамо. У тебе свої витрати. Ми впораємося.

Галина не наполягала, але пообіцяла приїхати в суботу допомогти з прибиранням.

Саме на суботу припадало сімейне святкування дня народження Дарини.

Їй виповнювалося двадцять сім років.

Катерина спочатку хотіла відмовитися від запрошення. У квартирі залишалося багато роботи, а після розмови із Софією Іванівною їй не хотілося сидіти за одним столом із бабусею.

Та мама переконала її прийти.

— Дарина ж ні в чому не винна. Вона тебе запрошувала, чекатиме. Побудете годинку й поїдете.

Катерина погодилася.

Вона купила сестрі сертифікат у книжковий магазин і невеликий букет.

Дарина працювала дизайнеркою інтер’єрів, любила книги про архітектуру й давно мріяла відкрити власну студію.

З Катериною вони спілкувалися нечасто, але без сварок. Дарина була товариською, іноді легковажною, проте ніколи не говорила сестрі нічого образливого.

Принаймні відкрито.

Святкування влаштували в ресторані неподалік центру міста.

Катерина з Андрієм прийшли трохи пізніше за інших.

За великим столом уже сиділи батьки Дарини, Галина, кілька родичів і Софія Іванівна.

Бабуся була в гарному настрої.

Побачивши Катерину, вона привіталася стримано.

— А ви все-таки прийшли. Я думала, у вас ремонт.

— Прийшли привітати Дарину, — відповіла Катерина.

— Ну й добре. Відпочинете хоч трохи від своїх стін.

Андрій легенько торкнувся дружининої руки під столом.

Вона зрозуміла цей жест і вирішила не відповідати.

Першу годину все було спокійно.

Гості згадували дитинство Дарини, обговорювали її роботу, плани на майбутнє. Катерина навіть розслабилася й почала розповідати сестрі про цікаву книжку, яку нещодавно прочитала.

Потім Софія Іванівна попросила уваги.

— А тепер у мене для нашої іменинниці особливий подарунок.

Дарина здивовано підвела голову.

— Бабусю, ти ж уже подарувала мені сережки!

— Сережки — то дрібниця. А це допоможе тобі в житті.

Софія Іванівна дістала з сумочки великий білий конверт.

— Ти давно говорила, що хочеш мати власну машину. Тепер матимеш.

Дарина розкрила конверт.

Усередині лежали документи на автомобіль і ключі.

За столом почулися захоплені вигуки.

— Бабусю, ти серйозно? — Дарина прикрила долонею рот. — Це мені?

— Тобі, сонечко. Автомобіль уже чекає на стоянці. Олег допоможе оформити решту документів.

Дарина підвелася й міцно обійняла бабусю.

Катерина теж усміхнулася.

Вона щиро зраділа за сестру, хоча всередині відчула неприємний укол.

Автомобіль був зовсім новий.

Пізніше, коли гості вийшли подивитися подарунок, Катерина почула розмову дядька Олега з Андрієм.

— Хороша машина, правда? Майже сімсот тисяч обійшлася. Мама сама вибирала комплектацію. Казала, що Дарині для роботи потрібен надійний транспорт.

Катерина завмерла.

Сімсот тисяч.

А кілька днів тому їй відмовили в позиці сорока тисяч.

Вона не вимагала, щоб бабуся купила їй автомобіль чи оплатила ремонт. Але тепер слова про самостійність звучали зовсім інакше.

Андрій помітив її обличчя.

— Катю, ходімо трохи пройдемося.

Вони відійшли до краю стоянки.

— Ти чув? — тихо запитала вона.

— Чув.

— Сімсот тисяч, Андрію. А мені сорок тисяч позичити було соромно просити.

— Я розумію, чому тобі прикро.

— Ні, справа навіть не в сумі. Вона могла просто сказати, що не хоче давати. Навіщо було читати мені лекцію про те, що ми живемо не за можливостями?

Чоловік кілька секунд мовчав.

— Може, вона вважає, що Дарині допомога потрібніша.

— Дарина працює. Добре заробляє. Живе у квартирі батьків. І я за неї рада. Але чому допомога одній людині — це підтримка, а іншій — заохочення до безвідповідальності?

Андрій не знайшов відповіді.

Вони вже збиралися повернутися до ресторану, коли до них підійшла Галина.

— Катю, я бачила твоє обличчя. Тільки не починай зараз розмову з бабусею.

— Мамо, я нічого не починаю.

— Вона має право дарувати свої гроші кому хоче.

— Звичайно, має.

— Тоді навіщо так переживати?

Катерина подивилася на матір.

— А ти справді не розумієш?

Галина опустила очі.

— Розумію. Просто не хочу, щоб ви посварилися на родинному святі.

— Ми й не будемо.

Катерина повернулася до столу, привітала Дарину ще раз і через пів години поїхала додому.

Тієї ночі вона довго не могла заснути.

Не через автомобіль.

Вона згадувала, як у дитинстві старалася отримати бабусине схвалення. Приносила гарні оцінки, допомагала прибирати, їздила до неї на вихідні.

Дарині достатньо було просто приїхати, щоб бабуся раділа.

Катерина завжди знаходила цьому пояснення.

Дарина молодша. Дарина живе ближче. Дарина більше схожа на дідуся.

Але тепер уперше дозволила собі подумати, що справа могла бути не в ній.

У понеділок Софія Іванівна сама зателефонувала Катерині.

— Чого ти так швидко втекла зі свята?

— Ми з Андрієм втомилися. У нас багато роботи вдома.

— Дарина сказала, що ти навіть не підійшла подивитися машину як слід.

— Я бачила її. Гарний автомобіль.

— А чого голос такий холодний?

Катерина поклала ручку на стіл.

— Бабусю, я зараз на роботі. Можемо поговорити ввечері?

— То ти образилася через подарунок?

Катерина заплющила очі.

— Я не ображалася на Дарину. Вона ні в чому не винна.

— От і добре. Бо я не терплю заздрощів у родині.

Ці слова остаточно зіпсували Катерині день.

Увечері вона розповіла про розмову Андрієві.

— Я більше не хочу нічого їй пояснювати, — сказала вона. — Усе одно вийде, що я заздрю.

— Тоді не пояснюй. Ми маємо свій план. Давай краще подивимося, скільки ще треба на сантехніку.

Вони сіли за кухонний стіл, на якому замість скатертини лежали рахунки й чеки.

За новими підрахунками, бракувало вже двадцяти восьми тисяч. Андрій отримав оплату за велике замовлення, а Катерині переказали аванс за додаткову роботу.

— Ще трохи, — сказав він. — До кінця наступного місяця впораємося.

Катерина кивнула.

Їй було легше від того, що чоловік не намагався переконати її забути образу. Він просто залишався поруч і робив свою частину роботи.

Через два дні до Катерини несподівано приїхала Дарина.

Вона привезла коробку тістечок і попросила показати квартиру.

— Я давно хотіла подивитися, що ви тут зробили. Мама казала, що Андрій майже все сам ремонтує.

Катерина провела сестру кімнатами.

Дарина щиро захопилася світлою спальнею, похвалила вибір підлоги й запропонувала допомогти з плануванням кухні.

Біля ванної кімнати вона зупинилася.

— А тут чого все розібране?

— Труби міняємо. Виявилося складніше, ніж думали.

— Багато ще витрат?

— Є трохи.

Дарина помовчала.

— Катю, можна тебе дещо запитати?

— Запитуй.

— Це правда, що ти просила в бабусі гроші на ремонт?

Катерина насторожилася.

— Правда. А що?

— Вона сказала, що ви хотіли, щоб вона вам усе оплатила.

— Що?

Дарина зніяковіла.

— Я не знала подробиць. Просто бабуся сказала, що ти прийшла просити гроші, бо ви взялися за ремонт, якого не можете потягнути.

Катерина відчула, як до обличчя підступило тепло.

— Я просила сорок тисяч у борг. На чотири місяці. Навіть розписку пропонувала.

Дарина здивовано подивилася на неї.

— Сорок тисяч?

— Так.

— А вона сказала, що ти просила оплатити ремонт повністю.

Кілька секунд сестри мовчали.

Потім Дарина тихо промовила:

— Тепер я розумію, чому ти була така сумна на святі.

Катерина відвернулася до вікна.

— Я не хотіла псувати тобі день.

— Ти й не зіпсувала. Але я не знала, що все було саме так.

Дарина сіла на підвіконня.

— Катю, бабуся дуже боялася, що ти не повернеш гроші.

— Чому?

— Вона казала, що у вас кредит, а в Андрія нестабільний заробіток.

— Ми сім років платили оренду без затримок. І кредит сплачуємо вчасно.

— Я знаю. Просто вона так думає.

Катерина присіла навпроти.

— А тобі машину вона подарувала, бо ти фінансово надійніша?

Дарина сумно усміхнулася.

— Ні. Думаю, тому, що я давно її просила.

Ця відповідь була настільки несподіваною, що Катерина навіть розгубилася.

— Ти просила машину?

— Так. Кілька разів казала, що хочу купити, але шкода витрачати заощадження. Бабуся сама запропонувала допомогти. Я не думала, що вона купить нову.

Дарина провела пальцем по краю коробки.

— І ще дещо. Вона постійно говорить, що ти сильна, усе сама можеш, а я без допомоги не впораюся.

Катерина гірко всміхнулася.

— Цікава нагорода за самостійність.

— Я розумію, як це виглядає.

— Ні, Дарино. Ти не мусиш виправдовуватися. Це не твоя провина.

Сестра запропонувала позичити їм потрібну суму.

Катерина подякувала, але відмовилася.

Не тому, що вважала допомогу Дарини неприйнятною. Просто вони з Андрієм уже домовилися про оплату матеріалів і не хотіли змінювати план.

Дарина не наполягала.

Перед від’їздом вона обійняла Катерину.

— Я поговорю з бабусею.

— Не треба. Це між нами.

— Але вона розповідає всім зовсім іншу історію.

— Тоді я сама з нею поговорю.

Нагода з’явилася наступної неділі.

Софія Іванівна запросила родину на обід. Катерина спочатку не збиралася йти, але мама попросила її приїхати хоча б ненадовго.

Андрій залишився вдома завершувати підготовку до встановлення сантехніки.

Катерина приїхала сама.

За столом були Галина, Олег із дружиною та Дарина.

Спочатку говорили про звичайні справи. Потім бабуся запитала, як просувається ремонт.

— Повільно, але просувається, — відповіла Катерина.

— От бачиш. А ти переживала. Коли людина сама береться за справу, то й вихід знаходить.

Катерина поставила чашку.

— Бабусю, я хотіла з тобою поговорити.

Софія Іванівна насторожилася.

— Про що?

— Про нашу останню розмову. І про те, що ти розповідала родичам.

За столом стало тихо.

— А що я такого розповідала?

— Що ми просили тебе оплатити весь ремонт. Це неправда.

— Я так не казала.

Дарина обережно втрутилася:

— Бабусю, ти саме так мені пояснила.

Софія Іванівна подивилася на молодшу онуку.

— Дарино, не втручайся.

Катерина продовжила:

— Я просила сорок тисяч у борг. Пояснила, навіщо вони потрібні, і запропонувала написати розписку. Ти мала повне право відмовити. Але навіщо було виставляти нас людьми, які хочуть жити за твій рахунок?

Бабуся випросталася.

— Бо я знаю, як починається. Спочатку сорок тисяч, потім ще двадцять. А потім виявиться, що повертати нічим.

— Ти хоч раз позичала мені гроші, які я не повернула?

— Ні.

— Тоді звідки така впевненість?

Софія Іванівна помовчала.

— У вас кредит. А Андрій сьогодні заробляє, завтра може сидіти без замовлень. Я не хотіла ризикувати своїми заощадженнями.

— Це зрозуміла відповідь. Якби ти так сказала одразу, я б прийняла її.

— То чого ти зараз від мене хочеш?

Катерина глибоко вдихнула.

— Щоб ти перестала називати нашу потребу безвідповідальністю.

Бабуся невдоволено похитала головою.

— Ти все одно образилася через Даринину машину.

— Так, мені було прикро, — несподівано для себе чесно відповіла Катерина. — Але не тому, що Дарина отримала подарунок. А тому, що їй ти допомогла здійснити бажання, а мене засудила за прохання позичити гроші на необхідний ремонт.

— Дарина мені нічого не винна. Я сама вирішила зробити їй подарунок.

— Я це розумію.

— То в чому проблема?

Катерина подивилася бабусі просто в очі.

— У тому, що ти називаєш це вихованням самостійності, хоча насправді просто по-різному до нас ставишся.

Галина тихо промовила:

— Катю, може, досить?

— Ні, мамо. Я багато років мовчала.

Софія Іванівна зблідла.

— То ти тепер мені дорікатимеш усім, що я тобі не купила?

— Ні. Я вдячна за те, що ти для мене робила. Але я більше не хочу заслужити твоє схвалення ціною постійних виправдань.

— Я завжди бажала тобі добра!

— Можливо. Але, бабусю, любов не повинна бути іспитом, який одна онука складає все життя, а іншій навіть не доводиться складати.

Після цих слів у кімнаті запанувала тиша.

Софія Іванівна відвернулася до вікна.

— Гарно навчилася говорити. Тільки про повагу до старших забула.

Катерина відчула, що ще кілька хвилин такої розмови — і вона скаже те, про що потім шкодуватиме.

Тому підвелася.

— Я тебе поважаю, бабусю. І твої гроші теж. Але хочу, щоб ти поважала мене.

Вона попрощалася з родичами й пішла.

Ніхто її не зупинив.

Дорогою додому Катерина кілька разів хотіла зателефонувати мамі.

Їй було незручно, що розмова відбулася при всіх. Можливо, варто було поговорити із Софією Іванівною наодинці.

Але вона знала: якби залишилася з бабусею сама, та знову могла б переказати родичам зовсім іншу версію подій.

Удома Андрій саме встановлював новий змішувач.

Побачивши дружину, він вимкнув воду.

— Щось сталося?

Катерина сіла на край ванни й розповіла все від початку до кінця.

Андрій слухав мовчки.

— Думаєш, я перегнула? — запитала вона.

— Ти сказала те, що давно хотіла сказати.

— Це не відповідь.

— Можливо, при всіх говорити було зайве. Але ти ж не ображала її. Просто пояснила свою позицію.

Катерина опустила голову.

— Мені все одно важко.

— Бо вона твоя бабуся. І ти її любиш.

Це було правдою.

Попри всі образи, Катерина пам’ятала, як у дитинстві Софія Іванівна пекла для неї пиріжки з вишнями. Як навчала її в’язати. Як сиділа поруч, коли Катерина готувалася до шкільного виступу.

Були хороші спогади.

І саме тому теперішня ситуація так її зачіпала.

Наступного дня зателефонувала Галина.

— Бабуся дуже засмутилася.

— Я теж, мамо.

— Вона сказала, що ти більше не хочеш із нею спілкуватися.

— Я такого не говорила.

— Знаю. Але вона так сприйняла.

Катерина мовчала.

— І ще, Катю… Вона справді вважає, що тобі допомагати не треба, бо ти сильна. Вона мені колись казала: «Катерина завжди знайде вихід, а Дарину треба підтримати».

— Але сильним людям теж іноді потрібна допомога.

— Я їй це сказала.

— І що вона відповіла?

— Нічого.

Галина запропонувала організувати ще одну розмову.

Катерина відмовилася.

— Мамо, я не хочу сваритися. Але й доводити бабусі, що заслуговую на добре ставлення, більше не буду.

Після цього вони змінили тему.

Наступні шість тижнів минули в роботі.

Катерина приходила з офісу, вечеряла й сідала за додаткові звіти. Андрій брав замовлення навіть у суботу, а в неділю займався квартирою.

Іноді вони сварилися через дрібниці.

Одного вечора Катерина розсердилася, бо Андрій купив дорожчу плитку, ніж вони планували.

— Ми ж домовлялися економити!

— Катю, там різниця двісті гривень за всю коробку. Зате ця не така слизька.

— Річ не у двохстах гривнях!

— А в чому тоді?

Вона хотіла відповісти різко, але раптом зрозуміла, що сердиться не через плитку.

Її виснажували робота, ремонт і постійні думки про бабусю.

— Вибач, — сказала Катерина. — Просто я дуже втомилася.

Андрій підійшов і обійняв її.

— Я теж. Але ми вже майже закінчили.

За кілька днів Дарина приїхала з кресленнями кухні.

Вона безкоштовно зробила для них простий проєкт, врахувавши всі розміри й наявні меблі.

— Дивіться, якщо холодильник поставити сюди, у вас залишиться місце для нормального столу, — пояснювала вона.

Катерина була зворушена.

— Дарино, ти стільки часу витратила.

— Це моя робота. І мені приємно вам допомогти.

Сестри почали спілкуватися частіше.

Дарина іноді підвозила Катерину з роботи на новому автомобілі. Спочатку обом було трохи ніяково, але поступово ця незручність зникла.

Одного разу Дарина сама повернулася до бабусиної теми.

— Вона досі сердиться.

— Знаю.

— Каже, що ти невдячна.

Катерина сумно усміхнулася.

— Можливо, колись вона зрозуміє, що я не вимагала від неї грошей.

— Я їй уже це пояснювала.

— І що?

— Вона сказала, що ти завжди все сприймаєш надто гостро.

Катерина більше не стала розпитувати.

Вона зрозуміла, що Дарина не зможе змінити бабусине ставлення. Та й не повинна була.

На початку грудня ремонт нарешті завершили.

Не повністю так, як мріяли.

На кухні поки стояли старі шафи. У коридорі бракувало великої шафи для верхнього одягу. Замість дорогого світильника у вітальні повісили простий.

Але ванна кімната була готова, труби замінені, підлога рівна, стіни пофарбовані.

І найголовніше — вони більше не залежали від чужих рішень.

Першого вечора після остаточного прибирання Катерина з Андрієм сіли на підлозі у вітальні.

Стіл ще не привезли, тому вечеряли просто з тарілок, поставлених на картонну коробку.

— Ну що, господине, — усміхнувся Андрій, — як тобі наш палац?

Катерина оглянула кімнату.

— У нас навіть штори ще немає.

— Зате стеля не протікає.

— І кухня наполовину стара.

— Зате наша.

Вона засміялася.

Потім раптом заплакала.

Андрій розгубився.

— Катю, що таке?

— Нічого. Просто згадала, як ми боялися, що не впораємося.

Він притиснув її до себе.

— А ми впоралися.

Через тиждень подружжя запросило найближчих родичів на новосілля.

Прийшли Галина, Дарина, Олег із дружиною та кілька друзів.

Софію Іванівну Катерина теж запросила.

Довго вагалася, але все-таки зателефонувала.

— Бабусю, ми закінчили ремонт. У неділю збираємо родину. Буду рада, якщо прийдеш.

Софія Іванівна помовчала.

— Ви вже все зробили?

— Так.

— Без моїх грошей?

Катерина відчула знайоме роздратування, але відповіла спокійно:

— Так, бабусю. Без твоїх грошей.

— От бачиш, як добре. Я ж казала, що ви впораєтеся.

— То прийдеш?

— Не знаю. Подивлюся, як почуватимуся.

У неділю бабуся не прийшла.

Передала через Галину невелику коробку.

Усередині був красивий настінний годинник і записка: «На щастя в новій оселі. Бабуся Софія».

Катерина довго тримала записку в руках.

Вона не знала, чи був це крок назустріч, чи просто звичайний подарунок на новосілля.

Галина обережно запитала:

— Повісиш?

— Звичайно. Гарний годинник.

— Бабуся сама вибирала.

— Передай їй подяку.

Мама кивнула.

Більше вони того вечора про Софію Іванівну не говорили.

Минув ще місяць.

Катерина звикла до нової квартири. Вранці пила каву біля вікна, ввечері разом з Андрієм планувала наступні покупки.

Вони поступово відкладали гроші на нову кухню.

З бабусею Катерина спілкувалася рідше.

Вітала зі святами, телефонувала запитати про здоров’я, але більше не розповідала про фінансові труднощі й не ділилася кожним своїм планом.

Софія Іванівна теж не поспішала відновлювати колишню близькість.

Одного разу вона запитала, чи Катерина досі на неї сердиться.

— Я вже не серджуся, бабусю.

— То чого так рідко телефонуєш?

Катерина задумалася.

Вона могла сказати, що багато працює. Що втомлюється. Що постійно зайнята.

Усе це було правдою.

Але не всією.

— Мені потрібен час, щоб знову почуватися з тобою так само вільно, як раніше.

Софія Іванівна зітхнула.

— Через ті гроші?

— Не тільки через гроші.

— Я ж тобі нічого поганого не зробила.

Катерина не стала сперечатися.

— Я знаю, що ти так вважаєш.

Вони попрощалися спокійно.

Того вечора Катерина довго дивилася на подарований годинник у вітальні.

Він гарно пасував до світлих стін.

Їй хотілося, щоб бабуся колись прийшла, сіла за новий стіл і просто запитала, як їм живеться. Без повчань, порівнянь із Дариною та нагадувань про самостійність.

Водночас Катерина розуміла, що Софія Іванівна не була зобов’язана позичати їй гроші. Можливо, бабуся справді боялася не отримати їх назад. Можливо, вважала, що робить онуці послугу, змушуючи самій шукати вихід.

Та Катерина ніяк не могла забути іншого: коли вона прийшла по допомогу, її не просто відпустили з порожніми руками, а ще й змусили почуватися винною за саме прохання.

Вона не шкодувала, що вони з Андрієм завершили ремонт самотужки. Але іноді думала, чи не стала її відмова від подальших спроб заслужити бабусине схвалення надто різкою.

І все ж що було б правильніше: прийняти бабусине ставлення як даність заради родинного спокою чи зберегти дистанцію, навіть якщо через це між близькими людьми назавжди залишиться недомовленість?