Олі часто сниться один і той самий сон. Якась незнайома круглолиця жінка бродить в тумані і, простягаючи до когось руки, благально каже: «Доню… Донечко…» Потім видніється дитячий силует. Він віддаляється все далі і далі. Очі тієї жінки, ще мить тому наповнені надією, гаснуть. Вона в розпачі закриває обличчя і зникає в тумані. Оля впевнена, що це їй сниться… рідна мама.
Все своє дитинство Оля провела серед чужих людей. Пам’ятає, як до інших малюків із дитбудинку приходили дяді й тьоті, відвідували, несли гостинці. Їй так хотілося, щоб і до неї хоч раз хтось навідався. Але не приходив ніхто.
Маленькою вона не розуміла причини, і коли на порозі з’являлася нова гостя, першої бігла назустріч, простягала маленькі ручки і кричала «мама». У відповідь бачила тільки натягнуту посмішку.
Потім вона довго в куточку плакала, бо тітка забирала додому іншу дівчинку або хлопчика. А як пішла в третій клас, вже в інтернаті, зловила себе на думці: її ніхто не хоче удочерити, бо вона… не гарна.
Півобличчя дівчинки закривала величезна рожева родимка. Це був єдиний спадок, який залишився дитині від рідних батьків. З кожним роком Оля цю проблему сприймала все важче Їй хотілося сховатися від усього світу, закритися в якийсь темній кімнаті, щоб ніхто не бачив цього недоліку.
Тому для себе ще в підліткові роки вирішила: закінчить навчання в інтернаті – піде в монастир. Але доля розпорядилася інакше.
Якось у неділю Оля відпросилася з подружкою Танею погуляти в парк. Вони довго блукали по алеях, заздрісно поглядаючи на підлітків, які наввипередки бігли від каруселі до каруселі, щоб зайняти кращі місця. Таку розкіш дівчата собі дозволити не могли, бо не мали навіть кілька копійок на порцію дешевого морозива. Трохи засмучені через це, вони вирішили піти в інший кінець парку на безкоштовні «човники».
Там було зовсім порожньо, і Оля з Танею зайняли по окремій гойдалці. Вони з півгодини змагалися «хто вище». Здавалося, злітали над верхівками дерев. І коли вже майже зачіпали зверху перекладину, вирішили припинити змагання, щоб не сталося лихого.
Похитуючись (ноги зовсім не хотіли тримати), вони попрямували до найближчої лавки, щоб присісти і відпочити. Поруч сиділа жінка років сорока. Вона була чимось дуже засмучена. Оля, помітивши в очах незнайомки сльози, вибачилася:
– Вибачте, якщо ми вам заважаємо. Ймовірно, у вас щось важке сталося, а ми тут зі своїм реготом. Якщо хочете, пересядемо.
– Ні-ні, дівчатка, смійтеся на здоров’я. Які щасливі ваші батьки, що мають таких веселих дочок.
– Немає в нас батьків, – в один голос випалили Оля і Таня. – Ми з дитбудинку.
– Господи, я все життя молю Бога, щоб послав мені дитину, а хтось так безсердечно відмовився від таких красунь, – вирвалося у жінки.
– Жартуєте? Яка я красуня? Подивіться!.. – Оля розридалася і, не сказавши більше ні слова, пішла в бік до центральної алеї парку на вихід.
За нею попленталася Таня. Дівчина не знала, як втішити подругу, тому що розуміла: немає слів, які могли б втішити в такі моменти Олю, їй треба було просто дати час, щоб сама заспокоїлася.
Вечеряли в інтернаті мовчки. Але коли лягли спати, Оля сама заговорила:
– Яка вона красива, тітка з парку, така добра, від неї йде якесь тепло. І чому так буває: хтось хоче і не має дітей, а наші мами від нас відмовилися, кинули.
– Ніхто не дасть на це відповіді, не варто морочитися. Давай спати, бо завтра субота – важкий день.
…І ранок почався з несподіванки: тільки прозвучав «підйом», в їхню кімнату зайшла завуч.
– Ну що, Оля, вмийся, поїж, і я чекаю тебе в своєму кабінеті. За уроки не переживай – сьогодні у тебе вихідний.
Дівчина прокручувала в голові останній тиждень і не знаходила причини, чому її могли викликати «на килим». Переживала. Але коли відкрила двері і побачила в кабінеті незнайомку з парку – завмерла. Серце співало: мама-мама-мама.
– Як ви… мене знайшли? – тільки й запитала.
І почула у відповідь: «Така особлива дівчинка на світі одна».
І дійсно, жінка незабаром оформила всі документи і забрала Олю до себе.
– Мамо, ти моє все, – Оля інакше Віру Павлівну не називала.
Вона, як маленьке кошеня, притискалася до названої матері і в радісні миті, і у важкі часи. Ділилася переживаннями, що в новій школі має прізвисько «страшко», і просила гроші на подарунки для кривдників.
Мама постійно її втішала:
– Ні вафельками, ні цукерками не заробиш до себе доброго ставлення. Тільки добрим серцем. Потерпи трохи – і вони розглянуть в тобі прекрасну душу, всі образи минуть.
І дійсно, вже до кінця навчального року у Олі з’явилося багато друзів, а до випускного навіть з’явився… кавалер!
Названа мама таки вимолила щастя для своєї дитини.
З Сашком Оля щаслива вже двадцять років. У них велика сім’я – шестеро синів і дочок. Оля малює і продає гарні картини.
– Життя – це казка. Вірте в неймовірне – і все збудеться, – Оля завжди повторює ці слова як перший тост на кожному святі.
І відразу згадує добрим словом названу маму.
Віри Павлівни вже давно на світі немає, але її портрет досі висить на центральному місці у вітальні. Це, як і щоденна молитва, – подяка жінці за ту казку, в яку вона перетворила життя нещасної сироти.
…А десь на іншому кінці країни щоночі зі сльозами і душевними гризотами засинає і прокидається рідна Олина мама. Вона кається за свій тяжкий гріх. Дитина часто приходить до неї у видіннях. Жінка кличе доньку, але та відвертається і йде… до іншої жінки.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
