Нещодавно я стала мамою другої дитинки. Через тривалу відсутність чоловіка я хвилювалася, чи впораюсь з усім самостійно. Неочікувано руку допомоги простягнула свекруха. Те, що звучало як велика підтримка, швидко перетворилося на поганий сон. Я не стрималася і зателефонувала мамі. Я не могла дозволити цій жінці зруйнувати моє щастя. Але, чомусь, почуваюсь винною
– Ніно, ти не повинна так реагувати, я просто намагаюся допомогти, – голос свекрухи лунав рівно, але я помітила в ньому нотки образи.
– Владиславівно, справа не в допомозі, а в тому, що ви… втручаєтесь у моє життя. Це наш дім, наші діти, і я хочу, щоб їх виховували так, як ми вирішили з Владом, – відповіла я, намагаючись стримувати гнів.
Ця розмова стала апогеєм напруження, яке наростало в нашому домі вже кілька тижнів. Мені здавалося, що я скоро стану “феєрверком”, і тоді ми втратимо всі мости, що поєднують мене і свекруху. А цього я не хотіла.
Почну спочатку. Мені 32, я мама двох дітей: старшій доньці Марічці три роки, а малому Богданчику лише півтора місяці. Чоловік Влад, найкращий батько і чоловік, працює в іншому місті – чудова пропозиція, від якої не можна було відмовитися, але це означало, що він не вдома. На мені все: малюк, якого треба годувати і вкладати по ночах, донька, що вимагає уваги, і ще купа домашніх справ.
Коли Владиславівна (так ми всі називали свекруху) запропонувала допомогу, я була вдячна. Її слова “Ніно, я не можу залишити тебе саму, коли Влад поїхав” розтопили моє серце. Я уявляла, як вона замінить мене у дрібних справах, пограє з Марічкою чи пригляне за Богданчиком, поки я відпочину або хоча б прийму душ.
Пропозиція здавалася розумною: щоб не їздити щодня, вона переїхала до нас тимчасово. Влад поїхав зі спокійною душею, знаючи, що ми не залишимося самі.
Перші дні справді все було чудово. Владиславівна готувала, прибирала, Марічка тягнулася до неї, як до бабусі із казки. Але згодом я помітила зміни. Вони почалися з дрібниць.
“Не потрібно кожен день купати Богданчика, він ще зовсім маленький”, – сказала вона якось увечері, коли я вже набрала воду для ванночки. Я мовчки продовжила свої справи, але це викликало у мене незручність. Наступного дня вона вирішила, що мої кухонні полиці розташовані “незручно”, і все переставила. Її постійні поради, які вона щиро вважала корисними, почали зводити мене з розуму.
Але найважче було з Марічкою. Як тільки я намагалася встановити межі – наприклад, відмовляла дитині в черговій цукерці – Владиславівна тут же ставала на її сторону: “Ніно, що трапиться від одного шматочка шоколаду? Ти надто строга”.
Ми сперечалися кілька разів, але я боялася дійти до відкритого конфлікту. Тоді вона стала заходити в нашу спальню. “Тут потрібно трохи прибрати”, – казала вона і безцеремонно переставляла речі на чоловікових полицях.
Я розуміла, що Владиславівна намагається бути корисною, але не могла позбутися відчуття, що наш простір більше не належить нам.
Це накопичувалося. Я стала роздратованою, іноді підвищувала голос на Марічку, хоча розуміла, що вона ні в чому не винна. Одного разу я навіть зірвалася на Богдана, хоча той просто плакав у колисці.
Увечері я подзвонила своїй мамі. “Мамо, я більше не можу. Я втомилася від цієї постійної боротьби”. Вона слухала мене мовчки, а потім сказала: “Ніно, ти мусиш говорити. Може, спокійно поясни їй усе?”
Я спробувала. Наступного ранку, коли ми були наодинці, я сказала: “Владиславівно, я дуже вдячна вам за допомогу, але іноді здається, що ви не залишаєте нам приватності. Ми могли б домовитися про деякі правила?”
Вона подивилася на мене здивовано. “Я тільки хотіла допомогти”, – відповіла вона, і я зрозуміла, що зачепила її гордість.
Після цього все пішло гірше. Владиславівна стала мовчазною, виконувала лише мінімум роботи і намагалася уникати мене. Увечері вона зібрала свої речі й пішла, сказавши: “Я думала, що роблю для вас краще. Але ти цього не цінуєш”.
Я залишилася сам на сам зі своїми почуттями. Мені було прикро, що все закінчилося так. Я подзвонила Владу, і, на моє здивування, він підтримав мене: “Я знаю маму. Вона добра, але іноді переступає межі. Ти зробила правильно”.
Але від цього легше не стало. Я переживаю, що Владиславівна більше не захоче бачитися з нами, а особливо з онуками. І тепер я не знаю, як діяти далі.
Дорогі читачі, скажіть, чи правильно я вчинила? Як залагодити цю ситуацію? Я хочу, щоб наші відносини залишилися добрими, але і своєї межі порушувати більше не можу. Що б ви порадили на моєму місці?
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
