Нещодавно я вийшла заміж, за велике і чисте кохання. Чоловік був старший за мене на 30 років, але ми з ним були ніби народжені один для одного.
Чоловік мій до мене одружений ніколи не був, а за господарством у нього дивилася його племінниця, дочка старшої сестри. Марина жила в будинку чоловіка не тільки як домробітниця, але і як спадкоємиця.
Треба думати, що моїй появі вона не зраділа зовсім. З-під її носа спливала велика квартира і рахунок в банку. Ми з Мариною були знайомі, але поверхово: вчилися в одному інституті, тільки вона на 5 курсі, а я на 2.
Для початку, Марина ославила мене по всьому інституту. Що я спеціально дядька її звабити, через квартиру. Однокурсники почали наді мною знущатися, а старшокурсники робили непристойні пропозиції.
Цього їй виявилося мало. Вона знайшла в соціальній мережі мою старшу сестру і написала їй що я займаюся найдавнішою професією. І що саме там я підчепила її родича. Марина попросила сестру, щоб вона передала батькам щоб ті мене забрали назад у село.
Батьки, почувши ці брудні плітки, негайно за мною примчали. Сестра точно не знала, хто їй писав – сторінка була новоствореного. Тому мені влаштували скандал на підставі порожніх домислів. Батьки повірили незнайомій людині, а не власній дитині!
Втрутився чоловік. Він послав моїх батьків куди подалі і попросив покинути його будинок. Так і сказав:
– Я не дозволю ображати мою дружину в нашому з нею будинку! Навіть Вам!
А коли я завагітніла, почався кошмар. Через день до нас додому приходили незнайомі мені молоді люди і наполягали на своєму батьківстві. Я ридала, боячись що чоловік мені не повірить. Але чоловік вирішив проблему просто:
– Народиш – зробимо експертизу.
У батьківство чоловіка я була впевнена, тому не образилася на його слова. Навпаки, зраділа, що він позбавив мене від дурних думок.
Племінниця чоловіка ніяк не могла заспокоїтися. Вона підсунула моєму чоловікові змонтований відеоролик з моєю участю. У чоловіка стався інфаркт, його відвезли в лікарню. До моєї глибокої скорботи, врятувати мого чоловіка не вдалося.
Мій шлюб тривав лише півроку. Всього півроку я була щаслива. Мій син ніколи не побачить свого батька. Мені і так дуже погано, а ще мене почали мучити родичі. І мої, і чоловіка.
– Ти молодець! Добре там влаштувалася! Сестру до себе забереш, буде у тебе жити. Які хороми тобі дісталися! – радісно цвірінькала мама в телефон.
У її дочки горе, а їй вистачало совісті радіти! Як я її зненавиділа.
Родичі чоловіка – сестра з племінницею і пара тіток і дядьків, насідали на мене з тим, що я зобов’язана поділитися спадщиною.
– Жирно тобі квартири буде – всього півроку! – кричала на мене племінниця мого коханого. – перепишеш все, а то пошкодуєш!
Якби не дитинка, я б вирушила слідом за чоловіком. І до нотаріуса я б не пішла, якби не дитина. Але піду, тільки після лікарні. Вони справді не розуміють – нічого мені не потрібно! Я б життя свою віддала, не роздумуючи, аби чоловік поруч був. За що вони так зі мною? За те, що вистачило нахабства полюбити людину, не звертаючи уваги на вік?
Гроші. Вони міряють ними все і всіх. У них немає ні серця, ні совісті. Переводити вагітну вдову – так, вони можуть. Шукати способи привласнити чуже – вони можуть. Цікаво, а співчувати вони можуть? А любити? Або чужа квартира і паперові фантики їм очі муляють?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
