– …Невістка мені вчора дзвонить, як ні в чому не бувало! – розповідає подрузі шістдесятлітня пенсіонерка. – Марино Іванівно, каже, а ви не зможете завтра приїхати, посидіти з малятком, а то у мене ангіна і температура тридцять дев’ять! А я їй відповідаю – ні, Віка, вибач, не можу, я на дачі і їхати цього тижня в місто не планую! Одягай, кажу, маску і сиди сама, нічого страшного…
– Слухай, Марін, ну так теж не можна! – зітхає подруга. – Дитина ж у неї маленька зовсім. Раптом заразиться! Ангіна – це не жарти. Я б так не змогла… Ну і потім, з такою температурою і з немовлям на руках – м’яко кажучи, важкувато… Три місяці тільки виповнилося малятку?
– Три з половиною вже! А як можна, Катя, скажи? Я втомилася. Я шість років чесно намагалася подружитися з невісткою. На весілля подарувала їм велику суму грошей, з ремонтом добре допомогла. Кухню, пралку, диван – все їм купила…
– Так? Це ти їм купувала? Я не знала…
– Я. У них тільки покататися по закордонах та шмотки з гаджетами на умі! Не допомагала б їм – зараз би сиділи в бетонній коробці на валізах … Коли у неї під час вагітності проблеми були, лікарів їм знаходила через своїх знайомих, з аналізами її бігала, в лікарню їй судочки тягала з домашньою їжею. Перед випискою приїхала, квартиру надерти, все вичистила, вимила, синові колись було цим займатися … Навіть спасибі ніхто не сказав в підсумку!
– Марін, ну це не тільки у тебе так, ти ж знаєш! Дітьми, на жаль, все сприймається як належне …
– Це точно, як належне! І все тільки в одну сторону – від мене до них! Коли мені чогось потрібно – не дочекаєшся… Тут поверталася від сестри, попросила сина зустріти мене на вокзалі на машині, було багато сумок з собою. Родичі напхали мені, як завжди, солінь, варений з собою… Так вона таку бучу підняла, ти не уявляєш!
– Не пустила, чи що, чоловіка тебе зустрічати? Ось це так!
– Ну не те, щоб прямо не пустила. Але роздула скандал… Дзвоню синові, кажу – ти зможеш мене зустріти чи ні? Він мені – звичайно, мовляв, без проблем. Через годину дзвонить мені Віка і починає – Марино Іванівно, а ви не можете взяти від вокзалу таксі? Борі з роботи доведеться відпрошуватися, це незручно. Поїзд приїжджає рано вранці, він поки вас забере, відвезе, там пробки і на роботу потрапить не раніше одинадцяти…
– Марино, ну з роботи відпрошуватися – це серйозно все-таки… Він зараз все-таки єдиний годувальник сім’ї. За роботу треба триматися, начальство не злити. Я ось свого часу відпрошуватися не любила жах як. У нас це не заохочувалося. Змушували заяву писати за свій рахунок. Може і у них так?
– Катя, вони в своєму офісі до дев’ятої вечора сидять кожен день. Ну затримається на годину вранці, подумаєш! Відпроситься. В поліклініку дитини возити відпрошується ж! Я ж не кожен день прошу! Образилася я сильно. Невістці кажу – ну, раз у вас такі складності, що заради матері відпроситися ніяк, звичайно, викликом таксі та трубку поклала…
Все-таки думала, син приїде. Тим більше він сам сказав – без проблем… У підсумку виходжу я, Катя, з вагона, у мене чотири сумки величезні кілограм по п’ятнадцять і велику валізу. Подорожні абияк допомогли витягнути на перон. І – ніхто мене не зустрічає! Хоч плач!
– Нічого собі, як ти подорожуєш… Явно не без нічого!
– Ну я була впевнена, що син зустріне. І родичі теж не сумнівалися ні хвилини. Я вже відмовлялася від цих банок, вони – ні в яку! Посадили мене в вагон, все поставили, кажуть, чого тобі хвилюватися, там і син забере…
– І як ти викрутилася?
– Викрутилася, звичайно, не пропала – носій підійшов, таксі викликала. Таксист, дякую йому, хороший хлопець, допоміг сумки до квартири дотягнути. Чужа людина! А син з невісткою навіть не подзвонили дізнатися, як я добралася. Згадали про мене тільки зараз, коли потреба в мені виникла! І що, я повинна в черговий раз підривати і їхати допомагати? Я вирішила – все, вистачить! Як вони до мене, так і я до них!
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
