Невістка накинулася на Людмилу Петрівну:
– Ви навіщо Ірі сказали, що до дитбудинку вона в жодному разі не потрапить? Що, Ви її заберете? Вона зовсім не слухається! Вдома нічого не робить, вказує мені! Дякую Вам, Людмило Петрівно!
Літня жінка зітхнула і відповіла:
– Я сказала онуці правду: ні в якому дитбудинку вона ніколи не опиниться. Я вимагаю, щоб ти припинила лякати дитину дитбудинком. Якщо інакше вона тебе не слухається – виправляй, заслуговуй авторитет та довіру!
Жінки сперечалися на весь під’їзд, не соромлячись, що хтось може їх почути.
– Не втручайтеся не в свою справу, я сама розберуся, як мені виховувати мою дитину! – порадила Тетяна колишній свекрухсі і зачинила перед її носом двері.
– Продовжиш так само – я навкруги вивернуся, але внучку в тебе заберу! Зрозуміла?
Метод виховання, який застосовує Тетяна, не правильний. Натомість тимчасово дієвий. Дочка не прибрала за собою посуду? Збирайся до дитбудинку! Донька відмовилася лягати спати? Збирайся до дитбудинку! Не хоче прокидатися в садок? Дитбудинок чекає!
Так-так, маленькій Іринці всього п’ять із половиною років. І від словосполучення «дитячий будинок» на її очі миттєво навертаються сльози. Тата у маленької Іри немає вже 4 роки, її мама нещодавно вийшла заміж вдруге і зараз чекає дитину.
– Заважає Тані Іринка, заважає. Якби не пенсія на неї, давно б мені онучку віддала. Тетяна не працює, теж отримує пенсію, доглядаючи Іринку. Як це зручно: жити за рахунок мого сина у другому шлюбі, – говорить Людмила Петрівна.
Бабуся Іринка дізналася про постійні згадування дитбудинку випадково: дівчинка проговорилася.
– Іринка у мене в гостях була, чай розлила, одразу почала в пошуках ганчірки по кухні бігати. Сама реве і просить: «Бабусечко, не віддавай мене до дитбудинку, будь ласка, я зараз все приберу!» Я з дитиною поговорила, волосся дибки стало: не розумію, як так можна з власною донькою? У Тані з моїм сином таке кохання було, жили душа в душу. Як вона може так ображати пам’ять про мого сина, поводячись так з їхньою єдиною дитиною? – плаче жінка.
Людмила Петрівна тоді пояснила внучці, що поки вона жива, Іринці нічого не загрожує: бабуся її забере до себе, навіть якщо мати так вчинить.
– Я пропонувала Тетяні мені внучку віддати, хай би вони гроші отримували, мені нічого не треба. Аби Іринці добре було. Таня відмовилася. Але я їй сказала: ще раз таке повториться, я все зроблю, щоб донечку у неї забрати. Свідків знайду, до спеціаліста внучку зводжу, треба буде – квартиру продам і судді заплачу!
Тетяна, за словами її колишньої свекрухи, має свій інтерес у спільному проживанні з дочкою. І це не тільки пенсія: Людмила Петрівна відмовилася від спадщини на користь онуки, і маленькій Ірі належить дві третини квартири, в якій живе Тетяна з новим чоловіком, а незабаром там з’явиться друга дитина.
Тетяна не отримала у спадок половину плюс частку від другої половини квартири: нерухомість була дошлюбною власністю її першого чоловіка.
Після тієї сутички на сходовому майданчику та її продовження у вигляді телефонних розмов, Таня присмиріла: Людмила Петрівна подарувала онучці простенький телефон і постійно їй дзвонить, перевіряє, як у неї справи.
– Про одне прошу: нехай Тетяна схаменеться. З будь-якою дитиною можна домовитися, замість того, щоб десять разів на дні на словах відправляти до дитбудинку. Як так можна? Збагнути досі не можу. Але якщо що – за внучку до перемоги боротимуся. Коли вже сина не вберегла, Іринкине щастя буду до кінці захищати! закінчила свою розповідь Людмила Петрівна.
Ось така ситуація у житті жінки склалася. Що їй можна порадити?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
