Колись у мене була міцна любляча сім’я: мама і старший брат. Все було чудово доти, поки брат не одружився.
Ольга, дружина брата, увірвалася в наше життя немов ураган, і перевернула все з ніг на голову. Вона зачарувала маму до такої міри, що Ольга, а не я, стала улюбленою дочкою.
Вже давно я зробила для себе свідомий вибір на користь відмови від материнства – у мене не все гаразд зі здоров’ям. Шанси виносити дитину мінімальні. Ми з чоловіком все частіше почали замислюватися про те, щоб взяти малюка з будинку малятка.
Коли ми буввали у мами в гостях, я бачила як вона носиться з Олею, як з писаною торбою. А варто було їй оголосити, що вона при надії, як мене попросили більше не приходити в мій власний будинок:
– Раптом біду накличеш через заздрощі. Ні, ми так дитинкою ризикувати не будемо. Нічого тобі тут робити. Ось народить Оля, самі тебе покличемо.
Тим часом ми з чоловіком загрузли в бюрократії, як мухи в сиропі: я і не думала, що щоб усиновити дитину, треба таку тонну всіляких папірців і дозволів!
Батьками ми з братом стали практично одночасно: Оля народила дівчинку, а ми з чоловіком стали щасливими батьками чарівного тримісячного карапуза – Данилка.
У Данилка були певні особливості зі здоров’ям, нас умовляли взяти іншу дитину, але ми просто закохалися, заглянувши в розумні і все розуміючі очі Дані. Ми не злякалися труднощів – можливості для лікування дитини у нас були.
«Він у Вас не те що не піде, а навіть якщо і поповзе, то з трудом» – говорили нам спеціалісти. Вони помилялися. Данилко пішов в 11 місяців, поважно крокуючи, сміливо, як і годиться володареві такого гордого імені. Любов і всілякі старанні заняття творили чудеса. І в садок Даня пішов, і читати навчився. Наш син – нормальна звичайна дитина.
В школу Данилко пішов в один рік зі своєю двоюрідною сестрою. На жаль, для моєї мами існувала тільки внучка. Якщо мама і згадувала про існування Дані, то лише цідила крізь зуби:
– Приймак!
Біда прийшла, звідки не чекали: чоловік завів іншу, вона понесла, і він покинув нас з Данилком заради рідної дитини.
Я його не засуджую – продовження свого роду дуже важливе для чоловіка. Як і не засуджую свою матір: ніхто не зобов’язаний любити того, кого він вважає чужим.
Колишній чоловік планував жити зі своєю новою сім’єю в своїй квартирі, тому ми з Данилком переїхали до моєї мами. Ні, не на правах нахлібниці, а на правах власниці частки житлового приміщення.
Від батька нам залишилася 4-х кімнатна квартира. Це тільки звучить так солідно. По факту – три окремих кімнатки по 11-13 квадратів і прохідний зал метрів 15, якщо мені пам’ять не зраджує.
Окремі кімнати були зайняті, і нам з Данею запропонували аж 3 варіанти: прохідний зал, коридор і котитися на всі чотири сторони. Вибір був очевидний.
Жити в прохідному залі було неможливо: вони вешталися по квартирі і вдень і вночі. А у Дані дуже неспокійний сон, він прокидався від кожного шурхіту. Я стала наполягати на виділенні нам окремої кімнати.
Мої вимоги послужили поштовхом доконфліктів. Брат з дружиною кричали, що я тут ніхто і маю забратися з їхньої квартири. Мама прямим текстом заявляла, що я зобов’язана віддати братові свою частку і не заважати їм жити своєю присутністю.
Я пішла в суд для виділення своєї частки. Мені дісталася окрема кімната в 13 метрів. Особові рахунки на квартплату я також розділила. При оплаті мені не показували квитанції, а просто називали суму, яку я повинна заплатити. І порівняти цю суму можна було з вмістом якихось шикарних апартаментів.
До того ж, виселення дочки з дитячої Ольга мені не пробачила. «Приймак» тепер звучало з вуст усіх. Так, я його не народжувала, але я – його мати. І, як будь-яка інша мати, я готова захищати свою дитину від усього на світі!
Частка матері давно була віддана брату, і він почав пропонувати мені викупити мою частку за копійки. Я відмовилася. Тоді він подав до суду, щоб мене зобов’язали продати йому частку. Але одну третину не визнали незначною і брату було відмовлено.
Почалися капості, великі і маленькі. Я не буду описувати побутові чвари – це досить нецікаво і банально. Найжахливіше – вони розголосили таємницю усиновлення. У дворі, в школі, в під’їзді – кожен вважав своїм обов’язком ткнути Данилка носом в його сирітство.
Колишній чоловік погодився додати нам на квартиру. Коли я збирала речі, Ольга з моєю матір’ю радісно говорили двоюрідній сестрі Данилка:
– Скоро ти повернешся до своєї кімнати. Зараз ця зла тітка піде і приймака свого забере.
Вони помилилися – не повернеться дівчинка в дитячу. Кімнату я продала. Вони не захотіли жити з нами в одній квартирі, нехай живуть з чужими людьми.
Покупцем виявилася габаритна жінка з 2 дітьми з місцевого ринку. Вона запропонувала максимальну ціну. Звичайно, я відправляла рекомендований лист братові з пропозицією про викуп моєї кімнати, вже не знаю, чому він його не отримав.
Ми з данилком купили однокімнатну квартиру. Мій розумний хлопчик знає, що хоч я йому і не рідна мати, але все одно його дуже люблю.
Сподіваюся, мої родичі раді новій сусідці. Так, напаскудити у відповідь – низько і честі це мені не робить.
Продаючи кімнату, я не ставила собі за мету знайти покупця гірше, я шукала, хто більше заплатить. Так вийшло. Я навіть спочатку не знала, що у покупниці є діти.
Я винна перед сім’єю за те, що тепер вони будуть жити зі сторонніми людьми в квартирі, але і вони винні перед нами не менше.
Сподіваюся на краще. І дякую Всісвіту, що минулого року зустріла чоловіка, якого покохала, і який полюбив нас з Данилком. А ще я дуже вдячна колишньому чоловіку за підтримку. Зараз я щаслива.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
