– Невістка п’ять років водила сина за ніс щодо дітей! – розповідає шістдесятлітня Тетяна Тимофіївна. – Все говорила – ще не час, рано, треба пожити для себе, встати на ноги, подивитися сві… Ось, моталися, подорожували, багато грошей розтратила на ці подорожі, на речі! Добре, що квартиру син собі до шлюбу ще купив, так що дах над головою у них була і є…
– Це добре!
– Так, непогано… А тепер вона чоловікові заявила – у тебе, говорить, квартира, а у мене ні кола ні двора, яка може бути дитина? Ти завтра зустрінеш іншу жінку і підеш, таке часто-густо, а ми з дитиною куди? До моїх батьків.
…Невістка у Тетяни Тимофіївни приїжджаючи і «в разі чого» повертатися їй дійсно особливо нікуди, не тільки з дитиною, а й одній: там і так вже в двокімнатній квартирі, крім батьків, сім’я брата з дитиною. Тому з самого початку свекруха до невістки поставилася насторожено: не заради квадратних метрів заміж виходить?
Але син з дружиною жили добре, не сварилися, невістка працювала, на шиї не сиділа, разом зробили ремонт у новій квартирі сина. Народжувати тільки не поспішала, все жартувала та відмахувалася.
– А син дитину дуже хоче, вже давно! – зітхає Тетяна Тимофіївна. – Приступив до неї з цією темою вже впритул, а вона йому таке і заявила! Я б, каже, народила, якби у мене була своя квартира і пару тисяч на рахунку. Як страховка. Хочеш дитину? Я не проти, якщо ти перепишеш на мене квартиру і відкриєш на моє ім’я рахунок…
Причому, хитра невістка просить все оформити так, щоб в разі розлучення син Тетяни Тимофіївни ні на квартиру, ні на гроші претендувати не зміг.
Інакше народжувати вона не згодна.
– Ні, ну ти уявляєш, які хитрі дівки пішли? – злиться Тетяна Тимофіївна. – Квартиру їй відпиши, за дитину! І грошей дай. Ні більше, ні менше! Причому, ще жодного дитини ще і в помині немає!
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
Недавні записи
- Майже рік нема мого захисника, а зі мною і сином живе мама чоловіка. Я сама її покликала минулої зими, щоб їй не було так самотньо і сумно. Я думала, разом нам буде легше. Але я більше так не можу, дуже хочу знову відселити свекруху, та Віра Василівна в свою квартиру переселенців пустила. Вона щовечора співає Макарчику ту саму колискову і називає його Микитою, готує щодня тільки те, що любив малим і вже дорослим Микита. На стіл, коли ми сідаємо їсти, ставить для Микити тарілку і кладе прибори
- На вихідних в невістки був день народження. Я купила гарну подарункову торбинку, поклала туди шкарпетки, шампунь і цукерків до повної, трюфеля, ті, які невістка полюбляє. Прийшовши до дітей, я привітала їх гарними побажаннями і вручила подаруночок. Та від відповіді невістки я ледь не почервоніла. “Тут, лише торбинка красива, а вміст, так собі”. За столом я себе почувала незручно, довго не сиділа, сказала, що звикла швидко лягати спати. А сьогодні, як плівку перемотую в голові ці слова
- Нас з сестрою ростила й виховувала тітка Ліда, мамина сестра. І ось тітки не стало. Ми сиділи якраз за поминальним столом, коли я зважилася розпочати цю розмову, обличчя моєї сестри вмить змінилося. Але я маю подбати про свою дитину і забезпечити її, як сестра не розуміє! Нині ми не спілкуємося. І так, я її розумію
- Моїй свекрусі всього 55 років, жінка в соку! Так ні ж, ломиться жити до нас, як свекра не стало, хоче аби я перед нею на задніх лапках скакала, подай-принеси. Вона втомилася, їй важко – втратила чоловіка, таке в країні коїться. Свою квартиру переселенцям хоче в оренду віддати і з нами грішми ділитися, чоловік в захваті від ідеї мами. Зарано ще вінки купувати, а вона зібралася! Краще би заміж ще вийшла. Готувати вона так і не навчилася, хіба що кілька дуже вже буденних страв страв: макарони, смажена картопля і яєчня, не більше. До прибирання ставиться за принципом «головне, щоб не як у свинарнику». От нащо це мені в моїй квартирі? Він хоче взяти кредит у банку та поміняти мою квартиру з доплатою на трикімнатну
- “Щоб їм добре було! Цим сходам!” – поскаржився якось Антон, прийшовши додому. Він був весь червоний і задиханий. А я знаю, що перед будинком у нас всього шість сходинок – шість, не двадцять і навіть не десять. – Любий мій, а скільки ти насправді важиш?, – прямо запитала я Антона. – Ну, знаєш, я вже давно не хлопчина…” – відповів він, прямуючи до ванни, а після до холодильника. Я дивилася на нього, як він плив у просторі, і мені здалося, що він якось округлився. Рад не рад Антон став на ваги