«Невже Ірина й паски не вміє пекти? І ти з цим миришся? От якби ти одружився з Наталею, у тебе був би справжній дім…» — пані Олена шепнула Дмитрові з ледь помітною посмішкою, але її очі світилися холодною впевненістю. Я стояла за дверима кухні, стискаючи кошик із крашанками. Наталя? Це ім’я, кинуте невимушено, засіло в моїй голові. Хто вона? Чому її згадали саме зараз, у великодній метушні? І яка таємниця може змінити мій спокій?
Моя свекруха — наче осінній дощ, що пробирає до кісток. Вона несе холод і вогкість, і щоразу, коли я її бачу, мій настрій псується на цілий тиждень. Її слова, загорнуті в солодку оболонку турботи, насправді колючі, як терен. І хоча я люблю свого чоловіка Дмитра, бувають моменти, коли я не знаю, скільки ще зможу це терпіти.
Мене звати Ірина, і я завжди вважала себе людиною, яка уникає сварок. Я не люблю драми, намагаюся бути ввічливою, навіть коли хтось діє мені на нерви. Але моя свекруха, пані Олена, — це виклик іншого рівня. Вона має талант знаходити найвразливіші місця і влучати в них з точністю.
Її зауваження ніколи не бувають відвертими — о ні, вона надто хитра для цього. Вона обирає тонкі, майже непомітні способи, які залишають мене з почуттям, ніби я програвала в грі, правил якої не знаю.
«Ірино, мама запросила нас на вечерю в неділю», — сказав Дмитро, гортаючи новини на телефоні, з таким ентузіазмом, ніби йшлося про поїздку на море.
«Знову?» — я намагалася приховати роздратування, але мій голос видав усе.
«Ну, ми давно в неї не були», — відповів він, уникаючи мого погляду.
Давно? Ми були в пані Олени минулого тижня. Вона обожнює ці «сімейні вечері», які для мене щоразу закінчуються напруженням. Але я промовчала. Я завжди кажу собі, що роблю це заради Дмитра, заради нашого спокою.
Того дня ми поїхали до неї, як завжди. Пані Олена зустріла нас у дверях, одягнена в елегантну сукню, ніби готувалася до зйомок у телешоу. Її посмішка була такою ж штучною, як її ідеально укладене волосся.
«О, Ірино, ти прийшла. Я вже думала, що ти знову затримаєшся. Але що ж, пунктуальність — це справа звички», — сказала вона, зиркнувши на мене згори вниз.
Я вдавала, що не чую. Сіла за стіл, намагаючись зосередитися на борщі, який вона так пишно розливала по тарілках. Але не минуло й п’яти хвилин, як вона додала:
«Цей борщ я готувала за рецептом моєї бабусі. Може, колись і ти навчишся варити щось, окрім картоплі з котлетами», — її голос звучав так, ніби вона робила мені комплімент.
Я стиснула виделку міцніше. Дмитро сидів, втупившись у телефон, вдаючи, що нічого не чує. А я знала, що наступний тиждень проведу, пережовуючи її слова, кожен її погляд, кожну інтонацію.
«Смачного, Іринко», — додала вона з посмішкою, від якої у мене всередині все стислося.
Я почала підозрювати, що пані Олена веде проти мене тиху бурю. Не гучну, не з вересками чи прямими наговорюваннями. Вона була занадто вишукана для цього. Її методи були тонкими, але влучними, як стріли, що завжди знаходять ціль.
Одного разу я купила собі гарну сукню — блакитну, з легкої тканини, яка підкреслювала мою талію. Я одягла її на день народження її сестри, тітки Марії. Ще не встигла переступити поріг, як почула:
«О, Ірино, яка смілива сукня. Зараз, мабуть, модно показувати так багато… Але я б на твоєму місці була обережнішою з такими фасонами. Знаєш, після пологів фігура вже не та», — вона всміхнулася, ніби пожартувала, але її очі дивилися на мене з холодною оцінкою.
Я відчула, як обличчя палає. Вона знала, що я досі борюся з кількома кілограмами, які набрала після появи нашої доньки Софії. Вона знала, як важко мені прийняти своє тіло після змін. Але для неї це була лише нагода лупнути сильніше. Наступного дня вона зателефонувала Дмитрові.
«Діма, я не хочу втручатися, але, може, Ірині варто стежити за тим, що вона їсть? Знаєш, для здоров’я. Зовнішність тут ні до чого», — сказала вона, як він мені потім переповів.
Я була приголомшена. Вона не просто критикувала мене — вона намагалася підірвати мою впевненість, посіяти сумніви. Найгірше, що Дмитро не обурився. Він лише знизав плечима і сказав:
«Ти ж знаєш, яка вона. Не бери в голову».
Але я брала. І з кожним разом це ставало дедалі важче.
Я знала, що не варто покладати великих надій. Але все ж покладала. Мені виповнювалося тридцять — важлива дата, яку я хотіла відсвяткувати по-особливому. Мріяла про тихий вечір із Дмитром, може, вечерю в ресторані, де ми могли б поговорити, посміятися, згадати, як усе починалося. Але пані Олена мала інші плани.
«Ірино, я влаштую тобі святкову вечерю!» — оголосила вона по телефону тоном, який не терпів заперечень. «Тридцять років — це не жарти, треба відзначити по-родинному».
Я не мала сил сперечатися. Ми поїхали до неї. На столі чекав торт — шоколадний, хоча вона прекрасно знала, що я не люблю шоколад. У кухні пахло голубцями з м’ясом, які я не їла з дитинства через неприємні спогади. А для мене на столі стояв компот, бо, за її словами, «жінці в твоєму віці краще бути обережною з “наливкою”».
«Не хвилюйся, Іринко, у твоєму віці травлення вже не те», — шепнула вона, коли подавала мені тарілку.
Я сиділа, слухаючи, як вона розповідала родичам, що «довелося все взяти на себе», бо «молодь тепер нічого не вміє». Дмитро сміявся разом із усіма, не помічаючи, як я стискаю губи. Ми повернулися додому пізно. Я замкнулася у ванній, сіла на край ванни і тихо плакала. Бо знала, що це не випадковість. Її слова, її дії — усе було сплановано, щоб я відчула себе погано.
Великдень у її домі був традицією, яку неможливо було пропустити. Щороку все відбувалося за одним сценарієм: паски, крашанки, холодець і вона — головна зірка вечора. Але цього разу я відчувала напругу ще зранку. Дмитро був роздратований, Софія вередувала, а я просто не хотіла туди йти.
«Може, цього року святкуємо вдома?» — обережно запропонувала я за сніданком.
«Ти що, мама образиться до глибини душі», — зітхнув Дмитро. «Давай просто переживемо це, як завжди».
Переживемо. Пані Олена зустріла нас із вимушеною посмішкою.
«О, Ірино, ти все-таки прийшла. Я вже думала, що ти влаштуєш бунт. Але, видно, ще не час», — сказала вона, поправляючи серветку на столі.
Я промовчала і пішла допомагати накривати стіл. Та не минуло й хвилини, як я почула, як вона шепоче Дмитрові на кухні:
«Невже вона й паски не вміє пекти? І ти з цим миришся? От якби ти одружився з Наталею, у тебе б усе було — і затишний дім, і справжня господиня…»
Наталя? Яка Наталя? Я не встигла запитати, бо вони вже сміялися над чимось, ніби нічого не сталося. А я сиділа за столом, ковтаючи образу разом із кожним шматочком паски. У машині дорогою додому панувала тиша. Дмитро не запитав, чому я мовчу. А я не могла знайти слів.
Мої сили танули. Кожен візит до пані Олени був як удар по вже й так побитому серцю. Я почала вигадувати відмовки: головний біль, термінова робота, Софія захворіла. Будь-що, аби не чути її зауважень, загорнутих у фальшиву турботу. Але цього разу уникнути не вдалося. Це була золота річниця весілля пані Олени та її чоловіка, пана Василя. Велика сімейна подія, гості з усієї України. Я мусила бути присутньою.
Я підготувалася: купила нову сукню, зробила зачіску, навіть нафарбувалася, сподіваючись, що цього разу все буде інакше. Ми увійшли до зали, де вже гуділа родина. Пані Олена глянула на мене, і її погляд сказав усе.
«О, Ірино, яка яскрава сукня. Дуже… сміливо. Я думала, після народження Софії ти обиратимеш щось стриманіше», — вона всміхнулася, обернувшись до своїх сестер. — «Але, мабуть, тепер мода така. Усе дозволено, навіть якщо фігура не ідеальна».
Я відчула, як горять щоки. Хотілося встати і піти. Сказати щось різке, грюкнути дверима. Але я залишилася. Ми сіли за стіл. І тоді пані Олена оголосила:
«Увага, я маю подарунок для нашої Ірини від усієї родини!» — вона дістала книгу рецептів. — «Може, нарешті навчишся готувати щось для мого сина».
Зал зайшовся сміхом. Я не знала, чи був він щирим, чи награним. Я мовчала до кінця вечора. Вдома Дмитро запитав:
«І що тепер? Чому ти така похмура?»
Я подивилася на нього. Він дивився на мене, ніби не розумів, що відбувається.
«Нічого», — відповіла я. Бо зрозуміла, що говорити більше немає сенсу.
Я не припинила спілкування з пані Оленою. Попри все — біль, відчуття, що кожен візит до неї залишає в мені порожнечу. Я досі іноді їжджу до неї. Не заради неї — заради Дмитра, заради Софії, заради нашого сімейного спокою. Але щось у мені змінилося.
Я більше не намагаюся їй догодити. Не шукаю її схвалення. Я перестала вірити, що одного дня вона скаже: «Я рада, що ти дружина мого сина». Вона ніколи мене не прийме. І я з цим змирилася.
Я не сміюся з її зауважень. Не посміхаюся, коли вона кидає чергову шпильку, замасковану під «турботу». Я просто дивлюся їй в очі і мовчу. І в цій тиші вона іноді втрачає свою впевненість. Я помітила, що її посмішка тьмяніє, коли я не реагую. Вона шукає підтвердження своєї влади, але я більше не даю їй цієї влади.
Дмитро? Він досі не помічає. Або вдає, що не помічає. Іноді мені хочеться його струснути, змусити відкрити очі. Але я знаю, що вона його мати. І, можливо, він ніколи не стане на мій бік. Але я більше не чекаю.
Я навчилася жити з цим. Але іноді, коли я сиджу в тиші, коли Софія спить, а Дмитро дивиться телевізор, я питаю себе: чи правильно я роблю, продовжуючи мовчати? Чи варто нарешті сказати щось, ризикнути сімейним спокоєм заради себе? Чи, може, я просто маю прийняти, що так буде завжди?
А що б ви зробили на моєму місці?