— Ні, не пущу, — заявила донька Мар’яна, коли я вперше за рік повернулася додому від хворого батька. В той момент я ще не розуміла, що за час моєї відсутності вона підготувала мені найбільшу гіркоту у житті

Ольга відчула, як її серце стискається, коли вона ступила на поріг рідного будинку після майже року відсутності. Сонце світило яскраво, але для неї все потьмяніло. Її обличчя, на якому ще вчора була втома від тривалої дороги, тепер виражало лише розпач. Вона поверталася з іншого кінця країни, де безвилазно доглядала за своїм батьком, дідусем Мар’яни, якого звали Петро. Петро потребував постійної уваги та допомоги, і Ольга присвятила йому весь свій час, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я.

Коли вона поїхала, її донька, Мар’яна, запевняла, що все буде добре.

— Мамо, не хвилюйся, я тут залишаюся, догляну за будинком. Їдь спокійно, дідусю зараз важче.

Мар’яна тоді виглядала щирою, обіймала матір міцно-міцно. Ольга повірила. Вона завжди вірила своїй єдиній дитині, навіть коли подруги попереджали, що молодь нині інша, що варто бути обережнішою.

Рік промайнув. Рік, наповнений безсонними ночами, переживаннями та постійною турботою про батька. Його стан був серйозним, але завдяки зусиллям Ольги, він почав потроху одужувати. Лікар нарешті дозволив Ользі ненадовго поїхати додому. Їй треба було перепочити, відновити сили, та й Мар’яну побачити, яка за цей час майже не дзвонила, посилаючись на зайнятість.

Ольга підійшла до знайомих білих дверей і натиснула на дзвінок. Через кілька хвилин почулися кроки, і двері відчинилися. На порозі стояла Мар’яна. Але не та, яку пам’ятала Ольга. Перед нею була молода жінка з незнайомим, якимось відчуженим виразом обличчя. Вона була гарно вбрана, з дорогою зачіскою, але в її очах не було тепла, лише холодна байдужість.

— Привіт, Мар’янко, я приїхала, — Ольга хотіла обійняти доньку, але та відступила, заблокувавши вхід.

— Привіт, мамо. А ти чого тут? Я ж казала, що будинок поки на мені.

Ольга остовпіла.

— Що ти говориш? Це ж наш будинок, ти тут просто жила, доки я була з дідусем Петром. Я втомилася, пусти мене, я хочу прийняти душ і лягти відпочити.

— Ні, не пущу, — Мар’яна говорила рівним, холодним тоном, який пронизав Ольгу гірше за будь-який мороз.

— Що це означає? — голос Ольги затремтів.

— Це означає, що цей будинок тепер мій, — Мар’яна кивнула на двері, які за її спиною були пофарбовані в новий, яскраво-синій колір. — Я його переоформила на себе. Поки ти доглядала за дідом Петром, я знайшла юриста і зробила всі документи. Ти ж була зайнята, тобі було не до того, я подумала, що так буде краще. Адже ти все одно збиралася повертатися до дідуся, він же ще не повністю одужав.

Слова Мар’яни лунали в голові. Ольга відчула, як земля йде з-під ніг.

— Як? Як ти могла? — це був більше не крик, а болісний шепіт. — Це ж сімейне гніздо, тут пройшли твої найкращі роки. Ми з татом стільки в нього вклали, усе для тебе, щоб ти жила тут щасливо. Ми будували його разом із твоїм батьком багато років тому, коли ти була зовсім маленька.

— Ну, я і буду жити тут щасливо, — Мар’яна всміхнулася якоюсь зловісною усмішкою, яка зовсім не личила її молодому обличчю. — А тобі вже тут місця немає. Мені потрібен простір, я хочу приймати друзів, влаштовувати своє життя, так, як я вважаю за потрібне. Ти повернешся і будеш мені вказувати, як жити? Ні, мамо, я доросла. Ти поїхала, і це був твій вибір. Ти обрала дідуся, а я обрала себе.

— Мій вибір? Я доглядала твого дідуся! Свого батька, який дав мені життя, який завжди підтримував нас! Це мій обов’язок! Батько, якого ти любила, коли була маленька.

— Це твій обов’язок, — погодилася Мар’яна. — А мій обов’язок тепер жити своїм життям. Якщо хочеш, я можу дати тобі невелику суму грошей, щоб ти могла винайняти кімнату десь. Але тут ти не залишишся. Я вже внесла аванс за нову машину, і мені потрібні гроші на наступний платіж. Я сподівалася, що ти сама зрозумієш.

— Ти просто викидаєш мене на вулицю? Після всього, що я для тебе зробила? Після всіх безсонних ночей, коли ти хворіла, після всіх років, коли я відмовляла собі у всьому, щоб ти мала найкраще?

— Я тебе не викидаю, я пропоную тобі вирішення питання, — Мар’яна вперто дивилася на неї, і в її погляді не було ані краплі каяття.

— Це не моє вирішення, це твоє зрадницьке рішення, — Ольга ледь стримувала сльози. — Я завжди думала, що наш будинок — це місце, де мене завжди чекають, де я можу знайти прихисток. А тепер я розумію, що помилялася. Ти зруйнувала все, що ми будували.

Ольга не могла більше стояти тут. Вона обернулася і пішла, залишивши позаду стіни, які раніше були для неї синонімом безпеки та любові. Вона йшла вулицею, не розбираючи дороги, відчуваючи спустошення. Навкруги був знайомий двір, знайомі сусіди, які вітали її, але її душа була в шматках.

Вона зупинилася біля парку, сіла на лавку і нарешті дозволила собі заплакати. Її сльози були гіркі, сльози зради та нерозуміння. Як можна було так вчинити? Що вона пропустила у вихованні? Чому її Мар’яна виросла такою? Всі її сподівання та мрії про щасливу старість, про сімейні свята в цьому будинку, розбилися вщент.

Помітивши її, до неї підійшла давня сусідка, пані Віра, добра і мудра жінка, яка знала Ольгу та її родину багато років.

— Олю, ти чого тут? Я ж бачила, що ти підходила до будинку. Щось сталося? Ти ж наче світишся від радості, що нарешті вдома.

Ольга змогла лише кивнути і подати Вірі телефон, щоб вона прочитала смс-повідомлення, яке Мар’яна надіслала їй вранці.

– Мамо, документи в порядку. Я тебе люблю, але жити окремо нам буде краще. Не намагайся повернутися, я вже все змінила. Я не хочу, щоб ти тут була.

Пані Віра довго мовчала, хитаючи головою. Її обличчя виражало глибоке співчуття та обурення.

— Олю, доню, я не знаю, як це сталося, але Мар’яна тут уже пів року вела себе, як повноправна господиня. Дорогі меблі, нові замки, навіть нові ворота поставила, які тобі не сподобалися б. Казала всім, що ти сама вирішила їй усе подарувати і переписати будинок, щоб їй було легше. Вона продала твої старі улюблені квіти, які ти вирощувала.

— Я нічого їй не дарувала, Віро, нічого! — Ольга закрила обличчя руками. — Вона скористалася моїм від’їздом, моєю зайнятістю. Вона знала, що я не можу залишити хворого батька і приїхати перевірити її.

— Звернися до юриста, Олю. Так не можна. Поки ти доглядала старого Петра, вона тут будувала своє щастя на твоїй доброті та відданості, — порадила Віра, міцно стискаючи руку Ольги.

Ольга підвелася, витерла сльози.

— Я мушу повернутися до тата, він сам не впорається, — вона похитала головою.

— І що ти робитимеш з будинком? — спитала Віра.

— Я не знаю. Зараз мені треба до батька, — Ольга зітхнула, збираючи волю в кулак. — А потім я буду боротися. Я не залишу цього так. Це не лише про будинок. Це про зраду, про цінності, про те, що вона знехтувала родинними зв’язками заради матеріальної вигоди. Мій батько, Петро, виховав мене інакше.

Ольга повернулася назад, до батька Петра. Вона розповіла йому не про все, лише про те, що Мар’яна дуже змінилася і вирішила жити окремо, пояснивши це своїми амбіціями. Батько, попри недугу, уважно вислухав.

— Доню, ти ж знаєш, як це буває. Молодь іноді робить помилки, — сказав він, намагаючись її заспокоїти. — Може, вона одумається?

— Це не помилка, тату, це усвідомлений вибір, — тихо сказала Ольга. Вона не хотіла засмучувати його подробицями про переоформлення будинку.

Вона розуміла, що перед нею довгий і важкий шлях відновлення справедливості. Справа була не лише в квадратних метрах, а в принципах, у стосунках, які були зруйновані. Вона почала збирати всі документи, які стосувалися будинку, з надією довести, що переоформлення відбулося незаконно або під тиском.

Минуло кілька місяців. Ольга з батьком найняли адвоката на ім’я Андрій, який одразу попередив, що справа буде непростою. Юридичний процес був складним, оскільки Мар’яна використала якусь хитру схему, скориставшись, ймовірно, підробленими документами або якоюсь недобросовісною довіреністю, підписаною нібито Ольгою. Андрій з’ясував, що Мар’яна поспішала, бо їй потрібні були гроші для великої фінансової операції, про яку вона мріяла.

Одного разу, Мар’яна сама подзвонила матері. Вона не витримала тиску і судових повісток.

— Мамо, припини, це марна трата часу і грошей, — пролунав у слухавці знайомий голос, але тепер у ньому відчувалася нотка роздратування і втоми.

— Ти з самого початку знала, що робиш, Мар’янко, — спокійно відповіла Ольга. — І я буду йти до кінця. Справедливість переможе. Я не відступлюся від того, що належить мені та твоєму дідусеві Петру, який тебе так любив.

— Ти мене не любиш, — кинула Мар’яна, як останній аргумент, намагаючись маніпулювати матір’ю.

— Я люблю свою дитину, Мар’янко, але я не приймаю твоєї поведінки. Я не впізнаю в тобі ту маленьку дівчинку, яку виховувала, — Ольга відчула, як її голос знову тремтить, але вже від рішучості. — Ти сама вирішила, що цінність будинку вища за цінність нашої родини.

Вони обидві поклали слухавки. Ольга розуміла, що справжній бій попереду. Бій за будинок, але в першу чергу — бій за гідність і моральні принципи.

Мар’яна думала, що мати, втомлена після догляду за хворим батьком Петром, змириться і залишить їй будинок. Але вона недооцінила її силу і рішучість. Ольга вирішила, що тепер вона має не лише піклуватися про батька, але й відновити справедливість. Її історія — це нагадування про те, як іноді найближчі можуть завдати найбільшого болю, і як важливо не здаватися. Батько, Петро, підтримав її, як міг, попри свою недугу, і це давало їй сили.

А як ви вважаєте, чи варто Ользі пробачати доньку Мар’яну, якщо вона навіть після всього не визнає своєї провини? Чи повинна Ольга йти до кінця і відсудити свій будинок? Або, можливо, варто спробувати ще раз налагодити стосунки, незважаючи на вчинене, і знайти компроміс?

Якщо ця історія вас зачепила, поставте, будь ласка, свою вподобайку, і напишіть коментар зі своєю думкою, це дуже важливо.