Син у мене місяць назад привів додому дівчину: – Мамо, це моя Зойка. Ми любимо один одного і будемо жити разом.
А я що, проти чи що? Як будь-яка мати, я бажаю щастя своїй дитині. Хочуть жити разом – нехай живуть.
– Звичайно, синку. Ви поки йдіть на кухню, чай попийте. А я речі твої зберу.
– У сенсі – речі збереш? – втупився на мене син.
Так, іноді мені здається, що син розумом явно в батька свого пішов. Раз не зрозумів, довелося розжувати:
– В прямому. Я зараз зберу твої речі і ви йдете жити разом. Ви ж цього хочете?
– Хм, мам, розумієш, дорого знімати та й нема на що – ми з Зоєю вчимося, ти ж знаєш. Ми в тебе думали пожити. Нам багато не треба – куточок в кімнаті, ми тебе не обмежимо, обіцяю.
Ага, плавали – знаємо. Сама зі свекрухою жила, десять років її терпіла, поки ми з чоловіком квартиру не отримали. Відносини у нас з матір’ю чоловіка, природно, зіпсувалися.
Це зараз вони солодко співають – не соромлячись. А через місяць-другий полетять в мене тапки: не люблю, гноблю, виживаю невістку. Не треба мені такого щастя. Ех, Зойка, ти ж навіть не уявляєш, від якого пекла я тебе позбавила.
– Ні, сину. Якщо ти вважаєш себе досить дорослим, щоб вирішити жити з коханою дівчиною, будь добрий забезпечити вам умови для спільного життя, будь дорослим до кінця: переведись на заочку, знайди роботу і зніми квартиру. Хоча, квартиру не потягнеш, напевно. Знімеш кімнату і живіть разом, скільки душа забажає.
– Мамо, та ти що?! Жити в комуналці з чужими людьми? Ми не хочемо.
Ось так. Тобто, мою квартиру в комуналку перетворити і чужу людину підселити – ми хочемо. А самі з чужими людьми – не хочемо. Хитренькі які.
– Зоя, ви ж любите мого сина? Хоча, дурне питання – ви адже погодилися жити разом, значить любите.
– Так. Я люблю вашого сина. Дуже, – ледь чутно пискнула дівчина.
– Чуєш, сину – вона тебе любить. А з коханим рай і в курені. Правильно я кажу, Зоя?
– Так вірно. Я і на комуналку згодна, аби разом.
– Ну ось, сину, як добре все виходить. А вже як тобі дівчина твоя за моєї відсутності вдячна буде, словами не передати. Давайте, дорослі, влаштовуйте своє життя. Не переживай, що не поїдете ви в гуртожиток. Я додавати буду, щоб на квартиру вистачало. Ви хоч не забувайте, відвідуйте стару іноді.
– Ну яка ви стара? Вам до старої ще років сорок, – лестила мені Зоя.
Через півгодини закривши за дітьми двері, я розплакалася. Аж надто великою була спокуса молодь у себе залишити: і син поруч, і невістка під наглядом. Але не можна – дорослі діти повинні жити окремо від батьків. Я свою справу зробила – виростила. Прийшла пора відпустити дитину у вільне плавання.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
