Ніна розлучилася з чоловіком. Через нісенітниці. Він її не зустрів в аеропорту. Що вона, маленька, чи що? Можна там замовити таксі і прекрасно доїхати до дому. Гроші є. Який сенс пертися так далеко, витрачати гроші і час, якщо зручніше взяти таксі і доїхати? Вона так і зробила.
Зайшла в квартиру, чоловік за комп’ютером; обернувся і сказав: “Ти приїхала? Привіт!”, – і знову уткнувся в екран. Чи то грав він, чи то працював, важко сказати, він завжди був за комп’ютером. Або на дивані з планшетом. Або на роботі. І все йшло нормально, навіть добре, і іпотеку виплачували, і іноді ходили в кіно.
Все було нормально! Але Ніна пішла. І ніхто не міг зрозуміти, в чому справа. Вона і сама пояснити до ладу не могла. Але це так важливо, коли нас зустрічають.
І поїзд, нарешті, під’їжджає до перону, повільно-повільно. І всі дивляться в каламутні вікна, відсунувши шторки – де мої? Де зустрічають? Так боязно не помітити своїх в натовпі – а на пероні натовп, хтось з квітами навіть. І всі йдуть-біжать за повільним поїздом, теж дивляться у вікна – щоб побачити своїх. І радісно зустріти.
Потім, може, знову сварки почнуться або образи дрібні, питання, розмови ні про що; але момент зустрічі – він найщасливіший!
Це момент любові, коли бачиш дороге обличчя. І хочеться голосно сказати попутчикам – а мене зустрічають, бачите? Чоловік, або мама, або тато, або дідусь з бабусею! Або друзі ось. Дивіться! Ось вони!
І з літака йдеш, і за звичкою дивишся на натовп зустрічаючих – шукаєш своїх. Хоча сам же їм велів не зустрічати – до чого клопоти? Візьму таксі і приїду. Що я, маленький, чи що? Це маленьких зустрічають. Як народимося – так і зустрічають. Безглуздим букетом, радісними обличчями, нової коляскою… Стоять, чекають, з ноги на ногу переминаються – зустрічають, значить. Це любов.
Коли нас зустрічають – це любов, чиста і безкорислива. Така рідкісна. І Ніна зрозуміла, що її не люблять. Не люблять як слід. Всією душею і всім серцем. А просто живуть поруч… І пішла.
І вийшла згодом заміж за іншого чоловіка, який зустрічає. І вона його зустрічає, хоча клопітно це і нерозумно…
Я думаю, і там, в іншому світі, нас теж зустрінуть. Як на пероні, наші дорогі й кохані. І ми їх відразу впізнаємо – в натовпі, серед незнайомих людей. І потягнемося до них, і обіймемо, і підемо кудись додому, розмовляючи і розповідаючи новини. Це любов.
Анна Кірьянова
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
