fbpx

Ну що ж, купимо і їй. Тут головне, щоб ти не сумувала. А воно налагодиться. Ось корова отелилася. Бичка потримаємо і, дивись, на всю зиму себе м’ясом забезпечимо. Аня десятий клас закінчить, піде працювати. Легше стане. Налагодиться… Мені ж теж нелегко… – Він обіймав її, притискав до себе. А свекруха сидить на ганку, дивиться на неї і, напевно, посміюється, що її синок знайшов таку простеньку

У дачному містечку його всі вважали добрим і лагідним, поважним. Ще здалеку, побачивши знайомого, він привітно махав рукою. На його круглому, з приплюснутим носом обличчі з’являлася м’яка, душевна посмішка.

– Бувай здоровенька, Пилипівно! – розтягуючи слова, говорив Степанович, не перестаючи помахувати рукою. Потім пальцями все повільніше і повільніше, і нарешті рука безсило опускалася. – Все клопочеш…

– Як же не клопотатися, Василю Степановичу, – зупиняючись біля паркану, за яким стояв сусід, відповідала Пилипівна, опускаючи важке відерце. – Сім’я ж, слава тобі, шість ротів. Всіх нагодувати, напоїти треба…

– Кожного нагодувати, напоїти, – в тон їй говорив Василь Степанович.- А ти все ж бережи себе, дорогенька.

– Та це ж як же берегти…

– А так ось і бережи. Ти сама. Подумай, а ну зляжеш. Пропадуть без тебе.

– Ой, і не кажіть, Василю Степановичу. Під Новий рік он захворіла, але ж все свято пішло прахом. Ні пирога тобі спекти, ні холодцю зварити. У інших веселощі, а в нашому будинку туга. Добре, хоч ялинку вбрали…

– Ось я тобі про те й кажу. Бережи себе.

– Так як тут збережеш…

– Потихеньку, помаленьку. Не поспішай. Он скільки навантажила, чи мужика в хаті немає?

– На роботі він.

– Ну і що, по дорозі може захопити, щоб самій не надриватися. Ha, з’їж яблучко. Такого сорту у вас немає. Ранній, – і простягав їй воскової жовтизни яблуко.

Йшла Надія Пилипівна, несучи в серці ласкаве, добре тепло, думаючи про сусіда: «Ось є ж милі люди. Ну хто я йому? Ніхто. А ось знайшов дбайливе слово. Пожалів. А мій любий хоч би раз приголубив. Прийде з роботи, наїсться і в телевізор уткнется. Ніби він один тільки і працює. Ніби я зі шкіри не лізу, аби все добре: і дешевше, і ситніше. Та й по господарству скільки роботи… Он люди з боку і то помічають, жаліють».

Чим більше вона думала про себе, тим більше нагніталася її образа на чоловіка, на дітей, які теж мало бережуть її, і до того часу, коли приходив з роботи чоловік, Пилипівна вже доходила до тієї точки, коли потрібно одне лише неточне слово, щоб вся гіркота і образа, як з цебра, ринули назовні.

– Що я, наймалася, чи що! – кричала Пилипівна, розмазуючи по схудлих щоках дрібні злі сльози. – Б’юся, б’юся, а все нехороша! Тільки докори і чую!

– Та хто ж тебе дорікає? – в подиві питав Віктор, чоловік. – Або я не знаю, як тобі дістається? Але ж і я не сиджу, склавши руки. Або я не стапраюся? Ось, почекай, прогресивку отримаю, сукню купиш собі.

– На що мені сукня? Ніби по гостям ходжу. Уже й забула, як і ходити. У Богданчика черевиків немає. На Ані пальтечко обносилось. А дівка вже велика. Соромно, каже, мені, мамо, адже я в десятому класі.

– Ну що ж, купимо і їй. Тут головне, щоб ти не сумувала. А воно налагодиться. Ось корова отелилася. Бичка потримаємо і, дивись, на всю зиму себе м’ясом забезпечимо. Аня десятий клас закінчить, піде працювати. Легше стане. Налагодиться… Мені ж теж нелегко… – Він обіймав її, притискав до себе.

І вона затихала, і вже жаліла чоловіка. Мужику сорок років, а сивини хоч відбавляй і з обличчя схуд. І вже не розуміла, чого накинулася на чоловіка.

А Василь Степанович тим часом стояв на своїй ділянці біля іншого боку паркану і привітно говорив молоденькій сусідці, яка недавно приїхала з міста на дачу:

– Не бережеш себе. Молоденька, красива, ти вже поменше старайся працювати. Встигнеш.

– Так я нічого, я не втомлююся. Мені навіть радісно. У місті дим, тіснота, а тут добре.

– Ну-ну, дивись сама, я ж тільки одного хочу, щоб поберегла себе. Попрацювала, і досить. Що ти все сама?

«Може, і справді досить», – думає молоденька і озирається. Роботи по вуха, прополювати і прополювати суницю, а свекруха сидить на ганку, дивиться на неї і, напевно, посміюється, що її синок знайшов таку простеньку, яку що не примусь зробити, все зробить.

– Відпочинь. Ha ось, візьми, скуштуй яблучко, – говорить ласкаво Василь Степанович і простягає їй поверх паркану яблуко. – Поїж, відпочинь…

Ділянка Василя Степановича обжита сусідами з чотирьох сторін. З двома поговорив, залишилося ще двох пожаліти.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page