Ну, тепер я точно можу сказати: досить. От справді, досить! Скільки я терпіла, скільки допомагала, ніколи ні в чому не відмовляла, а от на що отримала? Сервіз чашок. Сервіз! І це на 60-річний ювілей!
Сиджу я тепер і думаю: це я їм, виходить, просто безкоштовна няня? Людина, яка завжди поруч, коли треба підхопити, допомогти, забрати зі школи, нагодувати, вкласти спати, а потім ще посидіти над уроками? А сваха тим часом отримує машину!
Та почну з початку. Святкування мого ювілею було, як завжди, організовано мною, ніхто не допомагав. Я й меню продумала, я й столи накривала, бо ж у них “робота”, “справи”, “нема коли”.
Ну нічого, думаю, свято раз у житті, варто зробити красиво. Зібралися всі: рідні, близькі, діти, онуки, сваха з чоловіком. Усі, як заведено, посміхаються, вітають, тости говорять.
Аж ось, нарешті, час подарунків. Думаю, ось-ось вони мене здивують. Бо ж діти мої завжди обіцяли: “Мамо, на твоє 60-річчя ми тебе здивуємо, обов’язково!”. Ну, я й чекала. Може, путівку якусь? Чи новий телевізор? Або хоч щось, про що я давно мріяла.
І от вони урочисто вручають коробку. Відкриваю, а там – сервіз чашок. Шість чашок і шість блюдець. Наче мені більше нічого не треба для щастя. У той момент я просто втратила дар мови. Не знала, як реагувати. Чашки. На 60 років.
— Це щоб ти могла гостей красиво приймати, — сказали вони.
Красиво приймати гостей! Якраз те, чим я завжди займаюся. Бо ж у нашому домі всі свята, всі зустрічі, всі застілля — тільки моїми руками й організовуються. І тепер, виходить, вони мені подарували знаряддя для цієї роботи?
Ну, думаю, добре. Хоча б якийсь подарунок є. Але все це було ще нічого, доки я не дізналася про сюрприз свасі.
Через кілька днів зустріла її на ринку. Стоїть така вся сяюча, усміхнена. А я питаю:
— Що таке, Ганно? Чого така щаслива?
А вона мені:
— Та ти уявляєш, мої діти подарували мені на ювілей машину! Я просто не вірю, що таке буває.
Машину! Їй подарували машину! У свахи ювілей був кілька місяців тому, і я навіть не знала, що вони їй таке презентували. Новеньку, блискучу, з салону. А мені — чашки.
Спершу я думала, може, я щось не так зробила? Може, я погана мати? Чи я їм менше допомагала? Але ні, це я забирала онуків зі школи, коли вони затримувалися на роботі.
Це я сиділа з малими ночами, коли вони хворіли. Це я пекла торт, коли невістка “не встигала”. А сваха? Сваха живе для себе, їздить по курортах, навіть з онуками майже не бачиться.
Я, звісно, не сказала свасі нічого. Посміялася, привітала її. Але всередині мене все бурлило. Чому так? Чому ті, хто робить більше, отримують менше?
Прийшла додому і вирішила: усе. Більше я їм безкоштовною нянькою не буду. Я не машина, яка завжди поруч. У мене теж є своє життя, свої потреби.
І ось, коли невістка зателефонувала й попросила посидіти з дітьми, я сказала “ні”. Вперше в житті. Її голос навіть змінився.
— Як це “ні”? — запитала вона.
— А отак, — кажу. — У мене свої справи.
Вона ще щось бурмотіла про те, що в них важливі плани. А я відповіла:
— А в мене є чашки. Треба з ними посидіти.
Після цього вона більше не дзвонила. І я навіть рада. Тепер я зосереджуся на собі. Може, й не буде у мене машини, але хоча б спокій буде. І чашки, хай там що, тепер стоятимуть на полиці, як символ того, що моя безкоштовна робота закінчилася.
Автор – Ганна М.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.