Очікуючи на свою чергу до лікаря, я помітила, що мені хочеться плакати. Моє життя здавалося таким — пустим і самотнім. На старість я залишилася зовсім сама. Для своїх дітей я стала просто тягарем, а онуки бачать у мені лише джерело додаткового доходу з моєї пенсії. Як же боляче це усвідомлювати.

Це сталося минулого тижня, у вівторок, коли Андрій, мій молодший син, зайшов до мене. Він був заклопотаний і, здавалося, дуже поспішав.

— Мамо, у мене до тебе прохання, — почав він, стоячи біля дверей і навіть не роззуваючись.

— Заходь, синку, чому ти стоїш у передпокої? Що трапилося? — я здивувалася.

— Немає часу, мамо. Ти ж знаєш, нам із Христиною потрібно внести останній платіж за нашу нову кухню.

— Я пам’ятаю, ти розповідав. Але ж ви казали, що майже все зібрали.

— Майже. Не вистачає ще п’ятнадцяти тисяч гривень.

— П’ятнадцять тисяч? Андрію, це ж майже вся моя пенсія! Я ще не отримувала її цього місяця.

— Я знаю, мамо. Тому я й прийшов зараз. Мені потрібно, щоб ти позичила мені ці гроші зі своїх заощаджень. Нам обіцяли знижку, якщо ми сплатимо до кінця тижня. Ти ж маєш щось відкладене, правда?

— Я маю трохи, так. Але ж це на ліки і на всякі непередбачені витрати. Моє здоров’я, знаєш, уже не те, що було тридцять років тому.

— Та що там непередбачені витрати! Мамо, ти ж не хворієш ні на що серйозне. Це ж для нас, для твого сина! Для твого онука! Ти хіба не хочеш, щоб у нас була гарна кухня?

— Звісно, хочу. Але ви ж казали, що віддасте мені борг за минулі ліки, що я тобі позичила.

— Я віддам, мамо. Обов’язково віддам. Як тільки ми розрахуємося з цим, я одразу ж. Ну, хіба ти не можеш зараз допомогти? Тобі ж ці гроші не потрібні прямо завтра, вони лежать без діла.

Я відчула, як у мене щось обірвалося всередині. Слово тягар знову промайнуло в голові.

— Гаразд, Андрію. Заходь, я принесу. Але, синку, мені справді потрібні ці гроші назад.

— Ти ж моя найкраща! Дякую, мамо!

Він посміхнувся, поцілував мене в щоку і вже за п’ять хвилин його не було. Я навіть чаю йому не встигла запропонувати. Це був один із багатьох випадків, коли я відчула себе гаманцем, а не матір’ю.

Мені шістдесят вісім років. Звати мене Стефа. Усе своє життя я присвятила сім’ї. Працювала на кондитерській фабриці, а потім, коли підросли діти, ще й прибиральницею підпрацьовувала, щоб синам дати освіту і хоч якось забезпечити. У мене двоє синів: старший, Богдан, і молодший, Андрій. Чоловіка, Кирила, не стало п’ять років тому.

Кирило був доброю людиною, але все життя покладався на мене. Саме я була тією стіною, що тримала наш дім і наші фінанси. Пам’ятаю, як ми мріяли, що на старості будемо подорожувати, поїдемо кудись до моря. Але він так і не встиг. Тепер я сама, у нашій старій двокімнатній квартирі, де все нагадує про минуле.

Коли не стало Кирила, я думала, що сини будуть мені підтримкою. Але реальність виявилася іншою. Вони обоє одружені, мають свої сім’ї, свої проблеми, і, схоже, у їхньому житті для матері відведене дуже маленьке місце.

Богдан, старший, живе в сусідньому місті — Львові. У нього двоє дітей: Леся, студентка, і маленький Марко. Він дзвонить раз на місяць, не частіше. І щоразу, коли дзвонить, то розмова зводиться до одного:

— Як ти, мамо?

— Та потихеньку, синку. Здоров’я ось тільки підводить.

— Мамо, послухай, Лесі терміново потрібен новий ноутбук. Старий зовсім погано працює, а їй же курсову писати. Ти не могла б їй допомогти? Хоча б половину суми.

І так щоразу. На подарунок онуку, на ремонт машини, на щось інше. Я завжди погоджуюся. Не можу відмовити. Адже це мої діти, моя кров.

Онука Леся, коли приїжджає, то зразу мене обіймає і розповідає, яка я в неї гарна, і що тільки я її розумію.

— Бабусю, ти така добра. Ти моя єдина надія.

Я знаю, що ці слова сказані не просто так. Вони мають свою ціну — кілька тисяч, що я потім віддам їй на чергову сукню чи кафе з друзями.

Якось я запитала Богдана:

— Богдане, а ти не міг би приїхати і допомогти мені відремонтувати кран на кухні? Він зовсім зіпсувався, тече постійно.

— Мамо, ти ж знаєш, як я завантажений. У мене робота, у Лесі навчання, у Христини свої справи. Виклич сантехніка, я тобі потім гроші віддам.

Звісно, гроші він мені не віддав. Я викликала сантехніка, заплатила йому чотири тисячі гривень.

Андрій, молодший син, живе ближче, в сусідньому районі нашого міста. Він приходить частіше, але не для того, щоб поговорити чи допомогти. Він завжди приходить із проханням.

— Мамо, ми з Христиною хочемо поїхати у відпустку в Карпати. Ти могла б пожити в нас тиждень і доглянути за нашим псом Рексом? Або, ще краще, взяти його до себе.

Рекс — це велика вівчарка. Я його люблю, але мені вже важко з ним гуляти тричі на день.

— Андрію, я ж усе ще працюю. Прибираю у школі три рази на тиждень, щоб хоч якось додати до пенсії. Я не зможу якісно доглядати за такою великою собакою.

— Мамо, що тобі важко? Це ж не назавжди. А гроші за роботу ти і так отримаєш, подумаєш, три дні пропустиш. Ти ж для нас не хочеш?

Знову це: «Ти ж для нас не хочеш?» Як можна відмовити? Я погодилася. Весь тиждень я просиділа з Рексом, постійно втомлюючись від прогулянок. А коли сини повернулися, навіть дякую не сказали. Вони просто забрали собаку і поїхали.

Якось я захворіла. Була висока температура, і я ледве підвелася з ліжка, щоб випити чаю. Зателефонувала Андрію:

— Синочку, мені дуже погано. Чи не міг би ти купити мені ліки і зайти хоч на хвилинку?

— Мамо, я на роботі, дуже зайнятий. Я тобі зараз скину гроші на картку, а ти попроси когось із сусідів. Або виклич доставку ліків.

Мені стало так гірко, що аж подих перехопило. Я його ростила, ночами не спала, а він не може знайти пів години, щоб зайти до хворої матері.

Сусіди в мене золоті. Галина принесла мені ліки, приготувала суп і посиділа зі мною. Вона сказала:

— Стефо, що ж це таке? Чому діти тебе не доглядають?

Я лише зітхнула і відповіла:

— У них своє життя, Галинко. Вони дорослі люди, у них багато проблем.

Але в глибині душі я знала, що це не виправдання. Це просто байдужість.

Якось Богдан приїхав до мене. Я так зраділа, думала, нарешті син приїхав просто так, поговорити.

— Мамо, мені потрібно з тобою серйозно поговорити, — сказав він, сідаючи на стілець у кухні.

— Щось трапилося, синку?

— Ти знаєш, ця квартира… вона вже стара. Ми з Христиною і Лесею думали, що було б добре її продати.

Я ледь не впустила чашку з чаєм.

— Продати? Але ж це наш дім! Тут усе моє життя!

— Мамо, не хвилюйся. Ми купимо тобі меншу, десь на околиці, з ремонтом. А решту грошей ми поділимо між нами з Андрієм. Нам же потрібно погасити кредити і купити машину.

— Богдане, я не хочу переїжджати! Я звикла тут! Тут усе, що в мене є. Тут не стало твого тата.

— Мамо, будь реалісткою. Навіщо тобі ці дві кімнати? Ти ж сама. А гроші тобі потрібні, щоб мати нормальну старість. Ми допоможемо тобі їх витратити.

Це був ляп. Я зрозуміла, що вони бачать у цій квартирі лише гроші. Мою власність, яку вони хочуть поділити вже зараз, поки я ще жива.

— Ні, Богдане. Я не буду продавати квартиру. Це моє рішення, і воно остаточне.

Він розсердився, на його обличчі з’явилося роздратування.

— Як хочеш, мамо. Але не кажи потім, що ми не пропонували тобі допомогти.

Він поїхав, не допивши чаю, і довго після цього мені не дзвонив.

Тепер я живу, як на острові. Мої друзі – це телевізор, старі фотографії та книги. Я не скаржуся. Я просто констатую факт. У мене є діти, але я самотня. Вони приходять, коли їм щось потрібно, а потім зникають.

Я мріяла про велику дружню родину. Про те, що на свята зберемося всі разом, буде сміх, подарунки, розмови. Але реальність така, що на мій останній день народження прийшов лише Андрій, і то на годину, бо поспішав. Він подарував мені набір рушників, які я сама йому колись купила, але він забув їх у мене.

Я часто думаю: де я зробила помилку? Може, була надто м’якою? Може, треба було вимагати від них більшої відповідальності? Я намагалася дати їм усе, що могла. Працювала, відмовляла собі в усьому, лише б вони були щасливі.

Але тепер, коли я дивлюся на своє життя, то розумію: я виховала споживачів. Вони звикли, що мати — це нескінченне джерело допомоги та грошей, яке ніколи не закінчиться.

Я бачу на лавочці в парку інших бабусь. До них приходять онуки, обіймають їх, розповідають про свої справи. І я відчуваю укол болю. Мої онуки приходять лише тоді, коли їм потрібна «допомога на навчання» або «на нове взуття». А я знаю, що це просто гроші, які я їм даю з останнього.

Я не хочу нікого звинувачувати. Просто мені дуже боляче і сумно. Я дивлюся у вікно на осінній дощ і думаю про те, як швидко пролетіло життя, і що залишилося наприкінці. Залишилася самотність.

Я дуже втомилася від цієї ролі — дойної корови чи вічного спонсора. Мені б хотілося, щоб хтось прийшов, обійняв і просто запитав:

— Як ти, мамо? Чи не треба тобі щось?

Без жодних прихованих мотивів. Просто так.

Я сиджу в цій поліклініці й розумію: я не хочу знову брати слухавку, коли задзвонить телефон, і чути чергове прохання. Я не хочу позичати гроші. Я хочу, щоб мене любили. Просто за те, що я їхня мати, а не за мою пенсію чи квартиру.

Мій лікар сказав, що мені потрібен відпочинок. Змінити обстановку. Але куди я поїду? Із ким? Хто допоможе мені зібратися?

Я поклала руку на старенький гаманець і відчула ті п’ятсот гривень, що в ньому залишилися до кінця місяця. Вони мої. Тільки мої. І цього разу я вирішила: не віддам. Хоч би як мене просили.

Я подивилася на себе у відображенні вікна: втомлена жінка з сивим волоссям і глибокими зморшками. Яка самотня.

Чи зможу я сказати дітям «ні» наступного разу? Чи зможу я нарешті почати жити для себе, не озираючись на їхні потреби?

А як би ви вчинили на моєму місці?