Дід Іван Степанович сидів на лавці і намагався згорнути цигарку. Старий вже, а досі раз у раз побалується табачком. Звернув, подивився і відклав убік, – при гостях не став диміти. До того ж наречена у внука вже при надії.
Онук Сашко, – високий, широкоплечий чубатий хлопець оголосив батькам про одруження на першій красуні в селі – блакитноокій, струній Алевтині. І сиділи вони тепер за столом серед родичів, де обмивали їх, так би мовити, рішення одружитися.
– І коли тільки встигли? – дивувалася Сашкова мати. – Ніби й не дружили.
Аля почервоніла і хотіла вийти з-за столу, але Сашко втримав за руку, а потім обійняв за плечі і подивився в очі нареченій, ніби кажучи: «Не бійся, тепер ти зі мною, все буде добре».
І Алевтина одразу відтавала від його погляду, заспокоювалася, розуміючи, що Сашко їхньої таємниці не розкриє. А приховувати було що.
Красива Аля до дев’ятнадцяти років ні з ким не дружила, хотіла закохатися один раз і на все життя.
Закохалася на останньому курсі технікуму. Додому приїхала вже при надії. А єдиний і не збирався одружуватися.
І залишилася б вона красивою матір’ю-одиначкою, може з часом заміж би вийшла, якби не Сашко, з яким вчилася в одній школі. Він і раніше за нею бігав, і тепер прийшов з пропозицією.
Аля одразу і зізналася йому, що дитину чекає від іншого. Сашка це не зупинило, любов його не зникла, він знову запропонував вийти за нього заміж, а секрет їхній зберегти, щоб записати дитину без всяких пересудів відразу на себе. Навіть батьки Алевтини повірили, що дитя від Сашка.
І ось сидять вони тепер за столом, думаючи тільки про одне: скоріше б весілля зіграти. Аля соромиться, що живіт буде видно, а Сашко переживає, що кохана хвилюватися буде.
Коли всі розійшлися, Сашко підійшов до діда, який мовчав весь час:
– Ну що, схвалюєш? – запитав онук.
– Одобряю і пишаюся!
– Он як! А пишаєшся чим?
– Ні чим, а ким, – поправив дід і вийшов разом з онуком на вулицю, щоб, нарешті, викурити свою цигарку. – Її полюбив, значить і дитя полюбиш.
– Ти чого, діду? – здивувався Сашко.
– Та не переживай, я не видам.
– Звідки знаєш, що дитина у Алі не від мене?
– Тебе як облупленого знаю, ось і зрозумів, – посміхнувся у вуса дід Іван. – Правильно, хлопче, зробив, хапай і одружуйся.
– Здивував ти мене, дідусю, – сказав задумливо Сашко, – ніхто не знає, крім тебе.
– І не дізнаються, – запевнив дід.
Сашко подивився на сивого діда Івана і зрозумів, що найріднішою стає людина, яка тебе розуміє більше за інших.
Він уже пішов додому, а дід Іван все сидів за огорожею, смалив цигаркою, згадуючи випадок з власного життя.
…Якось повертався він додому з далеких заробітків, і за триста кілометрів від дому довелося затриматися на кілька днів в одному селищі. Там і зустрів Марусю – надзвичайно гарну дівчину. Була вона на п’ятому місяці, нареченого її не стало раптово. Закохався Іван так сильно, що Маруся йому як небо ясне стала. Хотів її додому з собою забрати, та потрапила вона в лікарню, – домовилися, що приїде за нею через місяць.
А вдома роботи – непочатий край. Місяць пролетів, і відпочити ніколи було. Сказав батькам про красуню Марусю.
– Навіщо такому хлопцю тягар? – ахнула мати. – Дівок повно, будь-яку вибирай.
Не хотів батьків слухати, хотів по-своєму зробити. А вийшло так, що час минув, і не з’їздив він по Марусю. А потім вирішив, що і вона його навряд чи чекає. І начебто забулося з роками… Але часом спливала в пам’яті красуня Маруся, яка колись повірила, що він обов’язково приїде за нею.
Згадав усе це дід Іван, але навіть внукові – мовчок. Його це таємниця, давня, майже забута. А ось сьогодні, коли внук Сашко так впевнено обняв свою Алевтину, згадав він цей випадок. І радісно стало за онука: нехай одружуються, нехай любляться, скільки життя вистачить!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
