fbpx

Ох і вляпався ти, синок! Нічого не скажу! Ну що ж, тоді, прийми мої вітання, – відреагувала на новину Ірина Іванівна, а потім стала так репетувати, що я в другій кімнаті була, але все рівно її чула. Не виправдала я її надій. З попередньою дівчиною Олега свекруха досі дружить. Мабуть, не покидає її надія, Лесю невісткою назвати

Ох і вляпався ти, синок! Нічого не скажу! Ну що ж, тоді, прийми мої вітання, – відреагувала на новину Ірина Іванівна, а потім стала так репетувати, що я в другій кімнаті була, але все рівно її чула. Не виправдала я її надій. З попередньою дівчиною Олега свекруха досі дружить. Мабуть, не покидає її надія, Лесю невісткою назвати.

Свекрусі я відразу “не зайшла”. З першого дня, коли я увійшла в її квартиру, Ірина Іванівна стала виявляти до мене неприязнь. Вона подивилася на мене підозріло, поставила кілька запитань про рідних і пішла до своєї кімнати. Потім до мене дійшли чутки, що вона добре дружила з колишньою дівчиною свого синочка. Вона її обожнювала. Батько був військовим. Дівчина вихована та доглянута.

Але ж і я не промах. Я теж не з села і батьки не працюють на фермі, лише татові до військового далеко. Тож не витримала конкуренції. Я взагалі не люблю косметику та одягаюсь так, як мені зручно. У ресторан можу одягнути сукню, а взагалі віддаю перевагу джинсам і кросівкам.

Ірина Іванівною з цією Лесею дружать досі. Олег намагався з’ясувати, навіщо їй це. Але мати відповіла, що сама вирішуватиме, з ким водиться, а з ким ні. Я в душі ображалася, але ж вдіяти нічого не могла Не люблю нав’язуватися людям і постаралася просто відсторонитися від Ірини Іванівни, дзвонила у свята, після взагалі стала повідомлення вітальні слати. Розмовляли на абстрактні теми, якщо випадково бачилися.

Після року спільного проживання з Олегом я зрозуміла, що чекаю дитину. Ірині Іванівна була здивована, як і від самого факту весілля. Олег коли “ощасливлював” її, то навіть я чула верески з телефону.

– Вляпався! Нічого не скажеш! Прийми мої вітання! — репетувала вона в слухавку.

Хочеться одразу помітити, що вона нам нічим не допомагала. Тож на шиї ми в неї не сиділи. Будучи студентами, нам допомагали мої батьки. І навіть одяг купували, лікували нас у разі потреби. Через кілька днів після радісної звістки мене поклали до лікарні. З рідні чоловіка за весь час ніхто навіть не поцікавився, як я почуваюся. Прикро. Дуже прикро. Але нічого, ми стерпимо.

Малюк з’явився на світ цілком здоровий. Але Ірина Іванівна і тут знайшла, до чого причепитися. Хоча вона не цікавилася моїм самопочуттям ні до, ні після дня “Х”. У той час, поки я лежала в палаті, вона нав’язувала чоловіку те, що я йому “роги наставляла”, бо не доносила дитину до певного терміну – 1 тиждень. І взагалі в їхньому роді дівчат не буває, так що наша дочка не від нього.

Як я про все це дізналася? Чоловік поділився. Він усім зі мною ділиться. І якщо про мене хтось щось погане говорить, то він ніколи від мене не приховує, щоб я не витала в хмарах і не жила ілюзіями.

Ірина Іванівна приходила до внучки лише двічі. Хоча на сьогоднішній день їй уже три роки. І живе вона недалеко. Просто немає бажання відвідувати нас. Я ж ніколи не забороняла приходити. І прабабуся з прадідусем теж увагою не балують. Свекруха не знає, що я все знаю. І продовжує вдавати при зустрічах – любов. Повчає, як треба любити її сина та що робити.

– Якщо не контролюватимеш його “чарку”, то він може “опуститися”. І з друзями спілкування обмежуй. А то в загул піде.

А потім зателефонувала Олегу  і почала поливати мене брудом. І щоразу наголошує на тому, що я раніше терміну дочку на світ привела.

– Коли з’ясується правда про твою не рідну дочку, то ти мені ще дякую скажеш, що попередила. Ну, не може вона бути твоєю – глянь на неї! Згадай наш родовід! Наших родичів! Дружина тебе за ніс водить. Ти можеш мене хоч раз у житті послухати?

Я навіть не ображаюся вже. Я зрозуміла, що Ірина Іванівна неадекватна. Сказала чоловікові, що почула від неї, а він поділився своєю правдою. Я дуже хотіла б, щоб він припинив з нею своє спілкування. Принаймні для того, щоб не нервуватись і не злитися. Тільки заборонити нічого не можу. Тільки обмежую спілкування із донькою.

Це в моїх силах. Чоловік не сперечається. Таке у нас життя. Я навіть про розлучення почала думати. Не хочеться мати з цими людьми нічого спільного, навіть прізвища. Я їх взагалі за родичів не рахую. Якби чоловік став на її бік, то я б не роздумуючи пішла. А поки що мовчу…

Фото ілюстративне

You cannot copy content of this page