Ох і ювілей мені влаштувала рідна сестра! На мої 70 літ Наталя, з якою ми все життя як одна душа, раптом вивернулася навиворіт, ніби весь гіркий осад минулого вилила на стіл. Я щойно пригостила її кавою з тортом, а вона вже ридає, виливаючи про розлучення дочки після стількох років, і раптом кидає: “Ти ж нас, нещасних, не зрозумієш – усе життя в розкоші купалася, з таким чоловіком, пенсія солідна, 14 тисяч, квартира в центрі, а дочки ще й підкидають по 4 тисячі щомісяця!”

Я сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках чашку з чаєм, який уже охолов, і не могла повірити своїм вухам. Це ж мій день народження, сімдесят років, ювілей, а Наталя, моя рідна сестра, виливала на мене весь цей неприємний дощ слів. Подарунок – маленька коробочка з шарфиком – лежав осторонь, забутий. Я намагалася заспокоїти її, обійняти, але вона відсмикнулася, ніби я була причиною всіх її бід. Серце стискалося від болю, але я мовчала, бо що тут скажеш, коли рідна людина раптом стає чужою?

– Наталю, ну як ти можеш? – нарешті видала я, голос тремтів. – Ми ж сестри, все життя разом пережили. Я не заздрю тобі, а ти… ти ж знаєш, як мені з Дмитром доводиться. Він добрий, але ж як дитина, без мене нічого не може. А ти – сильна, завжди була, ти б впоралася.

Вона фиркнула, витираючи сльози рукавом светра.

– Сильна? Ха! Сильна, щоб терпіти, як Олена з чоловіком розходяться після двадцяти років? А ти? Твої дочки – золото, за кордоном живуть, гроші надсилають, а моя Олена мене сюди притягла, ніби багаж непотрібний. Ти в своїй двокімнатній пануєш, а я в одній кімнаті з зятем, де й слова не сказати спокійно. Ти не зрозумієш, Катю, ти ж королева!

І пішла, грюкнувши дверима. Я залишилася одна, дивлячись у вікно на осінній Київ, де листя кружляло, ніби мої думки. Як же так сталося? Ми ж завжди були близькими, як дві гілки одного дерева. А тепер цей феєрверк – на мій ювілей. Я спекла торт з яблуками, свій коронний, запросила її на чай, сподівалася на теплі спогади. А отримала…

Все почалося давно, ще з тих часів, коли ми з Дмитром жили в Харкові. Я – Катерина, проста вчителька математики в школі, він – інженер на заводі. П’ятдесят років разом, двоє дочок: старша, Софія, вийшла заміж за італійця і оселилася в Мілані, працює дизайнеркою. Молодша, Анна, з чоловіком переїхали до Києва ще в 2014-му, бо ситуація загострилася. Ми з Дмитром теж не залишилися – продали нашу квартиру в Харкові за 1,2 мільйона гривень, додали заощаджень, і ось, у 2015-му ми вже в столиці, у своїй новій двокімнатній на Подолі, за 2,5 мільйона. Дочки допомогли, Софія надіслала 500 тисяч євро, Анна – ще стільки ж у гривнях. Без них би не впоралися.

Дмитро мій – чоловік золотий, але з примхами. Все життя на заводі просидів, пенсія в нього 18 тисяч, моя – 12 тисяч. Але от біда: він без мене – як риба без води. Прийде ввечері, скине куртку на стілець, сяде за стіл і скаже:

– Катю, а де мій суп? Я ж цілий день на ногах.

Я посміхнуся, бо звикла, і піду на кухню. А він сидить, дивиться телевізор про футбол, і коментує:

– Бачиш, як той гравець пробіг? Оце так, а не як наш тренер!

Я сміюся, бо люблю його таким – простим, щирим. Але буває, що й серце ниє. Скільки разів я терпіла його “виїзди” з друзями в кафе, де вони грали в карти до ночі? Або як він забував про наші дати, бо “робота”. Анна, молодша дочка, часто дзвонить і каже:

– Мамо, ти ж заслуговуєш на краще. Ти ще така жвава, енергійна, могла б жити для себе – подорожувати, хобі мати. Чому не розійдешся з татом? Він же сам, як хлопчисько.

Я зітхаю в трубку:

– Аню, ти не розумієш. Він старший за мене на вісім років, без мене розгубиться. Хто йому шкарпетки випере? А діти… заради вас я все стерпіла. Тепер старість на порозі, розлучатися – безглуздо.

Вона мовчить, а потім:

– Ну, гаразд, мамо. Але обіцяй, що подумаєш. Ми з тобою, завжди. Наступного тижня приїдемо, привеземо ті італійські сири від Софії.

Такі розмови – як бальзам. Дочки – моя опора. Софія з Італії надсилає не тільки гроші, а й листи, фото з озер Комо, де вони з чоловіком гуляють. “Мамо, ти мусиш приїхати, – пише. – Тут повітря, як мед, і ти б малювала, як мріяла в молодості”. А я мрію, та не наважуся. Дмитро боїться літаків, каже: “Катю, а якщо турбулентність? Краще вдома посидимо”.

Наталя ж, моя сестра, старша на два роки, мала інше життя. Ми росли в селі під Харковом, у батьківському будинку – старому, але затишному, з садком вишень. Після школи я пішла вчитися в Харків, а вона – одружилася з Петром, простим механіком. У них дочка Олена, яка виросла, вивчилася на юриста і оселилася в Києві. Петра не стало п’ять років тому від недуги, тихо, без шуму.

Наталя залишилася одна в тому селі, але після 24 лютого Олена забрала її до себе. “Мамо, не можна там, – сказала Олена. – Приїжджай, у нас є кімната”. І ось Наталя в Києві, живе з дочкою та зятем у трикімнатній на Троєщині, але в одній кімнаті, бо гості часто приходять.

Ми з Наталею завжди тримали зв’язок. Ще в Харкові ми з Дмитром їздили до неї в село на вихідні. Сиділи на веранді, пили чай з малиновим варенням, який вона варила сама.

– Катю, – казала вона тоді, – ти щасливиця. Дочки такі гарні, чоловік турбується. А в мене Олена вічно зайнята роботою, Петро в гаражі весь час.

Я обіймала її:

– Наталю, ти ж у нас королева господинь. Твій борщ – на весь світ вистачить. А Олена – вона ж пишається тобою, просто не показує.

Вона сміялася:

– Ой, Катю, ти вмієш сказати. Ану, розкажи про Софійку, як там в Італії?

Ми базікали годинами, ділилися рецептами, скаржилися на здоров’я. Коли ми переїхали до Києва, Наталя приїхала в гості через місяць. Ми з Дмитром зустріли її на вокзалі, обійняли, як рідну.

– Дивись, яка квартира! – вигукнула вона, оглядаючи нашу двокімнатну. – Світла, простора. А вид на Дніпро – завидую!

Дмитро сміявся:

– Наталю, сідай, я тобі кави налью. Катя спекла пиріг з черешнею, пробуй.

Вона їла, хвалила:

– Оце так, братчику! Ти в нас майстер. А Катя – взагалі чарівниця. Як ви це все встигаєте?

Ми гуляли Подолом, їли морозиво біля Андріївського узвозу. Наталя розповідала про село, як вишні цвітуть, як сусіди питають про нас. “Вони пам’ятають тебе, Катю, – казала. – Кажуть, ти в Києві королева стала”. Я червоніла, бо знала: все це – важка праця, не казка.

Але поступово дзвінки ставали рідшими. Наталя скаржилася, що Олена з зятем зайняті, що кімната тісна, що пенсія маленька – 9 тисяч.

– Катю, як ти тримаєшся? – питала вона. – У вас же все гаразд, дочки допомагають.

Я розповідала про дрібниці: як Дмитро навчився користуватися інтернетом, як ми дивимося серіали разом.

– О, – казала вона, – уявляю. А в мене Олена ввечері приходить, сідає з ноутбуком, і ніяк слова сказати. Зять – добрий, але мовчазний, як риба.

Я радила:

– Наталю, поговори з нею. Скажи, що сумуєш. Олена ж любить тебе, просто робота.

Вона зітхала:

– Спробую. А ти приїжджай, Катю. Згадаймо молодість.

І ось цей мій ювілей. Я готувалася тиждень: спекла торт, купила квіти, навіть Дмитра вмовили посидіти з нами. Він бурчав:

– Катю, а нащо? Я ж не вмію з жінками базікати. Краще футбол подивлюся.

Але сів, налив чаю:

– Наталю, вітаю сестричко! Сімдесят – то не жарти. Здоров’я головне.

Вона посміхнулася крізь сльози:

– Дякую, Дмитре. Ти в нас опора.

Але щойно він пішов у кімнату – і почалося. Спочатку про Олену: “Вони розходяться, Катю. Двадцять років, а тепер – розлучення. Він знайшов іншу роботу в Одесі, переїжджає. А я? Куди я?”

Я співчувала:

– Наталю, це боляче, знаю. Але Олена сильна, впорається. А ти – з нею, підтримаєш. Може, знайдеш подруг тут, у Києві, курси якісь.

Вона кивнула, але очі блищали:

– Курси? На які гроші? У тебе-то все є, а в мене…

І понеслося. Про мою квартиру – “ти в центрі, а я на околиці”. Про пенсію – “ти отримуєш більше, бо вчителювала, а я на пошті просиділа”. Про дочок – “твої за кордоном, гроші надсилають, а моя мене тримає з жалю”. Я намагалася перервати:

– Наталю, ну що ти? Ми ж родина. Я можу позичити, якщо треба. 10 тисяч? 20?

Але вона махнула рукою:

– Гроші? Ні, Катю, це не про гроші. Це про життя. Ти все маєш, а я – ні.

Коли вона пішла, я сіла на диван, і сльози покотилися. Дмитро вийшов, обійняв:

– Що сталося, Катю? Вона ж завжди була прямолінійною, але не так.

Я розповідала, а він слухав, кивав:

– Заздрість, мабуть. Люди старіють, і все переосмислюють. Не бери до серця. Давай я тобі чай заварю.

Але як не брати? Наталя – моя сестра, єдина. Ми разом росли, ділили одну сукню в дитинстві. Пам’ятаю, як у школі я захворіла, а вона принесла з уроків зошити, переписала конспекти.

– Катю, – шепотіла вона, – ти ж розумниця, одужуй. Я за тебе хвилююся.

Або як на весіллі моєму з Дмитром вона танцювала з ним, сміялася:

– Бережи мою сестричку. Вона – скарб.

Чому ж тепер отаке? І от що мене добило: спогади про батьківський будинок. Після відходу батьків у 2005-му ми з Наталею успадкували той дім у селі. Він був старий, але земля – 20 соток, сад, город. Ми вирішили продати, бо обидві в містах жили. Наталя взялася за справу, бо ближче було. Продали за 800 тисяч гривень – непогано для тих часів.

– Катю, – сказала вона по телефону, – все чесно. Я візьму половину, ти – половину. Тобі 400 тисяч, мені стільки ж.

Але коли гроші прийшли, вона сказала:

– Катю, у мене зараз проблеми з дахом, ремонт. Я візьму все, а тобі віддам пізніше, частинами.

Я погодилася, бо вірила. Віддала 200 тисяч одразу, на машину Дмитру. А решту… так і не повернула. “Потім, Катю, – казала. – Олена в інститут вступає, гроші підуть”. А потім – тиша. Я не нагадувала, бо не хотіла сваритися. Все, що в мене є, – моя праця, мої заощадження, допомога дочок. Я не крала, не просила. Чому ж Наталя думає, ніби я “в меду купалася”?

Тепер, після її слів, все спливло. Я лежу ночами, думаю: як жити далі? Дзвонити їй? Пробачити? Чи сказати правду про ті гроші? Анна дзвонить, питає:

– Мамо, ти в порядку? Голос сумний.

Я кажу:

– Та все гаразд, доню. Просто спогади.

Але не все гаразд. Софія пише з Італії: “Мамо, ми плануємо приїзд на Різдво. Привеземо подарунки. А ти малюй, як обіцяла!”

Дмитро намагається веселити: “Катю, давай у парк сходимо. Подивимося на качки”.

Але в душі – порожнеча. Наталя мовчить уже тиждень. Я написала: “Сестричко, давай поговоримо. Я люблю тебе”.

Відповіді нема. Друзі, що б ви зробили? Як налагодити мости з сестрою, коли слова ранять глибоко? Поділіться порадами, бо серце розривається. Чи варто згадати про ті 200 тисяч, чи мовчати? Допоможіть, будь ласка.