Ох, як же я була зла! Ця Леся, невістка моя, здається, зовсім не розуміє, що коїть. Я ж їй чорним по білому пояснила, яким має бути справжнє свято. А вона що? Суші, піца. Та це ж просто смішно!

— Лесю, доню, ти точно впевнена, що все так має бути? — я намагалася зберігати спокій, хоча всередині мене вже все кипіло. Вона сиділа на кухні, щось там гортала в телефоні, і навіть не глянула на мене.

— Мамо, не переживайте, — вона відповіла, не відриваючись від екрана. — Я все організую. Буде дуже круто!

— Дуже круто, — повторила я, відчуваючи, як моє обличчя починає червоніти. — Доця, мені ж 60 років! Це ювілей! А ти мені пропонуєш якісь… суші? Хіба це святкова їжа?

— Ну, зараз це дуже модно, — вона нарешті підняла голову. — І всі молоді таке люблять.

— Молоді… — я знизила голос до шепоту, щоб не зірватися. — Але ж це мій день народження, а не твій. І я люблю картоплю, лосось, салат «Олів’є»! Це ж класика!

— Мамо, ну ви ж розумієте, що в нас немає часу на готування, — вона спробувала виправдатися. — Я працюю, Михайло працює, діти…

— А я не працюю? — я обурилася. — І в мене немає дітей? Я ж увесь свій час витрачаю, щоб вам допомогти! Я сиджу з онуками, готую їсти, прибираю… А ти… ти просто не хочеш старатися для мене!

Вона замовкла. Я бачила, що їй було незручно. Але ж це правда! Вона ніколи не робила нічого для мене від щирого серця. Завжди знаходила відмовки.

— Мамо, я думала, що вам буде приємно, що я сама все організую, — вона спробувала ще раз.

— Я була б дуже рада, якби ти все організувала, але за моїм сценарієм, а не за своїм! — я не витримала. — Це ж мій день народження, мій ювілей! Я хочу бачити друзів, хочу танцювати, хочу слухати музику, яку люблю я, а не цю вашу…

— Мамо, ми ж можемо включити вашу музику, — вона перебила мене. — Це ж не проблема.

— Проблема! — я крикнула, і вона злякалася. — Проблема в тому, що ти не хочеш мене чути! Ти не хочеш зрозуміти, що я хочу! Ти просто робиш так, як тобі зручно!

— Мамо, я… — вона почала, але я її перебила.

— Не треба, Лесю, — я махнула рукою. — Я все зрозуміла. Я не можу на тебе розраховувати. Добре, я сама організую собі свято!

І я вийшла з кухні. Я відчувала себе такою ображеною, такою самотньою. Я не могла повірити, що моя невістка так зі мною поводиться. Я ж завжди була для неї як рідна мати. Я допомагала їй, підтримувала, любила… А вона?

Я пішла в свою кімнату і сіла на ліжко. Я згадала, як ми познайомилися. Ми з Михайлом були на дачі, і він привів її до нас. Вона була така красива, така тендітна. Я одразу ж її полюбила. І я думала, що вона буде мені як дочка. Але я помилялася. Вона виявилася егоїсткою, яка думає тільки про себе.

Я не знала, що робити. Я не могла собі дозволити організувати свято в ресторані. Моя пенсія була не такою великою. Але і святкувати з Лесею я не хотіла. Я не могла простити їй цього.

Я довго думала і вирішила подзвонити своїй подрузі, Ользі. Вона завжди мене підтримувала і давала хороші поради.

— Олю, привіт, — я сказала, коли вона підняла слухавку. — У мене проблема.

— Привіт, Ілонко, — вона відповіла. — Що сталося?

Я розповіла їй все, що сталося. Вона вислухала мене і мовчала. Потім сказала:

— Ілонко, ти маєш рацію. Леся неправа. Але… може, вона не зі зла? Може, вона дійсно думала, що так буде краще?

— Ні, Олю, — я заперечила. — Вона просто не хотіла морочитися. Вона не любить готувати, не любить приймати гостей. Вона любить тільки дивитися свій телефон і говорити про свої модні штучки.

— Ну, добре, — Ольга зітхнула. — Але ти ж не можеш залишити свій ювілей без святкування. Давай ми з тобою його організуємо!

Я здивувалася. Я не думала про такий варіант.

— Ми? — я запитала.

— Так, ми! — Ольга сказала. — Ми зберемо всіх наших подруг, наготуємо страв, вип’ємо червоненького, поспіваємо. Буде весело!

Я замислилася. Це було б чудово. Це було б так, як я завжди мріяла. Але що сказати Лесі?

— А як же Леся? — я запитала. — Вона ж образиться.

— Ну, і нехай, — Ольга сказала. — Це твоє свято, а не її. Вона ж не хотіла його робити, так? То нехай не ображається.

Я вирішила, що Ольга має рацію. Я подзвонила їй і сказала, що згодна. Ми почали планувати свято. Ми склали список гостей, список страв, список музики. Ми купили все, що потрібно. Я почувалася такою щасливою!

Настав день мого ювілею. Я прокинулася зранку, і мені було так радісно! Я одягла найкращу сукню, зробила макіяж, зачіску. Я була готова до свята.

Коли я прийшла до Ольги, там вже були всі мої подруги. Вони мене зустріли з квітами і подарунками. Ми сиділи за столом, їли смачні страви, пили червоненьке, сміялися, співали. Я відчувала себе такою щасливою, такою коханою!

І тут до мене прийшла думка про Лесю. Я вирішила, що я повинна її запросити. Це було б неправильно, якщо б я її не запросила.

— Олю, — я сказала. — Я хочу запросити Лесю.

— Навіщо? — Ольга здивувалася. — Вона ж тебе образила.

— Так, але вона ж моя невістка, — я відповіла. — Я не хочу, щоб між нами була ворожнеча.

Я подзвонила Лесі. Вона відповіла не одразу.

— Лесю, привіт, — я сказала. — Я святкую свій ювілей у Ольги. Приходьте з Михайлом і дітьми.

Вона замовкла. Я почула, як вона зітхнула.

— Мамо, ви… ви образилися на мене? — вона запитала.

— Я не образилася, Лесю, — я відповіла. — Я просто вирішила зробити так, як мені зручно.

— Мамо, я… я була неправа, — вона сказала. — Я дуже шкодую. Я просто… я не знаю, що сказати.

— Не треба, Лесю, — я сказала. — Приходьте, і все.

Вона прийшла. Вона принесла торт, квіти і подарунок. Вона була така гарна, така тендітна. Я обійняла її.

— Мамо, я дуже шкодую, — вона сказала. — Я… я дійсно була неправа.

— Нічого, доню, — я відповіла. — Головне, що ми разом.

І ми сіли за стіл. Я була така щаслива! Я була оточена людьми, яких люблю. Я розуміла, що життя прекрасне. І що не завжди все йде за планом, але завжди можна знайти вихід.

І хоча в мене на столі не було суші і піци, я була щаслива. Бо я мала своїх друзів, свою сім’ю. І я знала, що наступного разу, коли буде якесь свято, я знову все зроблю по-своєму. Бо так мені зручніше. І так я щасливіша.

Наприкінці того вечора я сиділа біля вікна й дивилася на вогники в домах сусідів. У кімнаті ще стояв запах свіжої випічки, лунав сміх подруг, а в серці було тепло. Леся з Михайлом уже пішли додому, діти заснули просто на дивані, а я відчувала… не образу, а якусь тиху впевненість, що зробила все правильно.

Може, я й справді іноді занадто вперта. Може, Лесі просто важко зрозуміти, чому для мене так важливі ті «старі» страви та музика з молодості. Але хіба не з цього і складається відчуття дому? З запаху картоплі в духовці, з пісень, під які колись танцювали на весіллях, з голосів тих, хто знає тебе пів життя.

І я зрозуміла ще одне — якщо ти сам не подбаєш про своє свято, ніхто не зробить його таким, як ти мрієш. Це не завжди про гроші чи зусилля, це про бажання зробити щось по-справжньому від душі.

Леся потім подзвонила наступного дня й сказала, що їй було приємно, що я запросила їх. І що наступного року ми зробимо свято разом. Чи вийде в нас знайти спільну мову? Не знаю. Але шанс дамо.

А тепер я запитаю у вас, мої дорогі:

Чи бувало у вас так, що рідні робили свято «на свій смак», зовсім не думаючи про ваші бажання? Ви промовчали чи наполягли на своєму? І головне — як ви вважаєте, чи варто іноді поступитися заради миру, чи краще відстояти свої традиції до кінця?когу