— Ой, Ганусю, а чого це у вас на кухні плитка ще не докладена, невже так тяжко було за рік хоч цей куток до пуття довести? — Андріана скривила губи, заходячи до хати, і почала обтрушувати свої лаковані черевики, ніби боялася забруднитися в наш незавершений ремонт.

Я аж застигла з чайником у руках, бо тільки-но встигла привітатися з двоюрідною сестрою чоловіка, яку зустріла на зупинці. Не запросити її було не по-людськи, ми ж у селі живемо, тут кожен крок на видноті, та вже через хвилину я гірко про це пошкодувала.

— Та знаєш, Андріано, воно ж усе кошти тягне, а зараз самі бачите, які часи, то одне, то інше перебиває, — почала я виправдовуватися, відчуваючи, як обличчя заливає червона барва, хоча винною себе не вважала.

Сестра чоловіка пройшлася по кімнаті, проводячи пальцем по підвіконню, яке ми ще не встигли пофарбувати, і зітхнула так тяжко, ніби це вона тут щодня спину гне, а не ми з Василем.

— Роботи у вас тут ще не початий край, я думала, ви вже новосілля будете справляти, а ви все в розгардіяші сидите, — продовжувала вона, сідаючи на край стільця, що стояв біло обідраної стіни.

Я мовчала, лише міцніше стиснула ручку чайника, відчуваючи, як усередині закипає щось набагато гарячіше за воду. Тільки коли вона через годину пішла, залишивши по собі присмак гіркоти та порожні поради, до мене нарешті дійшло, що це було і навіщо вона взагалі заходила.

Ці люди зовсім не розуміють, як воно зараз усе дається, особливо коли ти не крадеш, а кожну копійку кривавим мозолем заробляєш. Коли я тільки переїхала до свого Василя, ми тулилися в маленькій старенькій хатині, де стеля, здавалося, от-от на голову впаде, але ми були молоді й завзяті.

Ми тоді сіли на порозі тієї старої мазанки, подивилися на розлогий город і вирішили — будемо будувати свій дім, великий, щоб і нам, і дітям, і майбутнім онукам місця вистачило. Хотілося, щоб усе було по-людськи: з ванною в хаті, з теплими підлогами, щоб діти не мерзли, як ми колись у дитинстві біля печі.

Розуміли, звісно, що буде непросто, але навіть у найгірших прогнозах не уявляли, через що доведеться пройти. Поки ті папірці всі зібрали, поки дозволи виходили — здавалося, пів життя на порогах кабінетів залишили.

Гроші відкладали з кожної зарплати, відмовляли собі в усьому, навіть зайвої цукерки дітям не завжди купували, бо треба було на цемент, на арматуру, на кожну цеглину. Василь після основної роботи ще біг на підробітки, повертався за північ, ледь ноги переставляючи, але очі світилися — бо фундамент уже залили.

Так ми і жили роками: будівництво стало нашою другою роботою, нашим хобі й нашим вироком водночас. Звели стіни, перекрили другий поверх, нарешті дах з’явився — я тоді плакала від щастя, гладячи новенький шифер, бо дім нарешті став схожим на дім, а не на скелет.

Фасад вирішили поки не чіпати, бо головне було зайти всередину, щоб можна було жити й не платити за оренду чи не тіснитися в старій хаті. Почали потроху штукатурити, проводити світло, але тут налетіла та недуга світова, про яку тепер і згадувати не хочеться.

Корона все перевернула догори дриґом: ціни на матеріали злетіли в космос, доходи впали, бо багато чого зупинилося. Та ми не здавалися, якось крутилися, десь підтягнули паски ще тугіше і таки умудрилися стіни до пуття довести.

Навіть підлогу з підігрівом зробили, щоб босоніж можна було ходити, і сходи на другий поверх змайстрували — справжні, дерев’яні, які так приємно пахли лісом. Думали, що далі вже легше піде, що найважче позаду, але доля мала свої плани на наш спокій.

Після 24 лютого, світ ніби тріснув навпіл, і всі наші плани на шпалери та люстри стали здаватися чимось дрібним і неважливим. На роботі мені одразу скоротили кількість змін, бо підприємство ледь трималося на плаву, і заробіток мій став таким мізерним, що вистачало тільки на хліб та найнеобхідніше.

Василь, дякувати Богу, хоч при своїй зарплатні залишився, але що то тепер за гроші, коли інфляція з’їдає все швидше, ніж ти встигаєш їх до гаманця покласти? Ми вже не могли купувати мішки шпаклівки так часто, як раніше, і наше будівництво сповільнилося, ніби стомлений подорожній, що ледь бреде під дощем.

І так мені самій важко від того, що ми ніяк не можемо ту кухню доклеїти, що у вітальні замість штор — тимчасові плівки, так ще й люди добрі вогню підливають. Родичі наші, які тільки по святах і з’являються, чомусь вважають за свій святий обов’язок тицьнути пальцем у кожну недороблену дрібницю.

Тільки зустрінеш когось на вулиці чи на недільній службі, так одразу починається:

— А чого це ви фасад не фарбуєте? Вже ж три роки стоїть сірий, як сирота.

— А хіба ви ще не в’їхали на другий поверх? Ой, а ми думали, ви вже там розкошуєте.

— А чого ви сидите, чого дармуєте? Треба ж швидше, бо хата без господаря руйнується!

Таке відчуття, що ми з чоловіком тільки й робимо, що на печі лежимо та на небо дивимося, чекаючи, поки золотий дощ нам на нову сантехніку випаде. Тим більше, вони ж не бачать, що всередині робота не зупиняється ні на день, просто робиться вона по краплині, за кожну зайву копійку.

Василь сам по вечорах труби паяє, я ночами ґрунтовку наношу, щоб хоч якось зекономити на майстрах. Але ж для Андріани та інших це не робота — їм треба, щоб усе блищало вже завтра, а як воно дається — то їх не обходить.

Цікаво мені, чому ці “турботливі” родичі тільки питати сміливі, а як до діла доходить — то в кожного свої проблеми та діри в кишенях. Жоден не прийшов і не сказав:

— Слухай, Василю, давай я тобі вихідними допоможу сходи дошліфувати.
Або:

— Ганусю, от тримай трохи на фарбу, ми ж рідні люди, треба підтримати в такий час.

Ні, допомоги ні грошима, ні справою ви не дочекаєтеся, зате порад і зауважень — хоч відбавляй, ніби вони самі в палацах живуть. Знаєте, іноді так руки опускаються, що хочеться все кинути, сісти серед тієї незавершеної кухні й просто плакати від безсилля.

Вторгнення, постійна тривога за завтрашній день, ціни, що ростуть як гриби після дощу, і ці нескінченні докори від тих, хто мав би бути опорою. Будинок — це ж не просто коробка з цегли, це наше серце, наша вистраждана мрія, а в неї плюють кожним таким питанням про “чому не готово”.

Я от сиджу зараз, дивлюся на ту недокладену плитку, про яку Андріана згадувала, і думаю — а чи варте воно тих нервів? Може, треба було просто жити в старій хаті й не лізти зі шкіри геть, щоб дітям кращу долю забезпечити?

Та потім згадую, як Василь вчора втомлено посміхнувся, показуючи мені, що сходи вже не скриплять, і розумію — ми добудуємо, нехай помалу, нехай через роки. Головне, щоб у тій хаті була любов, а не злість на весь світ, і щоб поріг її переступали тільки ті, хто вміє щиро радіти твоїм успіхам, а не рахувати твої невдачі.

А родичі… Бог їм суддя. Може, колись і вони зрозуміють, що слово може або вилікувати, або поранити глибше за будь-який інструмент. Тільки от цікаво, чому в нас люди так люблять судити інших, не знаючи, яку ціну ті платять за свій спокій і свій дах над головою?

А як би ви вчинили в такій ситуації? Чи варто взагалі запрошувати до хати таких “критиків”, чи краще тримати двері на замку, поки останній цвях не буде забитий?

Усі імена на прохання автора змінені. Фото ілюстративне.