– Мама – моя найближча людина! – розповідає про себе тридцятирічна Юля. – всьому, що у нас з сестрою є, ми зобов’язані нашій матусі!
– А батько?
– Батько? Живий-здоровий, ще не старий і відчуває себе чудово… я так думаю. Ми з ним багато років не спілкуємося. Бачити його не хочу і нічого знати про нього – теж! Він зрадник!
– А що сталося?
– А що з чоловіками трапляється ближче до сорока років? Сивина в бороду… У нашому дитинстві ще зустрів іншу жінку, на десять років молодше мами і пішов до неї. Мені тоді було п’ятнадцять, сестрі сім. У нас була просто ідеальна сім’я! Батько з нами займався постійно, всьому вчив. Коли хворіли, сидів з нами. Балував… У день зарплати вів нас з сестрою в магазин, і вибирайте, мовляв, дівчата, що душа просить, все вам куплю! І купував. Мама сварила його потім, а він, ну вони ж дівчатка, принцеси! Ми з сестрою його просто обожнювали…
– Зрозуміло. А потім?
– А потім з’явилася ця Світлана. Познайомився на роботі і закохався. Пішов до неї. Правда, пішов буквально в чому стояв, майно не ділив, все нам залишив… Спочатку ніхто не вірив навіть – ні в школі, ніде. Перепитували – твої батьки розлучилися? Не може бути, ти, напевно, жартуєш! Нічого собі жарти. Що з матір’ю творилося, не передати… У себе вона не могла прийти пару років точно. Через це, я вважаю і захворіла потім. Серйозний діагноз їй поставили п’ять років тому, ось, боремося… Все-таки сильно вона батька любила. Так більше нікого у неї потім і не було…
– А батько?
– У батька в шоколаді. Живе з цієї Світланою досі, у них дочка-школярка, здається… Скільки їй зараз? Напевно, років п’ятнадцять…
– А вас значить, кинув?
– Ну, якщо чесно, всі роки він намагався з нами спілкуватися. Гроші привозив. Мати навіть і на аліменти не подавала, по-моєму… Дзвонив постійно. До школи приїжджав, чатував. Подарунки передавав через бабусю. Хоча я йому говорила, що мені нічого від нього не потрібно! Навіть і зараз намагається щось там налагодити. Почуття провини його, мабуть, роз’їдало всі роки. Ну так йому і треба! Я ніколи його не пробачу! Тому що він – зрадник! Кинув дружину і двох дітей!
– Але ж виходить, що дітей-то принаймні не кинув! Ти ж сама кажеш і квартиру залишив, і гроші давав, і дзвонив, спілкуватися намагався всі роки…
– Ой, перестань, не треба мені було таке спілкування! Мені батько потрібен був, який мешкав з нами. Щаслива мама, повна сім’я. А він все зруйнував заради своєї примхи. Ну і нехай буде щасливий – якщо зможе!
Чи мають право діти в подібних випадках ображатися на батька – не за себе, а за те, що він «зрадив їх матір»? Зруйнував сім’ю, можливо, довів матір до серйозної хвороби, думаючи тільки про себе?
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
