– Ой, та я відразу, як тільки побачила цю Дарину, зрозуміла: треба діяти! – розповідає шістдесятлітню Клавдія Іванівна. – Рятувати сина! Там така, знаєш, хижачка, класична мисливиця за багатим нареченим. Ще ніхто і звати ніяк, а вже розмови пішли – навіщо твоїй мамі, мовляв, друга квартира, і не пустить вона нас туди пожити… «А може, вона сама в однушку переїде, вона ж одна? А нам поступиться двушку! » – так, ось так, я анітрохи не перебільшую!
– А син як реагував?
– Йому все це здавалося милим, він мені зі сміхом все це переказував, уявляєш? Типу, ну вона ж не зі зла! Просто ось така безпосередня… Наївна дівчинка! Мій Назар був в якихось рожевих окулярах, хоча начебто не дурень. І не дитина вже – трапилася ця вся історія п’ять років тому, значить, йому було двадцять сім! Це ж не сімнадцять все-таки. Мав би був вже щось і думати!
… Зараз синові Клавдії Іванівни, Назару, тридцять два, він одружений на абсолютно іншій жінці і дуже щасливий. Нещодавно у них з дружиною народився син. Назар працює, займається сім’єю. Клавдія Іванівна жінка досить заможна, і, об’єднавши зусилля з батьками невістки, допомогла молодим купити квартиру і до народження дитини зробити ремонт.
Назар задоволений, після роботи бігом біжить до дитини, гуляють з дружиною в парку, у вихідні відвідують батьків.
– Про цю Дарині і не згадує, на щастя! – з полегшенням розповідає Клавдія Іванівна. – Ось адже теж, ростиш синів, душу вкладаєш, а попадеться на шляху така щучка, і все! Обдере, як липку, і викине! Те, що не Назар був їй потрібен, а красиве життя в столиці – було видно за версту! І не тільки мені. Всі друзі сина були в шоці. Деякі йому прямо говорили – навіщо тобі це треба? Але говорити в таких випадках марно, звичайно…
– А що в підсумку сталося? Чому вони розлучилися?
– Розлучилися? Та тому що я підметушилась вчасно, кажу ж! – каже Клавдія Іванівна. – Непросто мені це далося. Розмовляти було марно. Син уже і на мене злитися став, трохи у вороги не записав – чому, мовляв, ти не любиш мою улюблену жінку? А потім мене перукарка моя навчила, Люба. Каже, ну, раз по-доброму нічого не виходить, треба пробувати по-поганому. Рятуйте сина! Потім сам подякує!
– Цікаво, як це – по-поганому?
– Люба порадила купити в аптеці гумові вироби та порожні упаковки від них підкинути Дарині. Щоб син знайшов. У підсумку я так і зробила, благо, у мене ключ від їх квартири лежав. Підкинула їм під диван, коли син у відрядженні був. Дарина господиня ніяка, зроду під диван не заглядала. А через пару днів, коли Назар повернувся, я прийшла в гості, «випадково» впустила сережку, полізла піднімати і – «ой, а що це у вас тут, фантики якісь» – і прямо синові показую ці упаковки, дурепою прикинулася…
– Нічого собі. Так ви актриса просто…
– Ну… так, певний артистичний талант, звичайно, у мене є. Та ще, я так думаю, сильно вже бурхливо вона стала реагувати. Закричала, заплакала, пішла. Може, я ще і в точку потрапила, не знаю… Загалом, вийшло все краще нікуди! Син виставив Дарину з валізою з квартири в той же день, місяць ходив чорніше хмари, але через якийсь час зустрів Танечку, нинішню дружину. І все налагодилося! Я своєю перукарці, Любі, навіть презент купила – кажу, дякую, що надоумила мене…
– А де зараз Дарина, не знаєте?
– Не знаю і знати не хочу. Та не пропала мабуть, такі не пропадуть ніколи. Дівка хитра, гарненька, цілеспрямовано собі багатого небідного шукала, ходи-но вже знайшла… Ми з сином розмовляли тут якось, він говорить, що сам не розуміє, що на нього тоді найшло, що він взагалі в цій Дарині побачив! Просто помутніння розуму. З Танею вона ні в яке порівняння не йде. Син каже, яке щастя, що я тоді не одружився, але ж готовий був на край світу босоніж.
– А він уже знає, як все сталося?
– Звичайно, ні! Хоча… може, потім і розповім коли-небудь. Не думаю, що він буде в претензії, навпаки! Дякувати буде, мені здається. Добре, що вчасно я встигла. Ще б трохи, завагітніла б Дарина, сценарій-то відомий, він один на всі часи у таких дам. Тоді так просто не відбулися б ми від неї.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.