Бути під контролем в своєї дитини, хіба такої старості чекала я? Мабуть що ні, адже вкладала в дітей свою любов і дбала, щоб у них було усе.
Свою сім’ю я створила коли мені було 20, десь до року в нас вже народилась донечка ім’я ми дали їй Оксана, а через два роки в наше життя прийшов ще один клубочок щастя, наша друга донечка Наталочка.
Ми з чоловіком по професії агрономи, тому наше життя поєднало не лише кохання, а й професії. В ті часи було важко, роботи багато, зарплати невеличкі, та ми якось давали собі ради.
Сказати, що ми бідно жили, ні, це було не так. Наші дівчатка завжди мали охайний вигляд, і все що їм було необхідно для навчання в них було. Мої дівчатка дуже старанно вчились в школі і радували нас оцінками.
Навіть і не знаю, як це сталось, чи то професія посприяла, чи то компанія, але мій чоловік почав частенько заглядати до чарки. Добре що Оксанка вже на той час була студенткою, жила в гуртожитку і приїжджала тільки на вихідні.
А Наталочка ще жила з нами. Дівчина старанна, гарно вчилась і допомагала мені з господарством, бо чоловік допомагав мені все рідше, в нього були свої справи з друзями, на що я вже і не зважала, не хотіла “бурі” в сім’ї, тай окрім зіпсутого здоров’я ні до чого б це не призвело.
Наша Оксана вже на третьому курсі вийшла заміж, пішла у невістки. Сім’я в яку попала моя донечка, дуже заможня, та й Оксанка швидко увійшла в роль заможньої панянки. Потрохи я почала зауважувати, що Оксанка соромиться своїх батьків, але я розуміла її адже в нас не найкращий взірець сімейних стосунків.
Наталочка також після школи вступила в гарний вуз, вивчилась на економіста, вийшла заміж за хлопця через три села від нас і пішла в невістки, бо не хотіла жити з татом, я з розумінням віднеслась до її вибору, тому не перечила адже хотіла щоб мої донечки були щасливими.
Так ми залишились з чоловіком вдвох. Час від часу наші дівчатка з сім’ями до нас навідувались, та й я сама бувало їздила до них у гості. Невдовзі Петро, так звали мого чоловіка, відійшов у вічність і я залишилась сама.
Як то важко бути самотнім… та потроху звикаєш.
За Оксану я завжди була спокійна, їй і моя допомога непотрібна, в неї є все, чого душа забажає, а от у Наталочки життя трохи скромніше, виховує четверо діточок, господарка, та й живе вона із свекром і свекрухою тому їй геть немає часу до мене.
Оксанка живе в одному селі зі мною, тому частенько, як ідуть із церкви, заходять до мене. Хотілось би сказати на каву, та ні, на виховну годину, так і було сьогодні. Оксана відразу взялась перевіряти мій смітничок, знайшла в ньому баночку з-під йогурту і почалось.
– Потрібно їсти дорогу продукцію, а не дешеву хімію. А в холодильнику, що у тебе? Знову та дешева ковбаса, а масло – це одна назва.
Я мовчу зазвичай, розказувати як важко виживати на одну пенсію, та й їм це навіщо. Зізнаюсь чесно, десь трохи воно мене зачепило, адже пишу вам про це.
Мабуть, в думках я хочу запитати, чи не хотіла Оксана пригостити мене дорогою ковбасою, чи смачненьким печивом, чи можливо б, попросила свого чоловіка покосити мені траву, але навіть не смію промовити цього вголос.
А вони чи того не розуміють чи то не хочуть. А я хіба маю право вимагати у них трохи попіклуватися про мене? Порадьте мені, люди добрі, як мені бути?
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua