— Оксано, нам треба поговорити, — я сів навпроти неї за кухонним столом, відчуваючи, як серце калатає. Вона відірвала погляд від телефону, її брови злегка піднялися. — Що сталося, Олеже? Ти якийсь серйозний.

— Я… — я зітхнув, ніби повітря могло втримати слова, які я боявся вимовити. — Бізнес розвалився. Ми в боргах. У нас майже не залишилося грошей.

Оксана застигла, її очі звузилися. Вона поклала телефон на стіл.

— Ти жартуєш, правда? — її голос був різким, але ще тримав нотку надії. — Скажи, що це жарт.

— Я не жартую, — тихо відповів я, дивлячись їй у вічі.

Вона різко відсунула стілець, вставши. Її обличчя змінилося — ні страху, ні співчуття, лише холодна злість.

— Тобто ти весь цей час брехав мені? Дозволяв мені витрачати гроші, яких у нас немає? — її голос тремтів, але не від смутку.

— Я боявся, що ти… що ти не зрозумієш, — я ледве вичавив ці слова.

Вона дивилася на мене, ніби я був чужим. Потім, не сказавши більше ні слова, повернулася і пішла до спальні. Двері тихо клацнули, але для мене це було як грім. Я залишився сам, у тиші, яка тиснула сильніше за будь-який крик.

Моє життя колись було схоже на мрію, яку я сам для себе намалював. Я, Олег, був успішним бізнесменом, власником невеликої компанії з ремонту та дизайну інтер’єрів. У нас з Оксаною був затишний будинок у передмісті, двоє дітей — Софія та Максим — які відвідували престижну школу, і життя, яке здавалося ідеальним. Оксана завжди казала, що пишається мною, моєю наполегливістю, моїми ідеями. Я вірив, що вона любить мене за те, ким я є. Але, як виявилося, правда була складнішою.

Ще рік тому я почувався на вершині світу. Мій бізнес процвітав: ми бралися за великі проєкти, від офісів до приватних котеджів. Я наймав команду з п’ятнадцяти людей, і хоча працював по 12 годин на день, мені це подобалося. Я відчував, що створюю щось важливе. Оксана, моя дружина, була моєю підтримкою — принаймні, так я думав. Вона любила гарні речі: модні сукні, дорогі парфуми, вечері в ресторанах. І я з радістю їй це давав.

Одного дня я приніс їй подарунок — сріблясту сумку від відомого бренду. Її очі засвітилися, коли вона розпакувала коробку.

— Олеже, ти неймовірний! — вона обняла мене так міцно, що я відчув себе героєм. — Ти завжди знаєш, як мене потішити.

— Для тебе — тільки найкраще, — відповів я, і в той момент я справді вірив, що можу дати їй усе.

Наші діти росли в комфорті. Софія займалася балетом, Максим грав у футбол у спортивній академії. Ми їздили у відпустки — то в Карпати, то до моря в Туреччину. Оксана обожнювала планувати ці поїздки, обираючи готелі з найкращими відгуками.

— Ти ж знаєш, що ми заслуговуємо на відпочинок, — казала вона, гортаючи буклети туристичних агенцій.

— Звичайно, — відповідав я, хоча іноді відчував, що її “ми” більше стосувалося її самої.

Але я не скаржився. Я працював, заробляв, і мені подобалося бачити її щасливою. Наш будинок був сучасним, з великими вікнами і садом, де ми влаштовували барбекю для друзів. Життя було гарним, і я думав, що так буде завжди.

Все почало змінюватися поступово. Один клієнт затримав оплату за проєкт на 50 000 гривень. Інший заплатив лише половину, обіцяючи решту “пізніше”. Ціни на матеріали — фарбу, дерево, плитку — зростали щомісяця, а кілька моїх найкращих працівників поїхали працювати за кордон. Спочатку я не надавав цьому значення. “Це тимчасово”, — казав я собі. У мене ж була репутація, клієнти, досвід. Я вірив, що впораюся.

Одного вечора Оксана помітила мою задумливість.

— Олеже, ти останнім часом якийсь не такий, — сказала вона, сидячи на дивані з келихом вина. — Може, поїдемо кудись? На море, наприклад?

— Побачимо, — відповів я, уникаючи її погляду. Я не хотів казати, що грошей на поїздку немає.

Тієї ночі я не спав. Лежав, дивлячись у стелю, і рахував у голові, скільки ще протягне мій бізнес. На рахунку компанії залишалося 20 000 гривень, і я знав, що цього не вистачить навіть на зарплати. Я почав продавати обладнання — дрилі, шліфувальні машини. Звільнив кількох людей, пояснюючи це “тимчасовими труднощами”. Але я нікому не зізнавався, навіть собі, що мій бізнес тоне.

Оксана, здається, нічого не помічала. Вона продовжувала купувати нові речі, замовляти продукти додому, планувати вечірки з подругами. Одного разу я побачив, як вона повернулася з купою пакетів із бутіків.

— Ти ж казала, що їдеш за продуктами, — здивувався я.

— Ну, я зайшла в магазин, а там був розпродаж, — вона усміхнулася, ніби це все пояснювало. — Ти ж не проти, правда?

— Ні, звісно, — збрехав я, хоча всередині відчував, як щось стискається.

Я почав грати роль. Щоранку я вдягав сорочку, брав портфель і їхав у порожній офіс. Там не було ні клієнтів, ні дзвінків. Я сидів за столом, гортаючи старі контракти, намагаючись знайти вихід. Увечері повертався додому, вдаючи, що все гаразд. Оксана не питала деталей, і я був за це вдячний. Але одного дня вона помітила, що я приїхав на старій машині.

— А де твій новий Volkswagen? — запитала вона, стоячи на порозі.

— У сервісі, — відповів я, не дивлячись їй в очі. — Щось із двигуном.

— Справді? — вона подивилася на мене з підозрою. — Бо я вже думала, що ми на мілині.

Вона засміялася, але я відчув, як її слова влучили в ціль. Я посміхнувся у відповідь, але мої руки тремтіли, коли я відкривав поштову скриньку. Там лежали рахунки, нагадування про борги, лист від банку про прострочений платіж на 30 000 гривень. Я сховав усе в кишеню, щоб Оксана не побачила. Я не був готовий сказати їй правду.

Наші діти, Софія і Максим, нічого не підозрювали. Я намагався зберегти для них ілюзію нормальності. Вранці готував їм сніданок, відвозив до школи, а ввечері слухав їхні розповіді про уроки і друзів. Але щоночі, коли вони спали, я сидів за ноутбуком, намагаючись зрозуміти, як виплатити хоча б частину боргів.

Той вечір, коли я наважився сказати Оксані правду, був найважчим у моєму житті. Вона сиділа у вітальні, гортаючи щось на планшеті. Я сів навпроти, відчуваючи, ніби кожен мій рух важить тонну.

— Оксана, я маю тобі дещо сказати, — почав я.

Вона підняла очі, і на мить мені здалося, що вона щось підозрює. Але вона лише злегка нахмурила брови.

— Щось трапилося?

— Компанія… вона збанкрутувала. У нас борги. Я без роботи. Ми живемо на останні заощадження, — я видав це одним подихом, ніби боявся, що зупинюся на півслові.

Вона дивилася на мене, ніби не могла повірити. Потім засміялася — коротко, нервово.

— Ти серйозно? Ти дозволив мені думати, що все гаразд? — її голос став вищим. — Ти дивився, як я купую речі, планую відпустки, і мовчав?

— Я боявся, що ти… що ти не залишишся, — сказав я тихо.

Вона встала, її обличчя було холодним, як мармур. Не сказавши більше ні слова, вона пішла до спальні. Я залишився сидіти, слухаючи, як тиша заповнює дім.

Наступного ранку Оксани не було. Її подушка була акуратно складена, а на кухонному столі лежала записка: “Мені треба подумати. Я у мами”. Жодного слова про любов чи підтримку. Лише холодна констатація.

Діти запитали, де мама. Я сказав, що вона поїхала на кілька днів до бабусі. Софія кивнула, але Максим, якому було лише сім, подивився на мене так, ніби відчував, що щось не так.

— Тату, мама повернеться? — спитав він.

— Звичайно, — збрехав я, посміхаючись.

Через кілька днів Оксана подзвонила. Її голос був сухим, діловим.

— Олеже, ти оплатив школу? — запитала вона.

— Я… поки не можу, — відповів я. — У нас немає грошей.

Вона мовчала кілька секунд, а потім поклала слухавку. Через тиждень я отримав лист від адвоката. Оксана подавала на розлучення і вимагала опіку над дітьми. Вона також просила аліменти — 10 000 гривень на місяць. Я ледве міг дозволити собі їжу, але підписав усі папери. У мене не було сил боротися.

Сьогодні я живу в орендованій однокімнатній квартирі. Працюю на будівництві, заробляю 15 000 гривень на місяць. Це не те життя, про яке я мріяв, але воно моє. Діти живуть з Оксаною, і я бачу їх раз на тиждень. Вони перестали питати, чому ми не разом, і я вдячний за це.

Іноді я думаю, чи міг я щось змінити. Якби я сказав Оксані правду раніше, чи залишилася б вона? Чи було наше кохання справжнім, чи лише угодою, прив’язаною до мого банківського рахунку? Я зрозумів, що любов, яка залежить від грошей, — це не любов. Це контракт, який я не зміг виконати.

Тепер я вчуся жити по-новому. Без розкоші, без ілюзій. Я вчуся бути просто Олегом — не героєм, не постачальником, а людиною. І, можливо, це найважливіше, що я отримав із усього цього.

Чи вважаєте ви, що труднощі можуть відкрити нам очі на справжню суть наших стосунків? Що б ви зробили на моєму місці?