— Оксано, у дитини очі скляні від жару, куди ти його ведеш? — запитала я, перегородивши шлях невістці, але вона лише відштовхнула мою руку і мовчки зачинила двері квартири перед моїм носом. Того дня я зрозуміла, що заради своєї кар’єри ця жінка готова піти на все, навіть на ризик для власного сина.

Надія завжди вважала себе розважливою жінкою, яка знає ціну праці та сімейному затишку. Вона прожила довге життя, виховала сина Петра і тепер понад усе на світі любила свого єдиного онука — чотирирічного Максимка. Надія мешкала в невеликому будинку на околиці міста, а син із дружиною Оксаною та дитиною займали квартиру в центрі. Бачилися вони часто, але останнім часом між жінками зростало напруження.

Усе почалося з того, що Оксана вирішила вийти на роботу. Надія не була проти професійного розвитку невістки, проте її дуже непокоїло здоров’я Максимка. Хлопчик ріс активним, але мав чутливий організм. Будь-який протяг чи перевтома швидко давалися взнаки. Того сірого вівторка Надія з самого ранку відчувала тривогу на душі. Вона зателефонувала синові, щоб запитати, як справи, але слухавку взяла Оксана. Голос невістки був сухим і діловим.

— Оксано, доброго ранку. Як там Максимко? Мені вночі щось неспокійно було.

— Доброго дня, Надіє Іванівно. Все гаразд. Ми вже збираємося. Якраз виходимо з дому.

— Куди виходите так рано? Хлопчик же вчора трохи млявим був, я помітила, коли ви заходили в гості.

— Ми йдемо в садок. У мене сьогодні важлива зустріч, яку не можна перенести.

Надія відчула, як серце стиснулося від недоброго передчуття. Вона добре пам’ятала, що вчора ввечері дитина відмовлялася від улюбленого печива і постійно терла очі.

— Почекай, Оксано. Може, не варто сьогодні? Давай я приїду і побуду з ним. Я ж на пенсії, часу в мене вдосталь. Навіщо дитину тягнути в групу, якщо він не в гуморі?

— Надіє Іванівно, ми це вже обговорювали. Максим повинен звикати до колективу. Ваша надмірна опіка тільки заважає. Він просто трохи не виспався. Все, нам час, бо запізнимося.

Жінка поклала телефон на стіл і важко зітхнула. Вона не хотіла конфліктів, але материнське серце, навіть якщо це серце бабусі, не обдуриш. Минуло кілька годин, а тривога не зникала. Надія вирішила не сидіти склавши руки. Вона зібралася і поїхала до дитячого садка, щоб просто переконатися, що з онуком усе добре.

Коли вона підійшла до будівлі садка, була саме година прогулянки. На майданчику бігало багато дітей, але свого Максимка вона побачила не відразу. Він сидів на лавці осторонь від інших. Хлопчик був одягнений у теплу куртку, але його голова була опущена, а плечі здригалися. Надія швидко підійшла до виховательки.

— Добрий день. Я бабуся Максима. Чому він сидить сам? Йому недобре?

Вихователька, молода дівчина на ім’я Ірина, подивилася на Надію з явним занепокоєнням.

— Ой, як добре, що ви прийшли. Я якраз збиралася телефонувати Оксані. Максимко з самого ранку дуже тихий. Він майже не снідав, а зараз каже, що йому холодно, хоча на вулиці досить тепло.

Надія підбігла до онука і торкнулася його чола. Воно було дуже гарячим. Дитина дивилася на неї скляними очима і ледь помітно посміхнулася.

— Бабусю, я хочу додому. Мені дуже хочеться спати.

— Маленький мій, звісно. Ми зараз же підемо додому.

Надія взяла хлопчика на руки, відчуваючи, як він тремтить. Вона була обурена. Як можна було не помітити такого стану дитини вранці? Вона негайно набрала номер сина.

— Петре, ти де?

— На роботі, мамо. Щось сталося?

— Я в садку. Твій син ледь тримається на ногах. У нього сильний жар. Оксана сказала мені вранці, що все добре, і привела його сюди. Як вона могла?

— Мамо, заспокойся. Оксана сказала, що він просто капризує. Вона не хотіла пропускати роботу. Зараз я щось придумаю.

— Нічого не треба думати. Я забираю його до себе. Вези його речі і все необхідне до мене додому. І скажи своїй дружині, що робота не варта здоров’я дитини.

Надія викликала таксі. Дорогою вона обіймала Максимка, шепочучи йому лагідні слова. Вдома вона поклала його в ліжко, дала теплого чаю з липою та медом. Хлопчик швидко заснув, але його дихання було важким.

Через годину на порозі з’явився Петро. Він виглядав розгубленим.

— Мамо, вибач. Я справді не знав, що йому настільки недобре. Оксана запевняла мене, що він просто хитрує, щоб не йти в садок.

— Петре, ти батько. Ти повинен сам бачити стан своєї дитини. А Оксана… я не впізнаю її. Вона стала такою холодною до потреб власного сина. Кар’єра засліпила їй очі?

— Вона просто дуже старається на новій посаді. Там велика відповідальність.

— Більша за відповідальність перед дитиною? — запитала Надія, дивлячись синові прямо в очі.

Петро нічого не відповів. Він пройшов у кімнату до сина, сів поруч на край ліжка і довго дивився, як той спить. Невдовзі задзвонив телефон. Це була Оксана. Вона не дзвонила Надії, вона дзвонила чоловікові. Надія чула уривки розмови через двері. Оксана була незадоволена тим, що Надія втрутилася і забрала дитину без її дозволу.

Увечері, коли Максимкові стало трохи краще, Оксана приїхала сама. Вона ввійшла в будинок з виглядом людини, яку несправедливо образили.

— Надіє Іванівно, навіщо ви влаштували цей театр? — почала вона прямо з порога.

— Ти про що, Оксано? Про те, що я врятувала дитину від страждань у гамірному садку?

— Ви підриваєте мій авторитет перед вихователями. Тепер вони думатимуть, що я погана мати.

— А хіба хороша мати залишить дитину з таким жаром у чужих людей заради звіту чи наради? Ти бачила його вранці? Ти ж бачила, що він кволий.

— Діти часто бувають кволими. Якщо на кожен такий випадок реагувати, то можна взагалі не працювати.

— Ти зараз говориш про свого сина як про перешкоду в роботі. Отямся, Оксано. Він ще маленький, він не може сам сказати, наскільки йому важко. Він просто вірить тобі, а ти ведеш його туди, де йому зараз не місце.

— Ви завжди мене критикуєте. З першого дня нашого шлюбу з Петром ви шукаєте, до чого б причепитися.

— Це не критика, це біль за онука. Я пропонувала тобі свою допомогу. Я казала, що приїду. Чому ти відмовилася?

— Бо я хочу бути незалежною. Я не хочу бути винною вам за кожну годину, яку ви посиділи з дитиною.

Надія замовкла. Вона зрозуміла, що причина не лише в роботі, а в гордості та небажанні приймати допомогу від свекрухи. Але ціною цієї гордості стало здоров’я дитини.

— Знаєш, Оксано, незалежність — це добре. Але вона не повинна перетворюватися на егоїзм. Максимко зараз спить. У нього був дуже важкий день. Я не віддам його вам сьогодні. Нехай ніч побуде тут, у спокої. Петро згоден.

Оксана хотіла щось заперечити, але побачила суворий погляд чоловіка, який вийшов з дитячої кімнати. Петро вперше за довгий час не став на бік дружини.

— Надія Іванівна права, Оксано. Максим залишиться тут. А нам треба серйозно поговорити про те, як ми будемо жити далі. Я не хочу, щоб наш син страждав через твої амбіції.

Оксана мовчки розвернулася і вийшла, грюкнувши дверима. Петро залишився з матір’ю. Вони довго сиділи на кухні, пили чай і згадували, як сам Петро був маленьким. Надія розповідала, як вона кидала всі справи, коли він хоча б раз кашляв, і як важливо відчувати свою дитину серцем.

Минуло кілька днів. Максимко швидко одужував під пильним наглядом бабусі. Надія оточила його теплом, казками та смачною домашньою їжею. Оксана приїжджала щовечора, але була мовчазною. Вона бачила, як дитина тягнеться до бабусі, і в її очах часом проблискував смуток або роздуми.

Можливо, ця ситуація стала для всіх уроком. Надія зрозуміла, що іноді треба діяти рішуче, попри ризик зіпсувати стосунки. Петро зрозумів, що роль батька — це не лише забезпечення сім’ї, а й захист інтересів дитини навіть перед власною дружиною. А Оксана… хочеться вірити, що вона зрозуміла головне: жодна кар’єра не замінить дитині тепла маминих рук, особливо коли малюкові погано.

Сім’я — це складний механізм, де кожен гвинтик має працювати злагоджено. Але центром цього механізму завжди повинна бути любов і турбота про найменших. Надія дивилася у вікно на вечірнє місто і сподівалася, що в їхньому домі знову запанує мир, а Максимко більше ніколи не буде відчувати себе покинутим у скрутну хвилину.

Як ви вважаєте, чи правильно вчинила бабуся, забравши дитину без згоди матері, чи вона мала діяти якось інакше в цій ситуації?

Поставте, будь ласка, свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях свою думку, адже це дуже важливо для нас. Ви стикалися з подібним у своєму житті? Чи може робота бути виправданням для такої поведінки батьків? Нам дуже цікаво почути ваші міркування з цього приводу. Ваша підтримка допомагає нам створювати більше цікавих розповідей для вас.

Поділіться цією історією з друзями, можливо, вона допоможе комусь уникнути подібних помилок у вихованні дітей. Ваша вподобайка — це маленьке спасибі за нашу працю. Чи заслуговує така поведінка невістки на виправдання? Чекаємо на ваші відповіді. Будь ласка, напишіть коментар, нам це важливо.