— Оксано, я просто хотів почати все спочатку, а для цього потрібен фундамент. — Такими словами Володя пояснював мені, чому всі мої заощадження, які я збирала роками на ремонт батьківської хати, раптом опинилися на його рахунку. Ми прожили разом три роки. Три роки, протягом яких я вірила кожному його подиху, кожному запевнянню в тому, що ми — одна команда. Я працювала на двох роботах, приходила додому, коли місто вже спало, і відчувала лише втому та запах старої штукатурки в нашому орендованому помешканні. А він малював картини майбутнього, сидячи на кухні з олівцем у руках.

Того ранку дощ бив у шибку так сильно, що здавалося, скло от-от трісне. Я відкрила ноутбук, щоб перевірити стан рахунку, планувала нарешті замовити нові вікна для нашого майбутнього дому. Цифри на екрані були безжальними. Нуль. Порожнеча. Мій зір затуманився, а повітря в кімнаті раптом стало замало.

— Володю, де гроші?

Я запитала це тихо, майже пошепки, сподіваючись на якусь технічну помилку банку або жарт. Він навіть не відвів погляду від свого телефону, лише байдуже перегорнув сторінку в стрічці новин.

— Я вклав їх у справу, Оксано. Це шанс, який випадає раз у житті. Ми скоро переїдемо у власне житло, треба було діяти швидко.

— Ти зняв усе без мого відома? Це були гроші моєї матері, які вона збирала все життя і залишила мені. Ти знав, як це важливо.

— Не починай цю драму. Я ж для нас стараюся. Ти завжди була занадто дріб’язковою.

Він підвівся, накинув куртку і вийшов, навіть не зачинивши за собою двері до кінця. Протяг гуляв по кімнаті, розвіваючи вицвілі фіранки, а я сиділа на холодній підлозі і дивилася на старі шпалери, що відклеювалися від сирості. Наступного дня він не повернувся. Телефон був поза зоною досяжності. Через тиждень я дізналася від спільних знайомих, що він виїхав в інше місто. А ще через місяць мої соціальні мережі вибухнули фотографіями, від яких у мене потемніло в очах.

На знімках він усміхався, обіймаючи молоду жінку на ім’я Марина. Вони стояли на фоні блискучої білої машини, яку він, вочевидь, придбав за мої кошти. Він виглядав щасливим, доглянутим, ніби з його плечей зняли важку ношу. Він виглядав так, ніби ніколи не знав мене, ніби тих трьох років моєї виснажливої праці та безмежної підтримки ніколи не існувало в природі.

Я намагалася дзвонити, писати, вимагати бодай частину суми назад. У відповідь отримувала лише холодне мовчання або короткі, наче постріли, повідомлення про те, що я сама винна, бо була занадто приземленою і не вірила в його геній.

Минув рік. Я змінила номер телефону, переїхала в інший район, де ніщо не нагадувало про наше спільне минуле. Але відчуття того, що мене використали, випили до дна і викинули на смітник, нікуди не зникло. Воно оселилося всередині, під шкірою, заважаючи дихати на повну. Щоранку я прокидаюся з думкою про те, як він зараз прокидається в м’якій постелі поруч із тією жінкою, купує їй квіти і коштовності, на які я заробляла втраченим часом і зусиллями.

Одного разу я зустріла його випадково в центрі міста. Був сонячний день, люди кудись поспішали, пахло кавою та липою. Він виходив з ресторану, дбайливо тримаючи Марину за руку. Вона була вдягнена в дороге вовняне пальто, а на її обличчі світилася та сама безтурботна усмішка, яка колись, дуже давно, була і в мене.

— О, Оксано, привіт. Як справи? Якось ти змарніла.

Він сказав це так легко, з такою неприхованою зверхністю, ніби ми просто колишні сусіди, які не бачилися пару тижнів.

— Ти повернув хоча б частину того, що взяв? Ти знаєш, у якому стані зараз хата в селі?

Я намагалася тримати голос рівним, але пальці так сильно стиснули сумочку, що аж побіліли…

— Яких грошей? Ми ж тоді все з’ясували. Це був спільний внесок у наше спільне майбутнє. Просто майбутнє виявилося різним для кожного з нас. Ти ж сама розумієш, ризики є завжди.

Марина подивилася на мене з легким сумом, ніби на випадкову перехожу, яка просить милостиню, і ніжно торкнулася його передпліччя.

— Володю, ми запізнюємося на презентацію, машина вже чекає.

— Так, сонечко, вже йдемо. Бувай, Оксано. Знайди собі когось, хто буде терпіти твоє вічне ниття.

Вони пішли до парковки, залишивши по собі шлейф дорогого парфуму та нестерпний, гіркий присмак поразки. Я стояла посеред натовпу, і мені здавалося, що я невидима. Люди проходили повз, зачіпали плечима, а я бачила лише те, як він люб’язно відчиняє дверцята авто для іншої.

Найбільше болить не сама втрата папірців. Гроші можна заробити знову, хоча на це підуть роки мого життя. Болить усвідомлення того, що людина, якій ти довіряла кожну думку, тепер обдаровує цими ресурсами іншу, навіть не відчуваючи тіні провини. Він не просто забрав фінанси, він розтоптав мої спогади, перетворивши три роки тепла на суцільну брехню.

Я бачу в інтернеті їхні спільні подорожі до моря, їхні святкування в заміських клубах. Він дарує їй прикраси, про які я боялася навіть мріяти, поки готувала йому вечері з найдешевших продуктів, щоб він міг малювати свої ескізи. Виявляється, його натхненням були не мої слова підтримки, а мій банківський рахунок.

Моя подруга Катя часто заходить до мене, намагаючись витягнути з цього стану заціпеніння.

— Оксано, досить моніторити їхні сторінки. Ти ж сама себе знищуєш цим. Він того не вартий, він просто пуста оболонка.

— Як я можу просто взяти і забути, Катю? Кожен предмет у цій найманій квартирі нагадує мені про те, як я відмовляла собі в усьому. А тепер Марина хизується моїм життям.

— Ти караєш себе за його підлість. Хіба це справедливо по відношенню до тебе самої?

— Справедливості взагалі немає. Я дивлюся на свої руки, вони стали сухими від постійної роботи, від того, що я хапаюся за будь-який підробіток. А в неї руки ніжні, як пелюстки. Він цілує ці руки, він оберігає її від будь-яких турбот.

Він обіцяв мені, що ми разом будемо садити сад біля батьківської хати. Тепер у тій хаті гуляє вітер, бо в мене немає коштів навіть на дах. Я була змушена виставити її на продаж, щоб розрахуватися з кредитами, які він набрав, поки я була на роботі. Його підпис був на паперах, але платити довелося мені, щоб не втратити останнє.

Іноді мені хочеться кричати на все місто, щоб усі знали, хто він насправді. Але я просто сиджу в темряві і слухаю, як цокає годинник на стіні. Мовчання стало моєю в’язницею. Я дивлюся у вікно на порожню вулицю і думаю про те, чому одним дозволено все, а інші мають збирати уламки своєї душі по крихтах.

Він не просто пішов до іншої. Він переконав мене в тому, що я нікчемна, що мої зусилля нічого не варті. І зараз, коли він огортає турботою Марину, я питаю себе: чи знає вона справжню ціну своєї нової квартири? Чи знає вона, скільки моїх сліз застигло в тих стінах, які він допоміг їй купити?

Я намагалася почати спілкування з іншими чоловіками, але всередині стоїть величезний паркан. Я бачу підступ у кожному слові, я не вірю в щирість. Це не життя, це постійна оборона від уявного ворога. Кожен жест уваги здається мені гачком, на який мене хочуть спіймати, щоб знову обібрати.

Минув ще рік. Я бачила нові фото. Вони переїхали в новий будинок. Той самий інтер’єр, який я так ретельно планувала в своїх блокнотах. Велика кухня, багато світла, дерев’яна підлога. Він вкрав навіть мої ідеї, навіть мій смак до життя. Він реалізував мою мрію, просто викресливши мене з рівняння.

— Оксано, доню, ну скільки можна горювати? — Мама сідає поруч, її очі повні болю за мене.

— Я не горюю, мамо. Я просто намагаюся зрозуміти, як так сталося, що зло залишилося непокараним.

— Життя довге, воно все розставить по місцях. Не дивися туди, дивися вперед.

— Вперед? Там лише робота, щоб віддати борги, і порожня квартира. А в нього — свято, яке не закінчується.

Я закриваю всі вкладки в браузері. Я знаю, що завтра знову піду на зміну, буду ввічливо посміхатися клієнтам, буду виконувати свої обов’язки. Але всередині мене — випалена земля. Він випалив там усе своєю зрадою.

Він продовжує жити так, ніби він герой роману. Він не знає, що таке рахувати копійки до зарплати. Його благополуччя стоїть на моїх зруйнованих планах. І він абсолютно переконаний у своїй правоті. Він вважає, що він просто сильніший, а слабкі мають поступатися.

Кожного разу, коли я бачу щасливі обличчя на вулиці, я мимоволі шукаю тріщини в їхніх стосунках. Я стала підозрілою і холодною. Моє серце тепер — шматок льоду, який ніяк не може розтанути. І це найстрашніше, що він зі мною зробив. Він забрав у мене здатність відчувати тепло.

Я дивлюся на небо, воно таке ж сіре, як і мої думки. Чи можливо колись відмитися від цього бруду? Чи можна знайти мир у душі, знаючи, що твій кривдник сміється, дивлячись на захід сонця з тераси будинку, який мав бути твоїм? Чи варто сподіватися на якусь вищу справедливість, чи потрібно просто визнати, що світ — це місце, де виживають найпідліші?

Вечорами я іноді проходжу повз їхній будинок. Я бачу світло у вікнах, бачу, як вони вечеряють. Він щось розповідає, вона сміється, закидаючи голову. Вони виглядають ідеально. Жодної ознаки того, що цей добробут замішаний на чиїхось сподіваннях. Вона ніжно кладе руку йому на коліно, а він накриває її своєю долонею. Тією самою долонею, якою він колись клявся мені у вірності.

Я повертаюся до своєї кімнати, де пахне самотністю та старою кавою. Сідаю за стіл і знову відкриваю папери. Ще кілька місяців виплат — і я буду вільна від фінансового тягаря. Але чи буду я вільною від нього? Його образ стоїть передо мною кожного разу, коли я заплющую очі. Його голос звучить у моїй голові, повторюючи, що я нічого не варта.

Я намагаюся змінити хід думок, думаю про те, що я здорова, що в мене є робота. Але це слабка втіха, коли ти знаєш, що тебе просто викреслили, як непотрібну сторінку в зошиті. Він знайшов нову сторінку, чисту і яскраву, і пише на ній свою нову історію. А я залишилася пожмаканим аркушем на підлозі.

Він ніколи не просив вибачення. Він ніколи не дзвонив, щоб запитати, чи є мені за що купити хліб. Він просто зник, забравши все, що було мені дороге. І зараз, коли він оберігає ту іншу жінку, чи замислюється він хоч на мить, що все це — не його? Що кожна цеглина в їхньому домі — це мій піт і мої нерви?

Я підходжу до дзеркала. На мене дивиться жінка, якій сорок сім, але яка виглядає на всі шістдесят. Мої очі втратили блиск, вони стали тьмяними і втомленими. Я більше не хочу нікого любити. Я не хочу більше нікому відкривати свою душу, бо знаю, як легко туди наплювати.

Моє життя перетворилося на механічне виконання дій. Прокинутися, вмитися, піти на роботу, повернутися, заснути. Жодних емоцій, жодних мрій. Він вбив у мені мрію. Він забрав у мене майбутнє і віддав його іншій. І ця інша приймає цей дарунок з такою природністю, ніби вона на нього заслужила.

Чи знає вона, що він зробив? Чи розповів він їй свою версію подій, де я — божевільна колишня, яка не давала йому розвиватися? Скоріш за все, так воно і є. Він майстер створювати потрібні ілюзії.

Я часто думаю про те, що було б, якби я не зустріла його тоді, три роки тому. Можливо, моя хата вже була б відремонтована, мама була б спокійною, а я б усміхалася ранковому сонцю. Але історія не має умовного способу. Сталося те, що сталося.

Тепер я стою на руїнах свого життя і дивлюся, як на іншому березі квітне чужий сад, посаджений на моїй землі. Вітер стає холоднішим, приносячи запах гару та вологої землі. Я кутаюся в стару шаль і намагаюся не думати про те, що завтра знову буде день, у якому мені немає місця для радості.

А як би ви почувалися на моєму місці, дивлячись у вічі людині, яка забрала у вас усе, а тепер демонструє своє абсолютне щастя з іншою? Чи можливо взагалі після такого знову повірити в добро?