Розповім історію одного біженця, яку я все не наважувалася переповідати тут. Бо для такого слів ніколи не досить. Навіть якщо все твоє життя – це слова.
Два тижні тому до намету, біля якого я стояла, підійшов чоловік з Харкова. Моя зміна вже закінчилася, це був холодний вечір, і я сподівалася піти додому. Та він почав говорити, і “додому”, “вечеря”, “безпека” тоді для мене втратили сенс.
Це годі назвати діалогом, йому просто потрібно було комусь це сказати. А волонтери – як випадкові пасажири у купе. Безпечний варіант.
І він розповідав.
Що бачив, як окупанти забрали життя родині. На відстані ста метрів від нього. Цілу родину. Двоє дітей, хлопчик-підліток і менша дівчинка. Вивели з машини і просто… Тіла лишили на дорозі.
Як виїжджав з Харкова і біля будинків лежали тіла. Але гатило так, що він не міг зупинитися бодай прикрити їх. Він сподівався, що його діти не помітять. Але діти, знаєте, такі уважні.
Як після вибуху зауважив на землі чиїсь кросівки у червоному і мокрому. Вони відлетіли на багато метрів від місця самого вибуху. Тільки кросівки, розумієте?
Він виправдовувався: “Я хотів їх поховати, але вони стріляли по нашій машині, по всіх стріляли, я просто не міг вийти. Я не зміг їх поховати, розумієте? Боже, я не зміг їх поховати.”
Він просто жалівся: “Обіцяли, що будуть евакуаційні автобуси, але з мене попросили 2000 грн за те, аби вони довезли дружину і двох дітей до Польщі. Дітям два і шість”.
Я не знала, що йому сказати. Як розрадити. Тому просто повторювала: але тепер ви в безпеці, може, принести вам поїсти, мені шкода, що ви були свідками такого болю, ми точно переможемо. Повторювала і не розуміла, що ще додати. Тоді я побачила абсолютне зло, відчула той запах паленої гуми і гнилизни. Раптом на фото усіх моїх російських знайомих і тих, хто там працює, проступили обриси черепів.
Він помовчав трохи і сказав: “Коли я зараз заплющую очі, бачу ті тіла, бачу ті кросівки. Уявляєте? Навіть тут я їх бачу”.
А потім пішов у намет і виніс нам каремат. Попросив віддати якійсь бідній родині, кому згодиться, бо йому вже не треба. А комусь, може, не буде на чому спати.
Автор – Богдана Романцова, літературознавиця, редактор видавничих проектів в Видавництво “Темпора”, волонтерка “Червоного хреста” (https://www.facebook.com/bogdana.romantsova)
Слава Україні і ЗСУ!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джелел, Ibilingua.com.
