Олег сказав мені, що любить іншу. Просто так. Без пауз, без пояснень, без вибачень. Ми сиділи на кухні, де ще пахло ранковою кавою, а в мийці стояла тарілка з учорашнім борщем. Він глянув на мене так, ніби нічого страшного не сталося. А я, Алла, жінка, яка будувала з ним життя десять років, відчула, як усередині мене щось обвалилося. Але найгірше було не це. Найгірше — що я не одразу розплакалась. Бо щось у мені давно вже було готове до такого фіналу.

Я завжди була “розумна, хазяйновита, надійна”. З Олегом ми познайомилися на роботі: я — бухгалтер, він — проєктний інженер. Почалося все банально — флірт біля принтера, кави, СМСки після робочого дня. Він був веселий, харизматичний, легкий. А я — та, що “тримає”. Сім’ю, бюджет, побут, емоції.

Ми прожили разом десять років. Було всяке — ремонти, кредити, затримки зарплати. Але я ніколи не сумнівалася в нас. Принаймні, думала, що не сумніваюсь. Бо з часом в мені оселилася якась тиха тріщина. Я перестала питати, де він затримується. Припинила влаштовувати сюрпризи. Він же — навпаки, все рідше дивився мені в очі, а якщо й дивився — якось повз.

Я почала ловити себе на тому, що ми більше не говоримо. Про справжнє. Лише – купи хліба, я заберу малого зі школи, завтра твої батьки приїдуть.

Але коли він сказав, що “кохає іншу”, я не зірвалась. Сіла, перехрестила руки на колінах і спитала:

– І що тепер?

Він мовчав. А потім сказав:

– Не знаю. Вона просить мене піти. Але я не хочу лишати малого.

Ось так. Він не хоче втрачати сина. А мене? Тебе вже й не питає ніхто, Алло.

Ввечері я довго мила підлогу. Не тому, що брудна. А тому, що коли руки зайняті — думки трохи стихають. Олег був у дитячій. Читав Назаркові казку. І що дивно — читав голосом теплим, майже щасливим. А мені здавалося, що я слухаю чужого чоловіка. Наче хтось узяв моє життя і поклав його в інші руки.

Наступного дня я вирішила діяти. Не сваритися. Не кричати. Просто — побачити її. Жінку, заради якої мій чоловік дивиться повз мене.

Я знала, як її звати — Ярина. Бухгалтерка в тій фірмі, де він зараз працює. І я знайшла її сторінку в соцмережах. Звичайна. Невисока. Темне волосся, кучері. В профілі — цитати про щастя. І фото з конференції, де вона стоїть поряд з Олегом. Вони сміються. Не обіймаються. Але я бачу — вона до нього трохи нахилилася. А він — трохи до неї.

На вихідних ми поїхали до моєї мами. Вона любить казати: “сім’ю треба берегти, навіть якщо на ній подряпини”. Я мовчала. Не хотіла нічого берегти. Хоча ще не знала, що хочеться замінити.

Після приїзду я зібрала Олега на кухні й сказала прямо:

– Якщо ти йдеш — скажи. Якщо залишаєшся — теж скажи. Але не змушуй мене бути на паузі.

Він відповів одне:

– Я не знаю.

Я встала і вийшла на балкон. Не тому, що там свіже повітря. Просто треба було відійти, щоб не розплакатись.

Після тієї розмови ми тиждень жили, як привиди. Діти, кухня, робота — все по колу. Я більше не питала, де він. Він більше не пояснював. У мене з’явився план Б: якщо Олег піде, я переїду з Назарком до мами. Там школа поруч. А я знайду роботу ближче. Не ідеально, але виживемо. Я — з тих, хто виживає.

Одного вечора Назар спитав:

– Мам, а ви з татом будете жити окремо?

Я сіла поруч і сказала, не вигадуючи:

– Я не знаю, сонечко. Але якщо так, ми все одно тебе обидва любитимемо.

І він кивнув. Мудро, як дорослий.

Через два тижні Олег зібрав мене на розмову.

– Я сказав Ярині, що ми більше не бачитимемось. Я обрав родину.

А я — не зраділа. У мене не сталося полегшення, не було обіймів чи сліз радості. Я лише кивнула.

– Добре. Але нам доведеться все будувати спочатку. Бо я більше не та Алла, що була до цього.

Він погодився. А потім додав:

– Може, підемо на консультацію до психолога?

Я не чекала цього. Але кивнула.

Сьогодні ми вже третій раз були на сесії. Нам непросто. Багато мовчання, багато болю. Але є одне “але” — ми почали знову говорити. Не про хліб і дитсадок. А про відчуття. Про страхи. Про вину.

Олег визнав, що почувався в тіні. Що йому не вистачало легкості, а Ярина була тією, хто просто слухала. А я? А я — будувала. Підтримувала. Не просила. І в якийсь момент ми обидва стали одне для одного обов’язком, а не вибором.

Зараз я вчуся говорити. Просити. Бути не ідеальною, а справжньою. А він — не тікати, коли важко. Це не хепі-енд. Це — ремонт. Усередині дому, який ми знову намагаємося назвати своїм.

А тепер я хочу спитати вас: що для вас важливіше у шлюбі — вірність чи щирість? І чи можна пробачити, коли тебе емоційно “залишили”, але вирішили повернутись?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений