– Олексію, як тобі тільки рука нахилилася до цих грошей?, – говорила я онуку побачивши його погляд, що шукав виправдання. Він мені ще не признався у всьому, але серце давало чіткий сигнал. – Пробачте! Я все поверну! Все, до копійки! Просто в мене борги. Я не хотів вас турбувати. – Чоловік не промовив і слова. Він вийшов з будинку, щоб нічого не бачити і не чути. А я вкотре підійшла до скрині, яка була майже пуста.

– Борисе, ти ж не думаєш, що це я витратила ці гроші?

– Марусю, скажи чесно… Ти ж єдина, хто мав ключ від скрині.

Я здивувалася. Усе ніби зупинилося. Борис дивився на мене з тривогою, ніби боявся почути відповідь, яка розіб’є його серце. В очах стояло стільки сумніву, що мені перехопило подих. Яке ж воно, коли найближча людина ставить під сумнів твою чесність?

Мені 68 років, і я завжди вірила, що чесність – це найголовніше. Все своє життя я працювала на землі, як і мій чоловік, Борис. Ми разом збудували цей дім, виростили дітей і чекали на спокійну старість. Але з часом діти розлетілися по світу, а ми залишилися удвох, наче два старі дуби, що гнуться під вагою років.

Єдиний, хто часто приходив до нас – наш онук Олексій. Він допомагав по господарству, приносив нам новини з міста. Ми завжди чекали його з радістю, бо він був нашим зв’язком із молодим світом. Він був таким добрим, щирим… А потім почали зникати гроші.

Я перша це помітила, коли вирішила відкласти трохи на подарунки до Великодня. Відкрила скриню – а там менше, ніж я пам’ятала. Спочатку подумала: може, забула, скільки було. Але наступного разу зникло ще більше. Я не знала, як сказати про це Борисові.

Але він сам помітив. Його обличчя було напружене, а в голосі з’явилася недовіра. Коли він запитав мене, чи не я взяла гроші, мені стало так неприємно, що я не змогла навіть відповісти одразу.

– Ти ж знаєш, що ні! – сказала я нарешті, і в голосі затремтіла образа.

– Тоді хто? – зітхнув він, і я зрозуміла, що він думає те саме, що й я.

Ми обоє мовчки дивилися одне на одного. Невже Олексій? Невже той самий хлопчик, що виріс у нас на очах, що бігав босоніж по нашому подвір’ю, міг зробити таке? Невже він узяв наші гроші, навіть не спитавши?

Я вирішила поговорити з ним. Коли він прийшов наступного разу, я чекала його на ґанку. Він усміхався, як завжди, але коли побачив мій вираз обличчя, усмішка згасла.

– Олексію, у нас пропали гроші, – почала я тихо. – Ти нічого не знаєш про це?

Він знітився. Очі метнулися вбік, губи стиснулися. Я знала цей вираз – такий самий був у нього, коли в дитинстві він щось розбивав, але боявся зізнатися.

– Бабусю… – почав він, але замовк.

– Ти взяв їх? – спитала я прямо, і серце в мені стислося, бо я вже знала відповідь.

Олексій ще раз відвів погляд. Потім кивнув. У мене похололо всередині. Я чекала пояснень, але він мовчав.

– Навіщо, синку? – прошепотіла я.

Він сів на східці, запустив пальці у волосся. Здавалося, йому важко говорити.

– У мене борги… Я не хотів вас турбувати. Думав, що зможу швидко повернути…

Я не знала, що сказати. Борис стояв поруч і мовчав, його погляд був важким. Наче враз усе, що він думав про свого онука, розсипалося.

– Ти б просто сказав нам, – зрештою відповів Борис. – Хіба ми не допомогли б?

– Я боявся, – прошепотів Олексій. – Я не хотів, щоб ви розчарувалися в мені.

Але він уже це зробив. Я дивилася на нього, і в мене розривалося серце. З одного боку, він наш онук, наша рідна людина. Ми не можемо його відштовхнути. Але як знову довіряти йому?

– Ми любимо тебе, – нарешті сказала я. – Але довіру треба заслужити.

Олексій кивнув. Він пообіцяв повернути гроші. Ми знали, що це буде непросто, але важливіше було інше – чи зможемо ми колись знову довіряти йому?

Тепер я часто думаю про це. Чи можна повністю відновити довіру після такого вчинку? Чи правильне рішення ми прийняли, давши йому шанс? Як би вчинили ви на нашому місці?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений!