Олена сміялася разом із усіма. Її подруги розповідали кумедні історії з життя, а їй зовсім не було чого розповісти. Тому, коли дівчата питали про її життя, Олена різко змінювала тему. А потім сміялася, сміялася. Крізь сльози.
Її життя виявилося зовсім не таким, яке воно собі уявляла. Колись вона була така, як подружки: з вогником в очах, веселою. А зараз. Максимум спонтанного в її житті було різко встати і сходити за покупками. Причому не для себе. А для коханого чоловіка. Або за продуктами. І більше нічого.
Тому Альона щосили імітувала веселощі, коли чергова подружка розповідала, як чоловік її розіграв.
«А мій завжди незадоволений, — думала Альона, не наважуючись вимовити це вголос, — ніякої романтики, ніякого сміху. Одні лише довгі важкі вечері в тиші та закиди, закиди.»
Альона була рада бачити подруг. Їй вдавалося вибратися з дому рідко, і тепер було приємно бачити радісні обличчя подруг, хоч і серце трішки колола голка заздрощів. Альона намагалася прогнати це погане почуття всіма силами. Але виходило не дуже успішно.
Раптом Олена глянула на годинник і ахнула. Дівчата миттю замовкли та обдарували дівчину цікавими поглядами.
– Дівчата, вже стільки часу! – Вигукнула вона.- Я не встигла…
— Люба, що ти не встигла? Приготувати чоловікові котлети?
Дівчатка розсміялися, а Альона почервоніла від проникливості подруг і почала складати відмовки.
– Ні, що ви. Я записалася до салону краси. А вже час. І я. Я спізнилася.
— Біжи швидше тоді. Поспішайте!
І, поспіхом поцілувавши подружок, Олена кинулася додому. Її чоловік Ігор уже мав повернутися. А вдома — шаром покоту. Макової росинки немає!
«Ах, яка я жахлива дружина, — докоряла себе Альона, — зовсім заговорилася з ними. Ах, як некрасиво вийшло». Прийшовши додому, Альона застала чоловіка, що сидить на кухні.
– Де вечеря? — одразу ж запитав він дружину.
— Ігорьок, рідний, — почала виправдовуватися Альона, — вибач, будь ласка. Я не встигла. Засиділася з дівчатами. Я зараз приготую.
– Чоловік повернувся з роботи голодний! А вона, бачте, не встигла. З дівчатами сиділа. Я уявляю, що це за дівчата такі! Страшні й самотні, мабуть?
Альона пішла до холодильника.
– Гарні дівчатка. Усі щасливі у шлюбі. Ти даремно так говориш.
— Ти мені суперечитимеш?!
Ігор піднявся на ноги і рвонув до вхідних дверей.
– Рідний, ти куди? — перелякалася Альона і кинулася навздогін.
Але Ігор уже вискочив на сходовий майданчик.
— Казали ж мені: не одружуйся ти так рано. Ні! Вирішив, що ти гідна дівчина. Завжди підтримаєш чоловіка, нагодуєш, подбаєш.
Ігор зайшов у ліфт. Олена метнулася за ним, але двері зачинилися і дівчина залишилася сама.
– Речі я заберу пізніше! — почувся рик Ігоря з ліфта.
Олена закрила обличчя руками і гірко заплакала. На шум вискочив сусід — широкоплечий блондин із добрими блакитними очима. Він дуже давно накинув оком на Олену, але почуття порядності не давало йому відвести цю прекрасну дівчину з сім’ї. А тепер він відчув, що ось він шанс. Тільки лови.
— Оленко, — сусід підійшов до дівчини і несміливо взяв її за плече, — що сталося? Розкажи.
— Проходь, Володю, — пролепетала Альона і пішла назад у квартиру. Позоритись перед сусідами більше зовсім не хотілося.
Влаштувавшись у кріслі на кухні, Володя вислуховував історію Олени. Періодично вона схлипувала і витирала сльози паперовою серветкою.
— Він зовсім пішов, так? — нарешті спитала вона.
— Тільки якщо він сам не розуміє, кого втратив! — відповів з усмішкою Володя і обережно спитав, — У тебе часто в холодильнику так пусто?
Очі Олени знову наповнилися радістю.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
