— Олено Іванівно, чому ви так погано завжди до мене ставились? — мій голос тремтів, коли я тримала стару фотографію, яку щойно знайшла в шухляді. На ній був Ілля, молодий і усміхнений, поруч із дівчиною, яку я ніколи не знала.

Свекруха застигла, її очі звузилися, а руки, які тримали ганчірку для прибирання, затремтіли.

— Ти не мала права ритися в моїх речах, — відповіла вона тихо, але в її тоні відчувалася напруга.

— Я не рилася! Шухляда була відчинена, і я побачила це, — я поклала фотографію на стіл. — Хто вона? Чому ви завжди дивилися на мене так, ніби я чужа?

Вона відвела погляд, її губи стиснулися в тонку лінію. Мовчання затягнулося, але я не відступала.

— Олено Іванівно, скажіть мені правду. Чому я для вас завжди була невидимкою?

Вона нарешті підняла очі, і в них блиснули сльози.

— Її звали Марта. Вона була нареченою Іллі. її не стало за кілька місяців до того, як він зустрів тебе. І я… я не могла змиритися, що він так швидко тебе покохав.

Я відчула, як ноги підкосилися, і сіла на стілець. Усе стало на свої місця, але від цього не стало легше.

Мене звати Оля, і я хочу розповісти вам свою історію. Вона про те, як я намагалася знайти спільну мову з людиною, яка не хотіла мене бачити, і як я дізналася правду, що змінила моє сприйняття всього. Ця історія не про гучні конфлікти чи великі гроші, а про тиху боротьбу за прийняття і про те, як минуле може кидати тінь на сьогодення.

Усе почалося в університеті, коли я познайомилася з Іллею. Це сталося випадково — його друг, Тарас, переплутав мене з іншою дівчиною і покликав до їхнього столика в кафе. Я сіла, трохи зніяковіла, але Ілля одразу розрядив атмосферу своєю теплою усмішкою.

— Ти завжди так легко погоджуєшся сідати до незнайомців? — пожартував він, коли я замовила каву.

— Тільки коли вони обіцяють цікаву розмову, — відповіла я, сміючись.

Через два тижні ми вже гуляли разом містом, ділилися мріями і планами. Ілля був людиною, з якою я відчувала себе собою — без масок, без напруги. Він умів слухати, умів жартувати, а головне — умів бути поруч. Я знала, що він особливий.

Коли він запропонував познайомити мене зі своєю мамою, Оленою Іванівною, я відчула хвилювання. Моєї мами не стало, коли я була ще дитиною, і я підсвідомо шукала в його матері когось, хто міг би заповнити цю порожнечу. Я уявляла, як ми станемо близькими, як вона розповідатиме мені історії з дитинства Іллі, а я ділитимуся з нею рецептами чи планами на майбутнє. Я купила букет ромашок — її улюблених квітів, як сказав Ілля, — і ретельно підібрала сукню, щоб справити гарне враження.

— Мамо, це Оля, — гордо представив мене Ілля, коли ми зайшли до її квартири.

Олена Іванівна глянула на мене холодно, без тіні усмішки.

— Добрий день, — сказала вона коротко, взяла квіти і поставила їх на стіл, ніби це був якийсь формальний подарунок.

— Дякую, що запросили, Олено Іванівно, — я намагалася бути привітною. — У вас дуже затишна квартира.

Вона лише кивнула і пішла на кухню. Я відчула себе так, ніби прийшла на співбесіду, де мене вже заздалегідь не прийняли. За вечерею вона розмовляла лише з Іллею — про його роботу, про сусідів, про якісь дрібниці. Мене ніби не існувало. Я намагалася вставити слово, запитати щось, але її короткі відповіді швидко змусили мене замовкнути.

— Мамо, Оля працює в дитячому центрі, вона організовує заняття для малюків, — спробував Ілля залучити мене до розмови.

— Так, це цікаво, — відповіла Олена Іванівна, навіть не глянувши на мене, і одразу перевела тему.

Коли ми їхали додому, я не могла стриматися.

— Ілля, твоя мама… вона завжди така? — запитала я, дивлячись у вікно.

— Та ні, вона просто не звикла до нових людей. Дай їй час, вона розтане, — запевнив він, стиснувши мою руку.

Я повірила. Але час ішов, а нічого не змінювалося.

Через рік ми з Іллею заручилися. Ми орендували маленьку квартиру на околиці міста за 8000 гривень на місяць і почали будувати наше спільне життя. Я сподівалася, що Олена Іванівна хоча б раз завітає до нас, але вона завжди знаходила відмовки: то голова болить, то треба допомогти подрузі, то багато роботи. Ми ходили до неї — з ініціативи Іллі, бо він вважав, що це правильно. Але щоразу я відчувала себе зайвою.

Одного разу за вечерею я спробувала заговорити.

— Олено Іванівно, я спекла пиріг за рецептом моєї бабусі. Хочете, поділюся рецептом? — я намагалася бути привітною.

— Дякую, але я сама печу, — відповіла вона, навіть не глянувши на мене, і повернулася до Іллі. — А ти що, знову на роботі затримався?

Я відчула, як усередині щось стиснулося, але посміхнулася і промовчала. Дорогою додому я не витримала.

— Ілля, я щось роблю не так? Чому твоя мама мене ігнорує? — мій голос тремтів.

— Оля, не накручуй себе. Вона просто… закрита. Їй потрібен час, — відповів він, але я бачила, що він сам не до кінця вірить у свої слова.

Я намагалася не здаватися. Купувала їй подарунки на свята — наприклад, гарну хустку за 500 гривень на її день народження. Вона подякувала, але я ніколи не бачила, щоб вона її носила. Я пропонувала допомогти на кухні, але вона завжди відмовляла.

— Не треба, я впораюся, — казала вона, і я відчувала, як між нами зростає невидима стіна.

Наше весілля було скромним — лише найближчі друзі та родичі. Ми з Іллею не хотіли гучного святкування, лише затишний вечір у колі рідних. Але навіть у цей день Олена Іванівна затьмарила все. Вона прийшла в простій сірій сукні, ніби на звичайну зустріч, і вручила нам конверт із 5000 гривень.

— Щастя вам, — сказала вона сухо і пішла, не залишившись на танці.

— Ілля, вона навіть не привітала мене, — шепотіла я йому, коли ми залишилися наодинці.

— Вона просто не любить гучних свят, — виправдовував він, але я бачила, що йому теж важко.

Після весілля вона стала ще більш відстороненою. Вона рідко дзвонила Іллі, а коли він намагався з нею поговорити, відповідала коротко. Іноді він привозив їй продукти чи допомагав із дрібними справами, але вона ніколи не запрошувала нас у гості разом. Одного разу я поїхала з ним, сподіваючись, що моя присутність щось змінить. Але вона навіть не впустила мене в квартиру.

— Ілля, я зараз зайнята, — сказала вона, стоячи в дверях. — Оля, почекай у машині, добре?

Я кивнула, хоча всередині все кипіло. Я відчувала себе небажаною гостею в цій родині.

Час минав, і я звикла до цієї холодності. Я перестала намагатися догодити Олені Іванівні, перестала пропонувати зустрічі чи дзвонити. Але щоразу, коли Ілля казав, що ми їдемо до неї, я відчувала важкість у душі. Я грала свою роль: сиділа тихо, посміхалася, не втручалася. Але це було боляче.

Одного вечора Ілля повернувся з роботи втомлений. Ми сиділи на балконі, пили чай, і він раптом заговорив.

— Оля, я знаю, що мама ставиться до тебе… не так, як треба, — сказав він, дивлячись у далечінь. — Я бачу, як вона тебе ігнорує. І я не знаю, чому.

Я здивовано глянула на нього. Це було перше, коли він визнав це вголос.

— Ти колись намагався з нею поговорити про це? — запитала я.

— Ні. Вона не говорить про почуття. Ніколи, — він зітхнув. — Навіть коли тато пішов, вона просто закрилася в собі. Але я хочу, щоб ти знала: ти для мене — дім. Ти та, хто мене по-справжньому любить.

Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті. Через кілька тижнів Ілля знепритомнів удома. Ми викликали швидку, і лікарі були не втішні… Недуга прогресувала швидко, і за три місяці його не стало. Олена Іванівна жодного разу не зателефонувала мені в лікарню, не запитала, чи потрібна допомога.

Після похорону я залишилася сама. Будинок здавався порожнім, а я не могла доторкнутися до речей Іллі — його светра, книг, навіть чашки, з якої він пив каву. Я сподівалася, що Олена Іванівна хоча б тепер захоче поговорити, адже ми обидві втратили його. Але вона не дзвонила.

Через місяць я вирішила віднести їй старі дитячі фотографії Іллі, які знайшла в коробці. Я приїхала до її квартири, але вона не відчинила двері. Я повернулася наступного дня і застала її в саду. Вона здивувалася, побачивши мене, але впустила всередину.

— Олено Іванівно, я принесла фотографії Іллі. Думала, вам буде приємно, — сказала я, кладучи рамки на стіл.

Вона кивнула, але не відповіла. Я вже збиралася йти, коли помітила, що одна з шухляд комода прочинена. Там лежала стара фотографія — Ілля і незнайома дівчина. Я не втрималася і запитала.

Так я дізналася про Марту. Вона була нареченою Іллі, його першим коханням. її раптово не стало за кілька місяців до нашої зустрічі. Олена Іванівна не могла змиритися з тим, що Ілля так швидко покохав мене. Для неї я була чужинкою, яка зайняла місце іншої.

— Я не знала, — тихо сказала я, тримаючи фотографію. — Але я любила його. І він любив мене.

Вона не відповіла, лише відвела погляд. Я пішла, залишивши фотографію на столі. У той момент я зрозуміла, що її холодність була не через мене, а через біль, який вона не могла відпустити.

Ця історія залишила в мені багато запитань. Я часто думаю: чи могли ми з Оленою Іванівною знайти спільну мову, якби я знала правду раніше? Чи могла я щось зробити інакше? А ви, читачі, як думаєте: як знайти шлях до серця людини, яка закрилася від світу через втрату? Чи можливо взагалі пробити цю стіну?