– Олено Іванівно, вибачте, але я бачила, як ви сіли в ту синю машину, а не йшли до церкви, – звернулася я до свекрухи. Я знала, що вона не просто гуляла, адже щомісяця з її пенсії в 4 500 гривень кудись зникала значна сума, і я підозрювала найгірше

– Ти мені не віриш, Катерино? – голос свекрухи, пані Олени, пролунав гостро, як дзвін, і від цього звуку мої нерви натягнулися, як струна. Я намагалася дивитися їй прямо у вічі, але мій погляд постійно зісковзував на її руки, що зціпилися.

– Справа не в довірі, Олено Іванівно, – відповіла я, відчуваючи, як у горлі формується сухий клубок. – Справа в тому, що я бачила. На власні очі. Ви говорили, що йдете до церкви на ранкову службу, але я бачила, як ви сідали в ту синю машину. Хто був за кермом, Олено Іванівно? Хто той чоловік?

Вона зблідла, її губи затремтіли, а в очах на мить промайнув вираз такої розгубленості, що я ледь не пошкодувала про свою прямоту. Це був момент, коли я зрозуміла – звичайна підозра перетворилася на незручну правду.

Життя у великому місті завжди вимагало багато енергії та уваги. Ми з Іваном прожили в шлюбі вже сім років. Він – мій надійний, працелюбний чоловік, який багато часу присвячував власній справі. Я працювала вдома, займалася фрилансом, тож мала змогу стежити за нашим побутом і, звісно, за мамою Івана, Оленою Іванівною, яка переїхала до нас після того, як продала свою невелику квартиру.

Вона потребувала догляду, принаймні так говорив Іван. Їй було шістдесят чотири роки, і вона завжди була дуже побожною жінкою. Щоранку, рівно о восьмій, вона виходила з дому, кажучи: “Йду на службу, за вас усіх помолитися”. Її маршрут до найближчого храму був прямим, добре знайомим, він займав приблизно п’ятнадцять хвилин пішки.

Усе почалося місяць тому, на початку жовтня…

Вона повернулася до мене, і тепер у її погляді не було ні страху, ні збентеження, лише глибокий сум.

– Добре, Катю. Ти змусила мене. Тільки пообіцяй, що не скажеш Івану. Не одразу.

Я кивнула, хоча знала, що не зможу довго приховувати цю інформацію.

– Олександр – це мій лікар, – сказала вона. – Він хірург. Справа в тому, що мені кілька місяців тому поставили не дуже добрий діагноз. Дещо… серйозне. Це не те що ти подумала, але все також серйозно, і потребує постійних консультацій та обстежень.

Моє обурення вмить зникло. Його замінив страх.

– Але… чому ви не сказали нам?

– Тому що Іван – нервовий. Він би почав панікувати. Він би кинув роботу, взяв кредит, намагався б знайти “найкращих лікарів у світі”, – її голос затремтів. – Я не хотіла його обтяжувати. Я знаю, як важко йому далася його справа. Олександр знає мій діагноз краще за всіх. Він – справжній “світило” у цій галузі. Він підвозить мене до клініки, де я проходжу обстеження, бо там не хочуть, щоб я їздила сама в громадському транспорті. Він не бере з мене грошей за консультації, бо ми знайомі ще зі студентських років.

– Але чому ви говорили про церкву?

– Я не хотіла, щоб ви хвилювалися. Церква – це був мій “захист”. Я знала, що ви не будете мене про це розпитувати. Це був єдиний спосіб мати час, щоб займатися своїм здоров’ям та не турбувати вас.

Я відчула, як сльози навертаються на мої очі. Мені стало так соромно за мою підозрілість. Я думала, що вона поводить себе негідно, а виявилося, що вона просто намагається захистити сина від переживань. Я підійшла до неї й обережно обійняла.

– Олено Іванівно, ви повинні були сказати. Це наша сім’я. Ми повинні підтримувати одне одного.

– Я знаю, Катю, – вона схлипнула. – Я була неправа. Я просто хотіла бути сильною.

Іван повернувся через два дні. Я розповіла йому правду того ж вечора, показавши фотографії синьої машини, а потім розповіла про стан мами та Олександра. Його реакція була саме такою, як передбачала Олена Іванівна. Він був у розпачі. Він почав обдзвонювати клініки, розшукувати професорів. Ми кілька днів не спали, обговорюючи план дій. Зрештою, ми домовилися, що:

1. Олена Іванівна більше не приховуватиме свого стану і відвідуватиме лікаря тільки з нашою допомогою.

2. Ми разом з Оленою Іванівною пройдемо консультацію в іншого відомого лікаря у Києві, щоб отримати ще одну “думку” щодо її лікування.

3. Ми будемо підтримувати зв’язок з Олександром, але тепер офіційно, як сім’я, яка знає про ситуацію.

Олена Іванівна була зворушена нашою підтримкою. Вона вибачилася за брехню, а Іван вибачився за те, що був не досить уважним до неї. Ми нарешті почали говорити відкрито.

Я дивлюся на все, що сталося, і думаю: скільки ще таємниць ховається за “таємними” поїздками людей? Скільки разів, коли ми підозрюємо гірше, правда виявляється набагато складнішою і сумнішою, ніж ми могли собі уявити? І чи завжди наша “правда” – це та правда, яку ми готові прийняти?

А ви, дорогі читачі, що б ви зробили на моєму місці, коли вперше побачили б свою свекруху в чужій синій машині? Чи одразу б ви почали з’ясовувати стосунки, чи чекали б, як я, поки чоловік поїде?