— Олено, не смій підвищувати голос на мою сестру, вона бажає нам добра, — вигукнув Антон, заступаючи собою Галину. Вона стояла за його спиною і ледь помітно посміхалася, дивлячись мені прямо в очі з торжеством переможця. Того вечора я вперше відчула, що в нашому ліжку насправді спить троє, і один із нас тут явно зайвий.

Ми прожили з Антоном вісім років, і весь цей час я відчувала себе гостею у власній квартирі. На кухні пахло не моєю улюбленою кавою, а терпким відваром шипшини, який приносила Галина, сестра чоловіка. Вона заходила без стуку, відмикаючи двері власним ключем, і відразу починала переставляти посуд. Я пам’ятаю той вечір у листопаді, коли за вікном гув холодний вітер, а старі віконні рами жалібно скрипіли. Я щойно повернулася з роботи, мріючи про тишу, але в коридорі вже стояли чужі чоботи. Галина сиділа у вітальні, розкинувши на столі свої папери, і пила чай з моєї улюбленої чашки.

— Антоне, чому твоя дружина знову така похмура? — запитала вона, навіть не глянувши в мій бік.

— Вона просто втомилася, Галю, не зважай, — відповів чоловік, не відриваючись від телефона.

Я стояла в дверях, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. Не від протягу, а від того, наскільки легко він виправдовувався за мене перед нею.

— Я не просто втомилася, я хочу побути вдома сама, — сказала я тихо, але твердо.

Галина підвела погляд і скривилася, ніби проковтнула щось гірке.

— Бачиш, Антоне, я ж казала. Вона мене терпіти не може. А я ж прийшла допомогти, порадити, як вам краще зекономити на ремонті.

— Олено, заспокойся, — Антон нарешті підвівся. — Галина хоче як краще. Вона ж рідня.

— А я хто? — голос мій затремтів.

— Ти моя дружина, але навіщо ти починаєш сварку на порожньому місці?

Це була їхня звична тактика. Будь-яке моє зауваження, будь-яка спроба захистити свій простір сприймалася як агресія. Галина була старшою на п’ять років і з дитинства звикла керувати братом. Вона знала всі його слабкі місця, знала, на яку кнопку натиснути, щоб він став на її бік. Коли ми купували диван, вона обрала колір. Коли ми планували відпустку, вона поїхала з нами, бо їй було самотньо.

Одного разу ми зібралися на обід у батьків Антона. У кімнаті пахло пилом і старими книгами. Мати Антона, жінка сувора і небагатослівна, розкладала прибори. Галина весь час коментувала мою сукню.

— Тобі не здається, що цей фасон тебе повнить? — запитала вона при всіх. — Антоне, ти бачив? Твоя дружина зовсім перестала стежити за собою.

Я чекала, що він скаже бодай слово. Хоча б жартівливе. Але він мовчав, ретельно розрізаючи шматок м’яса на тарілці.

— Мені подобається ця сукня, — відповіла я, намагаючись стримати тремтіння рук.

— Ну, смаки у всіх різні, — Галина знизала плечима. — Але з твоїм лицем треба щось робити, вигляд дуже виснажений. Може, ти просто лінива?

— Галю, досить, — сказав Антон, але зробив це так мляво, що вона лише засміялася.

— А що я такого сказала? Я ж сестра, я бажаю добра. Антоне, скажи їй, що я права.

— Ну, ти завжди кажеш правду, Галю, — він усміхнувся їй, а на мене навіть не подивився.

У той момент я зрозуміла, що в цій родині я завжди буду на останньому місці. Мої почуття були лише перешкодою для їхньої ідилії. Коли ми повернулися додому, я спробувала поговорити з ним.

— Чому ти дозволяєш їй так зі мною поводитися?

— Як так? Вона просто прямолінійна людина.

— Вона мене образила. При твоїх батьках.

— Ти надто вразлива. Галина така, яка є. Вона мені допомагала, коли батько не став, вона мене витягла. Я не можу її прогнати.

— Я не прошу її проганяти, я прошу захистити мене!

— Від чого? Від слів? Олено, не роби з мухи слона. Ти просто хочеш нас посварити.

Я замовкла. Сперечатися було марно. Квартира здавалася мені кліткою, де стіни поступово звужувалися. Кожна річ тут нагадувала про присутність Галини. Навіть фіранки, які вона подарувала, здавалися мені путами. Я почала помічати, як Галина маніпулює ним через гроші. Вона постійно просила в борг, який ніколи не повертала. Коли я запитувала, де поділася частина нашої спільної заначки, Антон опускав очі.

— Їй було потрібно. У неї проблеми з орендою офісу.

— Але ми збирали на поїздку до моря!

— Поїдемо наступного року. Сім’я важливіша за море.

— Я теж твоя сім’я, Антоне!

— Ти зараз поводишся егоїстично.

Минуло ще пів року. Моє терпіння тануло, як сніг під березневим дощем. Одного разу Галина прийшла з новиною, що хоче пожити у нас тиждень, поки у неї вдома роблять ремонт. Вона не питала моєї згоди, вона просто поставила валізу в коридорі.

— Я спатиму на дивані у вітальні, — заявила вона.

— Галю, у нас немає місця, я працюю вдома, мені потрібна тиша, — спробувала я заперечити.

— Ти можеш працювати на кухні, — відрізав Антон. — Це лише на тиждень.

Тиждень перетворився на місяць. Галина окупувала весь простір. Вона коментувала те, як я готую, як я мию підлогу, як я розмовляю по телефону з мамою. Вона постійно нашіптувала Антону, що я недостатньо хороша господиня, що я холодна і непривітна.

— Вона тебе не цінує, Антоне, — чула я її голос з кімнати. — Подивися на неї. Тільки про свою роботу і думає. Жінка має створювати затишок, а не вічно сидіти за комп’ютером.

— Вона старається, — невпевнено відповідав він.

— Погано старається. Я б на твоєму місці вже давно зробила висновки.

Я зайшла в кімнату саме в цей момент. Галина сиділа в кріслі і переглядала мій альбом з фотографіями.

— Поклади це на місце, — сказала я.

— Ой, які ми нервові. Це ж просто фотографії.

— Це мої речі. І я не хочу, щоб ти їх чіпала.

— Антоне, ти бачиш? Вона на мене кричить! У моєму стані мені не можна нервувати!

Галина схопилася за голову, вдаючи, що їй зле. Антон кинувся до неї, почав подавати воду, обнімати за плечі.

— Олено, негайно вибачся! — крикнув він на мене.

— Вибачитися? За що? За те, що вона лізе в мої речі?

— Ти бачиш, що їй погано! Ти зовсім не маєш серця?

Я дивилася на них і бачила дивну картину. Чоловік, який мав бути моєю опорою, тримав за руку жінку, яка методично руйнувала наш шлюб. А вона дивилася на мене поверх його плеча і ледь помітно посміхалася. Це була перемога. Її маленька, але дуже важлива перемога в боротьбі за вплив на брата.

Того вечора я зібрала речі. Я не влаштовувала сцен, не кричала. Я просто складала одяг у валізу, слухаючи, як за стіною вони обговорюють плани на вечерю. Коли я вийшла в коридор з сумкою, Антон здивовано підняв брови.

— Ти кудись збираєшся?

— Я йду, Антоне. Назавжди.

— Що за дитячі витівки? Через дрібницю?

— Це не дрібниця. Це вісім років мого життя, які я витратила на те, щоб бути третім зайвим у вашому дуеті.

— Ти ненормальна, — сказала Галина з кухні. — Антоне, не тримай її. Нехай іде, якщо хоче. Сама приповзе завтра.

Антон стояв і мовчав. Він не зробив жодного кроку, щоб мене зупинити. Він лише дивився, як я взуваюся.

— Якщо ти зараз вийдеш, вороття не буде, — сказав він холодно.

— Я на це і сподіваюся.

Я вийшла в під’їзд. Повітря там було затхлим, але мені здалося, що я нарешті можу дихати на повну силу. На вулиці йшов дрібний дощ. Я йшла до зупинки, не озираючись. Я знала, що за вікнами нашої колишньої квартири зараз затишно, горить світло, і Галина вже напевно наливає йому чай, розповідаючи, яка я була погана.

Минуло кілька місяців. Я почала будувати життя з нуля. Це було непросто, іноді вечорами накочувала туга, але потім я згадувала те відчуття меншовартості поруч з ним і його сестрою, і мені ставало легше. Антон дзвонив кілька разів. Спершу просив вибачення, потім знову звинувачував.

— Галина каже, що ти просто знайшла іншого, — сказав він в останній розмові.

— Галина каже те, що хочеш чути ти, — відповіла я і поклала слухавку.

Більше ми не спілкувалися. Я дізналася від спільних знайомих, що вона так і живе у нього. Вона витіснила з його життя всіх друзів, усіх жінок, які намагалися наблизитися. Вона стала його єдиним світом. А він і радий бути в цій солодкій неволі.

Тепер я сиджу в своїй новій оселі. Тут пахне тільки моєю кавою і свіжими квітами. Тут ніхто не каже мені, що я лінива або що я не так одягнена. Але іноді я думаю, скільки ще таких жінок, як я, терплять подібне роками, боячись порушити ілюзію сім’ї.

А як би ви вчинили на моєму місці, якби зрозуміли, що ваш чоловік ніколи не поставить вас вище за свою сестру?