— Олено, посунься, я спатиму в цій кімнаті, бо мені потрібне сонце, а ти молода, на підлозі переб’єшся — заявила Орися Степанівна, кидаючи валізу на моє ліжко. У той момент я зрозуміла, що моя відпустка перетворюється на змагання за виживання у власному домі

Коли на календарі з’явилися заповітні дати відпустки, я мріяла про тишу, аромат свіжої трави на дачі та можливість просто виспатися. Ми з Василем планували цю поїздку ще з зими. Хотілося вивезти дітей на свіже повітря, подалі від міського шуму та нескінченних черг. Але моя ідилія розлетілася на шматки в ту саму мить, коли біля нашого під’їзду з’явилася Орися Степанівна зі своєю величезною валізою, яку вона тягнула за собою з таким виглядом, ніби збиралася переїхати до нас назавжди.

— Я вирішила, що вам там без мене буде сумно, — заявила вона ще з порога, навіть не чекаючи на запрошення.

Василь лише винувато знизав плечима. Він ніколи не вмів відмовляти своїй матері, навіть коли це йшло всупереч нашим спільним планам. Дорога до заміського будинку тривала три години, і кожна хвилина була насичена порадами Орисі Степанівни щодо того, як правильно тримати кермо, яку передачу вмикати та чому наші діти занадто голосно дихають у салоні.

— Діти мають сидіти тихо, як мишки, — повчала вона, поправляючи свій капелюх.

— Мамо, вони просто радіють поїздці, — спробував заступитися Василь.

— Радість має бути вихованою, — відрізала вона.

Коли ми нарешті дісталися місця, я сподівалася, що розселення по кімнатах дасть мені бодай краплю особистого простору. Але де там. Свекруха одразу обрала найкращу кімнату з видом на сад, заявивши, що її здоров’я потребує максимального сонячного світла. Мені ж із Василем та двома активними хлопцями довелося тулитися в прохідній вітальні.

Ранок розпочався не з кави, а з гучного стукоту в двері о шостій ранку.

— Олено, чому ти ще спиш? Сонце вже високо, а грядки самі себе не поллють, — вигукнула Орися Степанівна, заходячи до кімнати без стуку.

— Я у відпустці, хочу відпочити, — пробурмотіла я, натягуючи ковдру на голову.

— Відпочинок — це зміна діяльності. Вставай, я вже склала план на день.

Весь тиждень перетворився на нескінченний марафон виконання її забаганок. Якщо я готувала сніданок, він був занадто солоним. Якщо прибирала в будинку, пил нібито магічним чином знову з’являвся саме там, де вона проводила пальцем. Мої діти, які зазвичай поводяться цілком адекватно, під тиском постійних зауважень бабусі почали поводитися справді нестерпно. Вони кричали, бігали та ігнорували будь-які прохання, бо відчували постійну напругу в повітрі.

— Подивися, кого ти виховала, — зітхала Орися Степанівна, спостерігаючи за черговою дитячою суперечкою.

— Вони просто реагують на ваші постійні зауваження, — відповіла я, намагаючись зберігати спокій.

— У мій час діти знали своє місце. А ти дозволяєш їм занадто багато.

Василь у цей час зазвичай зникав десь на подвір’ї, займаючись ремонтом огорожі або просто ховаючись у гаражі. Я залишалася один на один із його матір’ю, яка знала відповіді на всі питання всесвіту. Кожен мій крок піддавався критиці. Кожен вибір одягу для дітей ставав темою для тривалої лекції про моду минулого століття.

Одного вечора, коли ми сіли вечеряти на терасі, Орися Степанівна раптом заявила, що ми неправильно розпоряджаємося своїми фінансами.

— Навіщо вам цей новий телевізор, якщо на кухні старі стільці? — запитала вона, дивлячись на мене крізь окуляри.

— Це була наша спільна покупка, нам так зручніше, — відповіла я.

— Гроші треба вкладати в те, що приносить користь, а не в розваги.

— Мамо, давай не будемо про це за вечерею, — втрутився Василь.

— Я просто хочу, щоб ви жили краще. Але ви мене ніколи не слухаєте.

Її голос став тремтіти, і вона почала витирати уявні сльози. Це був її улюблений прийом — грати роль жертви, яку ніхто не цінує. Василь одразу ж кинувся її заспокоювати, а я відчула, як усередині мене все закипає. Моя відпустка перетворилася на роботу обслуговуючим персоналом для жінки, яка ніколи не буває задоволеною.

Наступного дня ситуація загострилася. Орися Степанівна вирішила переставити меблі в нашому заміському будинку, бо, на її думку, вони стояли не за правилами гармонії.

— Тут має бути шафа, а ліжко треба пересунути до вікна, — командувала вона Василеві.

— Але нам так незручно, — заперечила я.

— Ти нічого не розумієш. Я старша, у мене досвід.

Коли я повернулася з прогулянки з дітьми, то побачила, що мої речі були просто скинуті на купу в кутку, бо вона вирішила звільнити місце для своїх численних суконь. Це була остання крапля. Я намагалася поговорити з Василем, але він лише благав мене потерпіти ще кілька днів.

— Вона твоя мати, я розумію, але це наш будинок і наш час, — сказала я йому ввечері.

— Вона просто самотня, їй хочеться бути корисною, — виправдовувався він.

— Корисність не повинна руйнувати моє психічне здоров’я.

Кожен наступний день був схожий на попередній. Постійні повчання, критика дітей, невдоволення їжею та моїм способом життя. Я почала рахувати хвилини до від’їзду. Навіть шум дітей, який раніше здавався мені викликом, тепер був лише фоном порівняно з нескінченним монологом свекрухи.

Коли настав день повернення до міста, Орися Степанівна зібрала свої речі з таким виглядом, ніби вона відбула важку повинність.

— Ну, сподіваюся, ви зробили висновки з моїх порад, — сказала вона на прощання, сідаючи в машину.

Ми їхали мовчки. Василь напружено дивився на дорогу, діти нарешті заснули на задньому сидінні, а я дивилася у вікно на дерева, що пролітали повз, і розуміла, що відпустка не принесла мені жодного відпочинку. Навпаки, я почувалася виснаженою морально та фізично.

Удома я сподівалася на тишу, але телефонний дзвінок пролунав уже через годину після нашого приїзду.

— Олено, я забула у вас свій улюблений шарф. Перевір у вітальні, — пролунав голос свекрухи.

— Добре, я подивлюся пізніше.

— Не пізніше, а зараз. Він мені потрібен завтра. Може, Василь заїде і забере його?

Я поклала слухавку, навіть не відповівши. Відчуття того, що моє життя мені не належить, стало занадто реальним. Василь знову почав збиратися в дорогу, щоб догодити матері, а я залишилася посеред нерозібраних валіз, думаючи про те, як наступного разу захистити свої кордони.

Ця історія не про те, як ми всі помирилися і стали ідеальною родиною. Вона про те, як іноді найближчі люди можуть стати найбільшим тягарем, і як важко знайти баланс між повагою до батьків та власним щастям. Чи варто було мені мовчати весь цей час заради спокою в сім’ї, чи треба було висловити все в перший же день? Тепер я не впевнена, чи зможу я колись знову погодитися на спільний відпочинок із нею.

Ось така ситуація склалася в моєму житті. Тепер мені цікаво почути ваші думки. Як би ви вчинили на моєму місці, коли близька людина перетворює ваш відпочинок на справжнє випробування? Чи стикалися ви з подібними ситуаціями у своїх родинах? Будь ласка, поставте вподобайку під цим постом, якщо ця тема вам відгукується, і обов’язково напишіть у коментарях свою пораду чи історію. Це надзвичайно важливо для мене, щоб зрозуміти, що я не одна в такій ситуації. Чекаю на ваші відповіді. Що ви порадите робити далі, щоб зберегти стосунки з чоловіком і не втратити власне я під тиском його родичів?