— Олено, це що за чек?! 350 гривень за якісь суші? — Марія Степанівна тримала в руках маленький папірець, її голос тремтів від обурення, коли я увійшла до кухні.

— Мамо, це просто вечеря, ми з Тарасом сходили в ресторан після кіно, — спробувала я спокійно пояснити, відчуваючи, як напруга в кімнаті зростає.

— Вечеря? А вдома що, їсти нічого? Рис в холодильнику є, риба в морозилці! Ви що, не можете самі собі їжу приготувати? — її очі блищали, ніби я вчинила казна що.

— Ми просто хотіли відпочити, провести час разом, — я намагалася тримати голос рівним, але серце калатало.

— Відпочити? То для відпочинку треба гроші викидати? У вас що, зайвих 350 гривень валяється? — вона кинула чек на стіл, і той легенько впав, але відчувалося, ніби це був шар з боулінгу.

Тарас, який щойно зайшов до кімнати, зупинився на порозі.

— Мамо, досить. Ми ж не щодня так витрачаємо. Дай нам спокій, — його голос був тихий, але твердий.

Марія Степанівна різко повернулася до нього.

— Спокій? А хто за цей дім платить? Хто за світло, за газ? Ви думаєте, що гроші з неба падають? — її слова різали, як холодний вітер.

Я відчула, як у горлі застряг ком. Хотілося щось сказати, але я лише мовчки дивилася на Тараса, сподіваючись, що він якось залагодить ситуацію. Але він лише зітхнув і вийшов із кухні, залишивши мене сам на сам із цією бурею.

Мене звати Олена, і я вже три роки живу разом із своїм чоловіком Тарасом у будинку його батьків. Ми одружилися молодими, сповненими мрій і планів, але реальність виявилася складнішою, ніж я уявляла.

Окремого житла в нас немає — моя сім’я тісниться в трикімнатній квартирі, де вже живе п’ятеро людей, а в Тараса є просторий, щойно збудований будинок. Тож вибір, куди переїхати після весілля, був очевидним. Але я навіть не підозрювала, що разом із новим домом я отримаю ще й постійний контроль із боку свекрухи, Марії Степанівни.

Життя з Марією Степанівною — це як ходити по тонкому льоду. Вона добра жінка, але має свої принципи, які іноді важко зрозуміти. Її улюблена тема — економія. Будинок будували довго, і кожна копійка в цій сім’ї колись мала значення. Але тепер, коли будинок стоїть, а ми з Тарасом працюємо і додаємо до сімейного бюджету, я сподівалася, що ці розмови про економію залишаться в минулому. Та не так сталося.

— Олено, навіщо тобі той новий блендер за 1500 гривень? — якось запитала вона, коли я принесла додому коробку з новеньким кухонним приладом. — Хіба старого міксера не вистачає?

— Маріє Степанівно, він швидший, зручніший, і я зможу робити смузі для всіх, — відповіла я, намагаючись бути ввічливою.

— Смузі? — вона пирхнула. — Ой, Олено, в моєму дитинстві ми яблука просто їли, і ніхто не скаржився.

Тарас, який сидів за столом і гортав телефон, підняв очі.

— Мамо, дай Олені спокій. Вона ж не щодня щось купує.

Марія Степанівна лише знизала плечима, але я помітила, як вона скоса поглянула на коробку. Через тиждень я застала її за приготуванням супу-пюре в тому ж блендері. Вона навіть похвалила, як швидко він працює, але, звісно, без жодного слова вибачення.

Такі розмови були частиною нашого життя. Я намагалася не звертати уваги, адже Марія Степанівна не лізла в наші з Тарасом стосунки напряму. Вона не вказувала, як нам виховувати нашу маленьку доньку Софійку чи як планувати сімейні справи. Але кожна моя покупка чи наш вихід із дому ставали приводом для її коментарів. Особливо, якщо це стосувалося грошей.

Одного вечора ми з Тарасом вирішили, що нам потрібен відпочинок. Софійка залишилася з моєю мамою, а ми вперше за довгий час пішли в кіно. Після фільму ми зайшли в суші-бар неподалік. Це був один із тих рідкісних моментів, коли ми могли просто посидіти удвох, поговорити, посміятися. Ми замовили суші на 350 гривень і пляшку лимонаду. Нічого екстравагантного, але для нас це був маленький свято.

— Тобі сподобався фільм? — запитав Тарас, коли офіціант приніс наше замовлення.

— Дуже! Хоча я думала, що головний герой вибере інший шлях, — відповіла я, беручи суші з лососем.

— Та ну, він же герой, мав усе героїчно вирішити, — Тарас усміхнувся, і ми обоє розсміялися.

Той вечір був ідеальним. Ми говорили про все на світі — від роботи до планів на відпустку. Я навіть запропонувала поїхати кудись на море наступного літа, і Тарас підтримав ідею.

— Уяви, Софійка будуватиме замки з піску, а ми просто лежатимемо під парасолькою, — сказала я, мріючи.

— І ніяких турбот, — додав він, стискаючи мою руку.

Але ця радість тривала недовго. Коли ми повернулися додому, Марія Степанівна вже чекала. Вона тримала в руках чек, який я необережно залишила в кишені куртки. І почалося.

— Олено, ти серйозно? 350 гривень за суші? — її голос був різким.

— Ми просто хотіли провести час разом, — відповіла я, відчуваючи, як усе тепло того вечора випаровується.

— Провести час? А вдома ви не можете час проводити? У нас що, рису немає? — вона поклала чек на стіл, ніби це був доказ.

Тарас спробував втрутитися, але Марія Степанівна була невблаганна. Вона говорила про те, як ми марнуємо гроші, як могли б витратити їх на щось корисніше, як вона в їхні молоді роки економила кожну копійку. Я стояла, слухала і відчувала, як усе в мені стискається від образи. Хотілося крикнути, що це наші гроші, що ми маємо право на відпочинок, але я лише мовчала. Тарас, бачачи мій стан, узяв мене за руку і повів до нашої кімнати.

— Не зважай, Олено. Вона просто… така, — тихо сказав він, коли ми залишилися наодинці.

— Але чому вона не може просто дати нам спокій? — я не могла стримати сліз. — Ми ж не щодня так витрачаємо.

— Я поговорю з нею, — пообіцяв Тарас.

Наступного дня він дійсно спробував. Я чула їхню розмову з кухні, де готувала сніданок для Софійки.

— Мамо, ми з Оленою працюємо, заробляємо. Чому ти постійно контролюєш, що ми купуємо чи куди ходимо? — Тарас намагався говорити спокійно, але я чула напругу в його голосі.

— А я що, не маю права знати, куди йдуть гроші? Це ж мій дім! — відповіла Марія Степанівна.

— Це й наш дім, мамо. Ми платимо за комунальні, за продукти. Ми не просимо в тебе грошей, — Тарас підвищив голос.

— Ой, які ви самостійні! А якби я не дала вам цей дім, де б ви жили?

Я не витримала і вийшла на кухню.

— Маріє Степанівно, ми вдячні за все, що ви для нас зробили. Але ми з Тарасом маємо право на своє життя, — сказала я, намагаючись тримати себе в руках.

Вона подивилася на мене, ніби оцінюючи, а потім просто вийшла з кухні. Тарас обійняв мене, але я знала, що це не кінець.

Минуло кілька тижнів, і я почала помічати, що Марія Степанівна стала тихішою. Вона більше не коментувала мої покупки, але я відчувала її погляди, коли приносила додому щось нове. Я намагалася уникати конфліктів, але напруга в домі залишалася. Одного разу я вирішила поговорити з нею напряму.

— Маріє Степанівно, можна з вами поговорити? — запитала я, коли ми залишилися вдвох на кухні.

— Про що? — вона дивилася на мене обережно.

— Я розумію, що ви турбуєтеся про гроші, про дім. Але ми з Тарасом хочемо жити своїм життям. Ми не витрачаємо більше, ніж можемо собі дозволити, — я намагалася бути щирою.

Вона мовчала довго, а потім зітхнула.

— Олено, я просто хочу, щоб ви не повторювали моїх помилок. Ми з батьком усе життя економили, щоб цей дім збудувати. Я не хочу, щоб ви залишилися без нічого.

— Я розумію, — відповіла я. — Але ми з Тарасом плануємо своє майбутнє. Ми хочемо, щоб Софійка росла щасливою, і щоб у нас були моменти радості, як той вечір у ресторані.

Марія Степанівна кивнула, але нічого не сказала. Я не знала, чи переконала її, але сподівалася, що це хоч трохи змінить її ставлення.

Життя тривало. Ми з Тарасом продовжували працювати, виховувати Софійку і мріяти про власне житло. Я намагалася знаходити радість у маленьких речах — у прогулянках із донькою, у вечорах із Тарасом, у наших розмовах про майбутнє.

Але питання про те, як знайти баланс із Марією Степанівною, залишалося відкритим. Я хочу, щоб наш дім був місцем спокою, а не напруги.

Як ви вважаєте, як мені краще будувати стосунки зі свекрухою, щоб ми всі могли жити в гармонії?