– Олено, ти чому завжди дозволяєш дітям усе розкидати? – Марія Іванівна, моя свекруха, пильно подивилася на мене.

– Вони просто граються, – відповіла я спокійно, хоч у горлі вже наростав клубок. – Діти ж не роботи.

– Граються? Це не гра, це хаос! – її голос став різкішим. – У моєму домі такого не було.

– Маріє Іванівно, – я зітхнула, тримаючи себе в руках, – можливо, вам варто спробувати погратися з ними? Може, тоді ви зрозумієте.

Вона замовкла, але її погляд говорив усе: я знову була “не такою” невісткою.

Мене звати Олена, мені тридцять п’ять, і я живу в Черкасах із чоловіком Сергієм та двома дітьми – п’ятирічною Софією та семирічним Артемом. Ми з Сергієм одружені вісім років, і більшу частину цього часу я намагалася бути “хорошою” невісткою для його матері, Марії Іванівни. Але останнім часом я почала відчувати, що ця роль мені затісна.

Свекруха жила неподалік, у сусідньому мікрорайоні, і ми бачилися щонайменше раз на тиждень. Вона любила повторювати, що мріє про велику родину, про онуків, які наповнять її дім радістю. Але коли Софія та Артем з’явилися, її мрії, здається, змінилися. Тепер вона мріяла про тишу. А я? Я мріяла, щоб мене нарешті почули.

Коли я вийшла заміж за Сергія, Марія Іванівна здавалася мені доброю, хоч і трохи прискіпливою. Вона часто приходила до нас із домашніми пиріжками, розповідала, як виховувала Сергія, і натякала, що я маю бути такою ж “господаркою”. Я кивала, посміхалася, старалася. Але після народження Артема, а потім Софії, її візити стали схожими на інспекції.

– Олено, чому в тебе завжди такий безлад? – питала вона, оглядаючи розкидані іграшки.

– Це діти, – відповідала я, намагаючись не дратуватися. – Вони граються.

– У мої часи діти знали, що таке порядок, – бурчала вона, а я лише зітхала.

Сергій працював водієм на міжміських рейсах, часто повертався додому пізно, втомлений. Він любив дітей, але його вистачало лише на те, щоб погратися з ними пів години перед сном. Усе інше – садок, прибирання, готування – було на мені. Я не скаржилася. Думала, що так і має бути. Але щоразу, коли Марія Іванівна приходила і починала свої “поради”, я відчувала, як у мені щось тріскається.

Одного суботнього вечора ми поїхали до свекрухи на вечерю. Вона завжди готувала борщ, вареники з картоплею і котлети – усе, як за рецептом із її молодості. Діти, як завжди, крутилися в машині, скаржилися, що в бабусі нудно, бо вона не дозволяє вмикати мультики. Сергій лише буркнув:

– Олено, заспокой їх, це ж пару годин.

Я стрималася, хоч хотілося сказати, що я й так усе роблю сама. У квартирі свекрухи пахло свіжозвареним борщем. Софія одразу побігла до іграшкового кошика, а Артем почав розглядати старі фото на полиці. Марія Іванівна, як завжди, сіла за стіл із виразом, ніби вона директорка, а ми – її підлеглі.

– Олено, ти б хоч навчила їх складати речі за собою, – сказала вона, коли Софія випадково перекинула подушку з дивана.

– Вони ще маленькі, – відповіла я, стараючись бути ввічливою.

– Маленькі? У їхньому віці Сергій уже допомагав мені по господарству! – її голос звучав, як докір.

Я відчула, як у мені щось закипає. Сергій сидів, уткнувшись у тарілку, ніби не чув. Я знала, що він не вступиться. Він ніколи не вступався.

– Маріє Іванівно, – сказала я, стримуючи тремтіння в голосі, – може, ви покажете їм, як правильно складати речі? Вони ж ваші онуки, могли б повчитися у вас.

Вона здивовано глянула на мене, але промовчала. Софія тим часом потягнула Артема за рукав, і вони побігли до іншої кімнати. Марія Іванівна зітхнула так, ніби це був кінець світу.

– Олено, ти занадто м’яка з ними, – сказала вона, наливаючи борщ. – Дітям потрібна дисципліна.

– А я думаю, що дітям потрібна любов, – відповіла я, цього разу без посмішки. – І підтримка. Від усіх.

Сергій кашлянув, але знову промовчав. Вечеря пройшла в напруженій тиші. Ми швидко попрощалися, і в машині ніхто не розмовляв. Діти заснули, а я дивилася у вікно, відчуваючи, як пульсує гнів. Але разом із ним прийшло щось нове – полегшення. Я нарешті сказала те, що давно хотіла.

Того вечора, коли ми повернулися додому, я мила посуд і думала про вечерю. Чи варто було так різко відповідати? Чи не переборщила я? Але в глибині душі я відчувала, що не могла інакше. Досить було мовчати.

Сергій зайшов на кухню, коли діти вже спали. Він сів за стіл і довго мовчав, а потім сказав:

– Олено, що з тобою коїться? Ти останнім часом якась… не така.

Я вимкнула воду і повернулася до нього.

– А ти помітив, що я взагалі є? – спитала я, відчуваючи, як голос тремтить. – Ти приходиш додому, ховаєшся за телефоном, а я тягну все сама. Діти, дім, твоя мама з її вічними зауваженнями. Ти колись питав, як я себе почуваю?

Він опустив погляд.

– Я думав, ти справляєшся, – тихо сказав він.

– Справляюся? Я не машина, Сергію. Я втомилася. А твоя мама робить усе, щоб я відчувала себе ще гірше. І ти це дозволяєш.

Він зітхнув і потер скроні.

– Вона завжди була такою. Це її характер.

– Це не характер, – перебила я. – Це неповага. До мене, до наших дітей. А ти просто мовчиш.

Сергій довго дивився на стіл, а потім підняв очі.

– Вибач, – сказав він. – Я не думав, що тобі так важко. Я… я постараюся це виправити.

Я не знала, чи вірити йому. Але в його голосі було щось нове – щирість, якої я давно не чула. Я кивнула і повернулася до посуду. Тиша між нами більше не була важкою. Вона була… можливо, початком чогось іншого.

Наступної неділі ми знову поїхали до Марії Іванівни. Я не хотіла, але діти просили, бо вона обіцяла спекти їхні улюблені сирники. Цього разу я була готова до її зауважень, але вирішила, що більше не мовчатиму.

Вечеря почалася спокійно. Софія з Артемом сиділи за столом, акуратно їли, хоч я бачила, що їм хочеться побігти гратися. Марія Іванівна, як завжди, спостерігала за кожним їхнім рухом. Коли Артем випадково розлив компот, вона зітхнула так голосно, що всі замовкли.

– У вас удома теж так? – спитала вона, дивлячись на мене.

– У нас удома діти, – відповіла я. – А де діти, там і безлад.

Вона стиснула губи, але промовчала. І тут Артем, який увесь вечір був тихим, підняв голову і сказав:

– Бабусю, чому ти завжди незадоволена? Ми ж стараємося.

Усі отетеріли. Марія Іванівна глянула на нього, потім на мене, потім знову на нього.

– Я… я не незадоволена, – пробурмотіла вона. – Просто хочу, щоб усе було як слід.

– А ми тобі не подобаємося? – тихо спитала Софія, і її очі блиснули від сліз.

Я відчула, як серце стиснулося. Сергій кашлянув, але цього разу не відвів погляд.

– Мамо, – сказав він, – може, досить? Вони ж діти.

Марія Іванівна виглядала розгубленою. Вона відкрила рот, але не знайшла слів. Я вирішила, що настав мій час.

– Маріє Іванівно, – сказала я спокійно, – ми не ідеальні. Але ми стараємося. І вашим онукам потрібна не критика, а любов. І мені, до речі, теж.

Вона мовчала. Потім кивнула і відвела погляд. Вечеря закінчилася швидко, але цього разу я не відчувала звичного тягаря. Я сказала те, що мала сказати.

Після вечері я попросила Марію Іванівну поговорити наодинці. Ми пішли до її маленької кухні, де пахло свіжими сирниками. Вона сіла за стіл, а я залишилася стояти.

– Я не хочу, щоб ми ворогували, – почала я. – Але я більше не можу терпіти, коли ви робите зауваження мені чи дітям. Ми не ваші конкуренти. Ми сім’я.

Вона дивилася у вікно, а потім тихо сказала:

– Я не думала, що так виходить. Я просто… хочу, щоб усе було добре. Щоб Сергій був щасливий. Щоб діти росли правильно.

– А я хочу, щоб мої діти не боялися приходити до вас, – відповіла я. – Щоб вони знали, що їх люблять. І я хочу, щоб ви поважали мене. Не як невістку, а як людину.

Вона кивнула, і я помітила, як її очі зволожилися.

– Я не вмію інакше, Олено, – сказала вона. – Але я спробую.

Я не знала, чи вірити їй. Але це був перший раз, коли вона визнала, що може бути не права. Ми повернулися до дітей, і я помітила, що Софія обережно обійняла бабусю. Марія Іванівна посміхнулася – вперше за вечір.

Минуло кілька тижнів. Марія Іванівна почала поводитися інакше. Вона все ще робила зауваження, але рідше. Іноді навіть гралася з дітьми, вчила Софію ліпити вареники, а Артема – поливати квіти на її балконі. Сергій теж змінився – він став частіше питати, як мій день, і навіть узяв вихідний, щоб ми всі разом поїхали до парку.

Але я знала, що це лише початок. Чи зможе Марія Іванівна по-справжньому змінитися? Чи вдасться нам із Сергієм знайти баланс, коли він не ховатиметься за втомою, а я не відчуватиму себе самотньою? І найголовніше – чи зможу я й далі відстоювати себе, не боячись бути “не такою” невісткою?

Я сиділа на кухні з чашкою чаю, слухаючи, як діти сміються у вітальні. Уперше за довгий час я відчувала, що можу дихати вільно. Але чи надовго?