Сиджу в машині на парковці біля дитячої поліклініки. Малюк мирно сопе в автокреслі, щойно пройшли планове обстеження. Телефон дзенькає — повідомлення від старої колеги з роботи.

– Олено, ти не повіриш, кого я вчора в супермаркеті бачила. Василя твоєї мами. З якоюсь брюнеткою десь двадцяти семи на вигляд. Він їй сумку ніс, а вона йому на плече спиралась, ніби пара.

Закриваю очі й видихаю. Знову те саме. Вже й не дивує, але все одно як кактосом коле.

Мені тридцять два. Сину Дані 9 місяців. Ми з чоловіком Андрієм тулимося в орендованій двокімнатній на околиці, мріємо про іпотеку, потроху відкладаємо на перший внесок. Працюю фрілансером, в декреті — добре, що клієнти не кинули, дозволяють гнучкий графік.

А мамі, Ірині, п’ятдесят п’ять. Останні вісім років вона з Василем — він молодший за неї на десять. Я його не називаю вітчимом, для мене він просто Василь. Зустрілися вони, коли я вже на останньому курсі університету була. Мама тоді касиром у спорткомплексі працювала, він — інструктором з фітнесу.

До Василя ми з мамою вдвох у старій однокімнатній на віддаленому районі ютилися. Тато пішов, коли мені ледь одинадцять виповнилося — знайшов когось простіше. Аліменти надсилав мізерні, а потім і слід згубив. Мама крутилася на двох роботах, аби нас утримати.

Я пам’ятаю, як вона поверталася опівночі, з важкими мішками з базару, ноги набряклі від цілого дня на ногах. Сідала за стіл, робила бутерброди й переглядала мої конспекти. А о п’ятій ранку вже на автобус — на першу зміну.

Коли Василь з’явився, життя ніби розвернулося. Він до нас переїхав, а потім переконав маму продати нашу стару хату й купити щось просторіше в новобудові. Оформили все на нього, бо, казав, так з іпотекою вигідніше виходить. Мама погодилася.

– Оленко, ну ти чого хвилюєшся? – казала вона тоді. – Василь мене цінує. Ми ж не посторонні.

Спочатку справді було спокійно. Василь заробляв, мама теж підробляла. Потім він свій фітнес-центр запустив — не грандіозний, але стабільний. І запропонував мамі піти з роботи.

– Навіщо тобі ці дрібниці ганяти? – переконував. – Я все візьму на себе. Відпочивай, доглядай за собою, ходи на масажі.

Мама погодилася. Вона ж втомилася від тієї вічної метушні, хотілося нарешті видихнути.

Але десь через пару років почалися дивні історії. Василь став частіше затримутися на роботі, їздити на семінари в сусідні міста. Мама робила вигляд, що нічого не помічає.

Перший раз це вилізло чотири роки тому. Подруга мами випадково зустріла його в парку з якоюсь дівчиною молодшою. Сиділи на лавці, руки переплетені. Щоб не було пліток, вона переказала все мені.

Я тоді обережно підійшла до мами, не хотіла лякати.

– Мамо, ти впевнена, що з Василем усе гаразд?

– А в чому справа? – здивувалася вона.

Розповіла про парк. Мама послухала й відмахнулася:

– Та це просто клієнтка. У нього персональні заняття, він з усіма так — товариський.

Минув рік — і те саме. Потім ще. Василя помічали то з однією, то з іншою. І не так, щоб ховався — ні, відкрито.

Але той день народження мами два роки тому — це взагалі окрема історія. Ми з Андрієм приїхали до них увечері, накрили стіл, свічки на торті. Василь, як завжди, спізнювався — робота, тренування, що завгодно. Ми вже почали без нього, сміялися над Даниловим першим фото на мобільному, коли двері відчинилися.

Василь увійшов, в руках торт для мами — з кремом, як вона любить, — а з ним дівчина. Літ двадцяти восьми, струнка, в джинсах і топі, волосся русяве, зібране в хвіст. Посміхається, ніби своя.

Василь ставить торт на стіл, обіймає маму за талію й каже:

– Ірино, вітаю, кохана! Вибач, що запізнився, останній клієнт затримався. А це ось Тетяна — моя зіркова учениця. Розповідав їй про твій день, вона наполягла приїхати. Темрява на вулиці, автобус останній, не кинемо ж людину саму.

Тетяна простягає мамі коробку з шоколадом, посміхається широко:

– З днем народження, Ірино Петрівно! Василь стільки про вас гарного розповідав — як ви його надихаєте. Бажаю здоров’я, щастя й нових досягнень!

Мама бере коробку, дякує, хоч я бачу, як у неї губи тремтять. Але вона швидко опановує себе, наливає чай усім, ставить стільці.

– Дякую, Тетяно. Сідай, будь ласка. Розкажи, як у вас на тренуваннях? Василь каже, ти прогрес робиш неймовірний.

Тетяна сідає поруч із Василем, ногою до ноги, і починає:

– Ой, так! Він найкращий тренер. Минулого тижня ми робили комплекс на витривалість — я ледь не впала, а він підтримував. Без нього ніяк.

Василь сміється, кладе руку їй на плече:

– Ну, Танюша, ти ж сама молодець. Ірино, дивись, як вона форму набрала — зразок для наслідування.

Я сиджу навпроти, дивлюся на це все й відчуваю, як у роті пересохло. Андрій стискає мою руку під столом, шепоче:

– Олено, не зараз.

Але мама тримається. Розливає чай, питає про роботу Тетяни — виявляється, вона менеджерка в салоні краси. Весь вечір Тетяна розповідає, як Василь її мотивує, як вони разом планують нові програми. А наприкінці, коли ми прощаємося, Василь каже:

– Тетяно, я тебе до метро підвезу, бо пізно. Ірино, ми ненадовго.

І вони йдуть удвох, а ми з мамою лишаємося прибирати стіл. Я не витримую, кажу:

– Мамо, це що було? Ти бачила, як вона на нього дивилася? Це не учениця, це…

Мама перебиває, витираючи крихти:

– Олено, не починай. Він сказав — учениця. Усе нормально.

Але я знаю, що ні. Після того вечора я не змогла стриматися. Приїхала до них наступного дня, коли Василь на роботі. Мама миє посуд, я сідаю за стіл.

– Мамо, ти ж розумієш, що відбувається. Він тебе не поважає. Привів її сюди, на твій день народження!

Вона вимикає воду, сідає навпроти, наливає собі кави з турки — тепер вона часто п’є каву замість чаю, каже, бадьорить.

– Доню, я все бачу. Бачу, як він дивиться на них. Бачу, як повертається пізно з “затримками”. Але що я зроблю? У мене нічого немає. Квартира записана на нього, роботи я не маю вже три роки, заощаджень — кіт наплакав. Куди я в п’ятдесят п’ять? До вас? У вас Андрій, Данило, своя сім’я. Орендувати окрему? На що — на пенсію?

– Мамо, роботу можна знайти. Ти ж досвідчена, може, в офісі адміністратором чи в магазині…

Вона хитає головою, дивиться у вікно.

– Яку роботу? У моєму віці? Найкраще — на касі в супермаркеті чи прибиральницею. І жити на двадцять тисяч на місяць? Ні, доню. Я знаю, що він не ідеальний. Знаю, що з іншими жінками проводить час. Але він мене тримає, годує, одягає. І я з цим мирюся. Він повертається додому, ми разом дивимося телевізор. Це ж життя.

Я тоді обійняла її, і ми просиділи так годину. З того часу ми цю розмову не чіпаємо. Я приходжу в гості раз на тиждень, ми печемо пиріжки, говоримо про Данилові перші кроки, про погоду, про ціни в магазинах. Василь буває вдома — то каву варить, то мамі компліменти робить. Вона грає роль щасливої дружини, посміхається, гладить його по руці.

Але знайомі не мовчать. То колега пише: бачила Василя в кафе з рудоволосою, сміялися голосно. То сусідка дзвонить: їх у кіно помітила, квитки удвох купував. А минулого місяця подруга мами переказала: у фітнес-центрі шепталися, що Василь з новою тренеркою фліртує — разом на конференцію їздили в Київ.

Андрій дивиться на мене й каже:

– Олено, відчепись. Вона доросла, сама вирішила. Не лізь, бо гірше зробиш.

Але як відчепитися? Це ж мама. Та, що заради мене на фабрику ходила вночі, аби я на репетиторів гроші мала. Та, що останній шматок хліба мені відрізала, а сама чаєм обійшлася. А тепер вона — як тінь у своєму ж домі. Сидить удома, дивиться серіали, іноді в магазин виходить. А весь мікрорайон шепочеться: “Бачила Ірину? А от її Василь…” Мені незручно за нею ходити туди-сюди, ніби всі дивляться. І за себе незручно — бо що я можу? Порадити розлучення? Вона ж права: без нього на вулиці опиниться.

Минулого тижня ми з Данилом приїхали до мами на обід. Василь якраз був удома — рідкість. Сидів за комп’ютером, планував розклад занять. Мама накрила стіл: борщ, котлети, салат. Данило в ходунках гасає, сміється.

Василь підходить, бере малюка на руки:

– О, мій племінник! Дивись, як росте. Ірино, доню наша, як ти себе почуваєш? Робота не заважає?

Я киваю, ковтаю їжу.

– Нормально, дякую. А ти як, зайнятий?

Він посміхається, наливає собі соку:

– Ой, завантажений по самісіньке горло. Нові клієнти, семінари. Вчора з колегою одну програму розробляли — до ранку сиділи.

Мама дивиться на нього, посміхається:

– Головне, що все добре. Я тобі вечерю залишила вчора, в холодильнику.

Він цілує її в щоку:

– Дякую, сонечко. Ти в мене золото.

А я сиджу й думаю: скільки це ще триватиме? Скільки разів я ще читатиму ці повідомлення в чатах? Мама іноді зітхає ввечері, коли ми вдвох на кухні, але швидко відмахується: “Усе гаразд, доню. Життя таке”.

І ось тепер це повідомлення в машині. Брюнетка в супермаркеті. Данило ворушиться, прокидається, посміхається мені беззубо. Я витираю сльози, заводжу двигун. Їдемо додому, до Андрія, до нашої маленької, але своєї сім’ї.

Але в голові крутиться: що робити? Розповісти мамі? Знову? Чи мовчати, як усі ці роки? Чи є спосіб витягти її з цього, не розбиваючи все на шматки? Друзі, а ви б що порадили в такій ситуації? Як би ви вчинили з мамою, яка тримається за ілюзію заради спокою? Поділіться, бо я вже не знаю, куди далі.