— Олено, ти знову купила ці дорогі йогурти? — Матвій стояв біля холодильника, тримаючи в руках пачку, наче вона була доказом чогось поганого. — Ми ж домовлялися економити!

Я зітхнула, стоячи біля плити, де варилася каша для нашого трирічного сина Сашка. Його тон, як завжди, був не звинувачувальний, а скоріше роздратований, наче я порушила якийсь неписаний закон нашого сімейного бюджету.

— Матвію, вони коштують на п’ять гривень дорожче, ніж звичайні. Сашко їх любить, а я не хочу, щоб він їв щось із пальмовою олією, — відповіла я, намагаючись тримати голос спокійним. — До того ж, я взяла їх по акції.

Він лише похитав головою і поставив пачку назад у холодильник. Я знала, що це не кінець. Матвій умів заощаджувати, як ніхто інший. Його гаманець був повний, а мій — ледь тримав пару гривень на проїзд. Я купувала продукти в супермаркеті зі знижками, одяг — на розпродажах, а про нові прикраси чи відпустку навіть не мріяла. Усе заради його ідеї “фінансової стабільності”.

Матвій був із тих чоловіків, які вміють заробляти. Він виріс у заможній родині з Вінниці, де його батьки, успішні підприємці, володіли кількома магазинами. На весілля вони подарували нам ділянку під Києвом і кругленьку суму на будівництво будинку. Я ж походила з простої сім’ї з Черкас — мої батьки працювали в школі, жили скромно, але без боргів. Їхнє життя було прикладом того, що щастя не в грошах, а в любові та взаємоповазі. Мама завжди казала:

— Оленко, головне — твоє добре серце. Матвій тебе кохає, а гроші — то другорядне.

Я кивала, хоч у душі сумнівалася. Матвій справді мене кохав, але його любов до грошей здавалася сильнішою. Він працював фінансовим аналітиком у великій компанії, і його зарплата дозволяла нам жити комфортно. Але “комфорт” у його розумінні означав великий рахунок у банку, а не затишні вечері в ресторані чи сімейні подорожі.

Коли я закінчила університет, то пішла працювати в бібліотеку. Зарплата була невелика, але я любила свою роботу — спілкування з людьми, запах старих книг, тиша читального залу. Матвій вважав, що мені краще сидіти вдома, особливо після народження Сашка.

— Олено, ти ж не мусиш працювати. Я заробляю достатньо, щоб ти могла займатися домом і сином, — казав він, коли я була на п’ятому місяці вагітності.

Я погодилася звільнитися, але не тому, що хотіла бути домогосподаркою. Просто не могла сперечатися з його логікою: “Ти потрібна Сашкові, а не бібліотеці”. Але вдома я почувалася, наче в клітці. Матвій приходив пізно, я цілими днями була сама з побутом. Готувала, прибирала, чекала. А ще — вчилася економити.

Економія стала його манією. Одного разу я побачила в магазині срібну каблучку з маленьким аметистом — моїм улюбленим каменем. Вона коштувала не так уже й багато, але я знала, що Матвій не зрозуміє.

— Навіщо тобі ця дрібничка? — сказав би він. — Ти і без прикрас виглядаєш чудово.

Я не купила каблучку. Натомість витратила ті гроші на нову куртку для Сашка, бо його стара вже протерлася на ліктях. Матвій похвалив мене за “розумну покупку”, але я відчула, як у грудях стискається щось важке.

Коли Сашко народився, я сподівалася, що Матвій стане щедрішим. Але ні. Він бурчав, коли я купувала дитячий одяг у фірмових магазинах.

— Олено, це ж просто штанці! — казав він. — Дитина виросте з них за місяць. Треба брати щось дешевше або позичати в подруг.

Я навчилася хитрувати. Купувала одяг на розпродажах, а Матвію казала, що це секонд-хенд. Він посміхався, хвалив мою “ощадливість”. А я відчувала себе шахрайкою у власному домі.

Його економія стосувалася не лише речей. Ми ніколи не їздили у відпустку. Спочатку він казав, що треба закінчити ремонт у будинку. Потім — що треба купити машину. А коли народився Сашко, відпустка взагалі стала “не на часі”.

— У нас є дача під Києвом, — казав Матвій. — Там і відпочинемо. Навіщо витрачати тисячі на море?

Я мріяла про Карпати, про запах сосен і вечірні прогулянки. Але Матвій вважав, що це “марнотратство”. Навіть на дні народження він дарував мені практичні подарунки — каструлю, набір рушників. Я дякувала, посміхалася, але в душі хотіла вигукувати.

Свекруха, Галина Петрівна, завжди підтримувала Матвія. Вона була жінкою старої закалки, для якої економія була чеснотою.

— Олено, ти ж знаєш, як важко заробляються гроші, — казала вона, коли я намагалася поскаржитися. — Матвій дбає про ваше майбутнє. Ти маєш цінувати його старання.

Я кивала, але в душі не погоджувалася. Я цінувала Матвія, його турботу, його любов до Сашка. Але мені бракувало дрібниць, які роблять життя яскравішим — спонтанної кави в місті, букета квітів без приводу, вечора в театрі. Я відчувала, що моє життя стало сірим, як мої старі светри, які я носила, бо “нові купувати нераціонально”.

Одного весняного дня я гуляла з Сашком у парку. Він бігав за голубами, а я сиділа на лавці, гортаючи телефон. Раптом помітила на землі чийсь смартфон — новий, дорогий, у шкіряному чохлі. Я підняла його, розблокувала і знайшла в контактах номер із підписом “Мама”. Подзвонила.

— Алло, добрий день, — сказала я. — Я знайшла телефон у парку. Це ваш?

На тому кінці слухавки почувся приємний чоловічий голос:

— Ох, дякую вам! Це мій. Я вже годину його шукаю. Де ви зараз?

Ми домовилися зустрітися біля фонтану. За пів години до мене підійшов чоловік — високий, у легкому пальті, з доброю посмішкою. Він представився як Андрій.

— Ви мене врятували, — сказав він, простягаючи букет тюльпанів. — Це вам за вашу доброту. Гарним дівчатам пасують квіти.

Я зніяковіла. Матвій ніколи не дарував мені квіти без приводу. Я подякувала і сказала, що квіти не потрібні, але Андрій наполіг.

— Давайте я пригощу вас кавою, — запропонував він. — Це найменше, що я можу зробити.

Я вагалася. Сашко грався неподалік, а я не була в кафе, здається, з часів університету. Врешті погодилася. Ми сіли в маленькій кав’ярні неподалік, і Андрій замовив мені лате. Він виявився бізнесменом, який займається логістикою. Його легкість і гумор мене зачарували.

Він розповідав про свої подорожі, про те, як одного разу загубився в горах, але знайшов дорогу завдяки зіркам. Я слухала і сміялася, забувши про свої буденні клопоти.

— А ви куди мрієте поїхати? — спитав він.

Я задумалася. Мріяла про багато місць — Італію, Грузію, навіть просто Одесу. Але сказала лише:

— Кудись, де є море.

Він усміхнувся і пообіцяв, що колись розповість мені про свої пригоди на узбережжі. Того дня я повернулася додому з букетом тюльпанів і легким серцем. Але квіти віддала сусідці — боялася, що Матвій щось запідозрить.

Наші зустрічі з Андрієм стали регулярними. Ми гуляли в парку, пили каву, розмовляли. Він не скупився на компліменти, називав мене “сонячною” і завжди платив за каву. Я розповідала йому про свої турботи, про Матвія, про те, як мені бракує маленьких радощів. Андрій слухав, не перебиваючи, і його розуміння гріло мене.

— Олено, ти заслуговуєш більшого, — сказав він якось. — Життя — це не тільки економія. Це моменти, які роблять нас щасливими.

Я знала, що він має рацію, але поверталася додому до Матвія, до нашого будинку, до Сашка. Я любила свою сім’ю, але відчувала, що втрачаю себе.

Одного вечора Матвій повернувся додому раніше. Я готувала вечерю, коли він раптом спитав:

— Олено, з ким ти гуляєш у парку?

Я застигла. Хтось із сусідів, мабуть, бачив мене з Андрієм. Я розповіла йому всю історію — про телефон, про каву, про наші розмови. Матвій мовчав, дивлячись у підлогу. А потім підійшов і міцно обійняв мене.

— Я не хочу тебе втрачати, — сказав він тихо. — Я розумію, що був неуважним. Давай змінимо це.

Наступного дня він приніс мені букет ромашок — моїх улюблених. Я була вражена. Ми говорили до півночі, і він обіцяв, що ми поїдемо у відпустку, що він буде більше дбати про мої бажання. Я зателефонувала Андрію і сказала, що наші зустрічі мають закінчитися. Він усміхнувся в слухавку і побажав мені щастя.

Минуло кілька місяців. Матвій справді змінився — ми поїхали на вихідні в Карпати, він купив мені нову сукню без жодного бурчання. Але іноді я помічаю, як він перевіряє чеки з магазину, як вагається перед покупкою квитків у кіно. Я вірю, що він намагається, але чи надовго вистачить його змін? І чи зможу я бути щасливою, якщо в глибині душі все ще сумніваюся?

А ви як думаєте, чи може людина змінитися назавжди, якщо її звички були частиною її життя роками?