«Олено, я краще знаю, як виховувати дітей», — сказала свекруха, поправляючи Данилову сорочку. Її впевненість змусила мене готуватися до несподіваного.

Я сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку з теплим чаєм, і дивилася у вікно. На вулиці, у невеликому містечку на Полтавщині, осінній дощ монотонно стукав по дахах. Мій дім, маленька двокімнатна квартира в старій п’ятиповерхівці, завжди був моїм притулком.

Тут я, Олена, виховувала двох дітей — Софійку та Данила, тут ми з чоловіком Андрієм будували своє життя. Але останнім часом усе змінилося. Моя свекруха, пані Галина, переїхала до нас, коли її здоров’я погіршилося. Вона зайняла дитячу кімнату, і я відчула, як мій затишний світ почав тріщати по швах.

З перших днів її перебування я намагалася бути терплячою. Пані Галина перенесла складне оперативне втручання, і Андрій наполіг, щоб вона пожила з нами, поки не одужає. «Це ненадовго, Олено, — казав він, нервово потираючи долоні. — Мамі потрібна допомога. Ти ж розумієш». Я кивнула, хоча в середині мене щось стислося. Я не могла відмовити — це ж його мама, а я не хотіла виглядати безсердечною.

«На кілька тижнів?» — уточнила я, намагаючись приховати тривогу.

«Так, обіцяю», — відповів він, але в його очах я бачила невпевненість.

Перші дні пані Галина поводилася тихо. Вона сиділа у вітальні, загорнута в плед, пила трав’яний чай і повторювала: «Олено, я не хочу бути тягарем. Це ж ваш дім». Її слова звучали щиро, і я намагалася повірити, що все буде добре. Але пояснити дітям, чому їхня кімната тепер належить бабусі, було непросто.

«Мамо, а коли ми повернемося до своєї кімнати?» — запитала Софійка, тримаючи в руках улюбленого плюшевого зайця.

«Незабаром, сонечко, — відповіла я, гладячи її по голові. — Бабусі потрібен спокій, щоб одужати».

Данило, якому було вже десять, насупився: «А чому ми з Софією маємо спати на дивані у вітальні? Це несправедливо».

Я зітхнула, не знаючи, що сказати. «Це тимчасово», — промовила я, хоча сама в цьому сумнівалася.

Того вечора, коли діти нарешті заснули, я налила собі ще чаю і сіла на кухні. Андрій зайшов, сів навпроти й усміхнувся: «Бачиш, усе не так страшно. Мама тиха, діти звикнуть».

«Андрію, це тільки початок, — тихо сказала я. — Мені вже важко. Софійка засмучена, Данило сердиться».

«Олено, не починай, — відмахнувся він. — Це ж моя мама. Вона скоро одужає».

Я промовчала, але в середині мене наростало відчуття, ніби мій дім уже не мій.

Минули тижні, і пані Галина дедалі більше поводилася так, ніби квартира належить їй. Вона вирішувала, що ми їстимемо на вечерю, який канал увімкнути на телевізорі, і навіть як мені варто прибирати. «Олено, картоплю краще варити довше, так смачніше», — казала вона, стоячи наді мною, коли я готувала обід. Я стискала губи й кивала, хоча в середині мене все кипіло.

Діти відчували напругу. Софійка стала тихішою, а Данило почав огризатися. Одного разу, коли я попросила його прибрати іграшки з вітальні, він буркнув: «Це ж не наша кімната, хай бабуся прибирає». Я не знала, що відповісти.

Андрій, здається, цього не помічав. Він приходив з роботи, розмовляв із мамою, допомагав їй із ліками, а на мої скарги лише зітхав: «Олено, вона ж хвора. Потерпи».

«Андрію, вона вже ходить, говорить, усе робить сама, — відповідала я. — Скільки ще ми терпітимемо?»

Він лише відводив погляд і йшов до іншої кімнати. Я відчувала, як між нами росте стіна, яку я не могла зруйнувати.

Одного вечора напруга досягла піку. Я прибирала після вечері, коли пані Галина увійшла на кухню і сказала: «Олено, ти неправильно миєш посуд. Треба спочатку замочити, а потім терти». Я відчула, як у середині мене щось тріснуло. Я відклала тарілку й повернулася до неї.

«Галино Іванівно, я вдячна за поради, але це моя кухня», — сказала я, намагаючись тримати голос спокійним.

Вона підняла брови: «Олено, я лише хочу допомогти. Ти ж знаєш, як важко мені зараз».

Я не встигла відповісти, бо до кухні зайшов Андрій. «Що тут відбувається?» — запитав він, переводячи погляд із мене на маму.

«Нічого, — швидко сказала пані Галина. — Просто розмовляємо».

Але я не могла мовчати. «Андрію, я втомилася. Я почуваюся чужою у власному домі. Діти не мають свого простору, я не маю спокою».

Він насупився: «Олено, ти перебільшуєш. Мама намагається бути корисною».

«Корисною? — я підвищила голос, але одразу стишилася, щоб не розбудити дітей. — Вона вказує, що мені робити, ніби я тут прислуга».

Пані Галина різко встала: «Якщо я така проблема, скажи прямо. Я не хочу бути тягарем».

Андрій підійшов до неї: «Мамо, не слухай її. Олена просто втомилася».

Я відчула, як у середині мене щось подіяло, ніби хтось штовхнув мене в душу. «Можливо, мені варто піти», — сказала я тихо, сама не вірячи своїм словам.

Усі замовкли. Пані Галина подивилася на мене, потім на Андрія, і вийшла з кухні. Андрій стояв, не рухаючись, а я відчула, як мої очі наповнюються сльозами.

Після того вечора в квартирі запанувала тиша. Не та, що приносить спокій, а важка, ніби повітря стало густим. Я почала частіше залишати дім — ходила на роботу, забирала дітей зі школи, затримувалася в магазинах. Мені потрібно було дихати, бо вдома я відчувала себе заручницею.

Діти ставали дедалі неспокійнішими. Софійка одного разу запитала: «Мамо, ми колись повернемо нашу кімнату?» Я обійняла її, але не знала, що відповісти. Данило перестав розмовляти з бабусею, а коли я намагалася з ним поговорити, він лише знизав плечима: «Мені все одно».

Пані Галина, здається, одужувала. Вона ходила без милиць, сама готувала собі чай, але про переїзд не згадувала. Андрій поводився так, ніби все нормально. Він носив їй продукти, розмовляв із нею вечорами, але зі мною його розмови обмежувалися побутовими дрібницями.

Одного дня я не витримала і поділилася з подругою Наталею, з якою працювала в школі. Ми сиділи в учительській, і я вилила все, що наболіло.

«Наталю, я не можу так далі. Я почуваюся чужою у власному домі, — сказала я, стримуючи сльози. — Діти сумні, я втрачаю себе».

Вона уважно вислухала і зітхнула: «Олено, ти дозволяєш цій ситуації пожирати тебе. Постав межі, інакше це ніколи не закінчиться».

Її слова крутилися в моїй голові, коли я поверталася додому. Я зрозуміла, що не можу більше мовчати. Того вечора я попросила Андрія і пані Галину сісти за стіл. Мої руки тремтіли, але я зібралася з духом.

«Нам треба поговорити, — почала я. — Ця ситуація руйнує нас. Діти сплять у вітальні, я не почуваюся вдома. Ми повинні знайти рішення».

Андрій нахмурився: «Олено, ти знову за своє? Мама одужує, їй потрібен час».

«Андрію, вона одужує вже пів року, — сказала я, стараючись не підвищувати голос. — Це не тимчасово. Нам треба щось вирішити».

Пані Галина мовчала, дивлячись у стіл. Потім вона підняла очі: «Олено, я не хочу бути проблемою. Якщо тобі так важко, я можу пошукати квартиру».

Я відчула полегшення, але водночас провину. Андрій різко встав: «Мамо, нікуди ти не поїдеш. Олена, досить. Ми не виганяємо мою маму».

Він подивився на мене так, ніби я була ворогом. Пані Галина додала тихо: «Андрію, я завжди буду твоєю родиною. Але Олена теж твоя сім’я».

Її слова повисли в повітрі. Я відчула, як між мною і Андрієм утворилася прірва. Він вийшов із кухні, а пані Галина залишилася сидіти, дивлячись кудись у далечінь.

Наступні дні були ще важчими. Я намагалася триматися заради дітей, але відчувала, що втрачаю себе. Софійка почала малювати сумні картинки, а Данило дедалі частіше зачинявся у собі. Я не знала, як повернути наш дім, наше життя.

Одного вечора я сиділа на кухні, коли Андрій зайшов і сів навпроти. «Олено, я не хочу, щоб усе так було, — сказав він тихо. — Але я не можу вибрати між тобою і мамою».

«Я не прошу тебе вибирати, — відповіла я. — Я прошу повернути наш дім».

Він мовчав. Я відчула, що ми стоїмо на роздоріжжі, але не знала, куди піде наша дорога.

Чи зможемо ми знайти компроміс? Чи повернеться мій дім до мене? І як зробити так, щоб діти знову посміхалися? Я не знала відповідей, але відчувала, що рішення має бути спільним. Чи вдасться нам його знайти?