— Олено, якщо ти збираєшся везти мою матір у гори лише для того, щоб там з нею сперечатися, то краще залишся вдома, — Іван кинув закриту валізу на підлогу. Я дивилася на нього і не впізнавала чоловіка, який ще вчора обіцяв мені ідеальний відпочинок. Лариса Петрівна вже чекала в коридорі, перевіряючи чистоту наших підвіконь білим рушником. Те, що мало стати відпусткою, перетворювалося на розправу над моїм терпінням ще до виходу з квартири.

Ми планували цю поїздку кілька місяців, сподіваючись на затишний відпочинок у горах. Хотілося просто тиші, чистого повітря і високих смерек за вікном. Іван довго вагався, але зрештою запропонував взяти з собою Ларису Петрівну. Він аргументував це тим, що вона засиділася в чотирьох стінах, що їй корисно змінити обстановку після зими. Я погодилася, хоча всередині щось підказувало, що спокій на цьому закінчиться. Моє передчуття не підвело вже на пероні вокзалу. Лариса Петрівна стояла біля своїх величезних валіз і з незадоволеним виглядом розглядала потяг.

— Іване, ти впевнений, що цей вагон придатний для пересування? Тут навіть вікна здаються брудними, — промовила вона замість привітання.

— Мамо, це звичайний швидкісний потяг. Усередині цілком комфортно, — відповів чоловік, намагаючись підняти її важку сумку.

— Комфортно буде, якщо ми не застрягнемо десь серед поля через поломку. У мої часи залізниці працювали набагато краще.

Я лише зітхнула і мовчки піднялася сходинками. Весь шлях до нашого місця призначення супроводжувався детальним аналізом протягів, якості постільної білизни та температури чаю, який нам принесли. Коли ми нарешті дісталися до нашого будиночка в Карпатах, я сподівалася, що краєвид за вікном хоча б трохи пом’якшить її настрій. Гори були величними, вкритими легким туманом, а запах хвої заповнював усе навколо. Але Лариса Петрівна навіть не глянула на вершини. Вона відразу попрямувала на кухню і почала проводити пальцем по полицях.

— Тут пил, Іване. Як можна здавати житло в такому стані? — її голос лунав лунко і дратівливо.

— Ми тільки приїхали, мамо. Я зараз усе протру, якщо тобі це заважає, — я спробувала втрутитися, щоб розрядити атмосферу.

— Тобі заважати не повинно, Олено. Ти ж молода, у тебе імунітет. А в моєму віці дихати цим шкідливо. І подивися на цей холодильник. Він гуде так, ніби зараз злетить.

Я пішла в іншу кімнату, намагаючись не слухати далі. Вечір пройшов у нескінченних зауваженнях. Стілець був занадто твердим, ковдра занадто тонкою, а вода в крані мала дивний присмак. Іван намагався догодити матері, підкладав їй подушки, перевіряв налаштування опалення, але вона залишалася невблаганною.

Наступного ранку ми вирішили піти на прогулянку до водоспаду. Шлях був нескладним, стежка рівна, навколо співали птахи. Я відчула, як напруга нарешті починає відпускати. Проте радість тривала недовго. Лариса Петрівна йшла позаду, постійно зупиняючись і оглядаючи свої черевики.

— Чому тут так вогко? Хіба не можна було вибрати маршрут, де не треба стрибати через калюжі? — запитала вона, коли ми підійшли до невеликого потічка.

— Це ліс, мамо. Тут завжди трохи волого після нічного дощу, — спокійно відказав Іван.

— Ліс лісу різниця. Можна було знайти облаштований парк. А тут ще й повітря занадто розріджене. Мені стає важко дихати.

— Може, ми повернемося і ви відпочинете на терасі? — запропонувала я, маючи надію побути з чоловіком хоча б годину наодинці.

— Щоб ви там без мене десь заблукали? Ні, я буду йти, хоч це і вище моїх сил. Тільки не біжіть так швидко, я не встигаю за вашим темпом.

Ми сповільнилися до мінімуму. Кожні десять метрів Лариса Петрівна знаходила новий привід для критики. То квіти пахли занадто різко, то сонце світило прямо в очі, то птахи кричали занадто гучно. Коли ми нарешті дійшли до водоспаду, вона навіть не підійшла ближче, щоб зробити фото чи просто помилуватися водою.

— І це все? Заради цієї калюжі ми йшли стільки часу? — вона зневажливо махнула рукою. — У нас у міському парку фонтан виглядає солідніше. Тут навіть сісти ніде, каміння холодне.

— Мамо, подивися, яка краса навколо. Люди з усієї країни сюди їдуть, — Іван явно починав втрачати терпіння, хоча й намагався триматися ввічливо.

— Люди їдуть, бо їм нікуди дівати гроші й час. А я бачу лише безлад і відсутність сервісу. Олено, чому ти мовчиш? Тобі справді це подобається?

— Мені подобається природа. Вона така, яка є, — відповіла я, дивлячись на потік води.

— Природа має приносити задоволення, а не втому. Повертаймося, мені вже досить цього видовища.

Дорогою назад вона згадала про обід. Виявилося, що місцева кухня їй категорично не підходить. Борщ був занадто жирним, вареники — завеликими, а сметана — надто густою. У колибі, куди ми зайшли перекусити, Лариса Петрівна влаштувала справжній допит офіціантові.

— Звідки це м’ясо? Ви впевнені, що воно свіже? — запитувала вона, підозріло дивлячись у меню.

— Усе свіже, ранковий завіз, пані, — намагався усміхатися хлопець.

— Всі ви так кажете. А потім люди страждають. Принесіть мені просто склянку гарячої води і шматок хліба. Я не ризикуватиму.

Іван сидів, опустивши голову. Я бачила, як йому ніяково перед персоналом і як він виснажений цією постійною боротьбою з вітряками. Коли ми повернулися до будиночка, я вирішила відверто поговорити з чоловіком наодинці, поки його мати розкладала свої речі вкотре за день.

— Іване, це не відпочинок. Ми лише два дні тут, а я вже хочу додому. Твоя мама знаходить проблему в усьому, до чого торкається.

— Олено, потерпи трохи. Вона просто така людина. Вона не вміє інакше висловлювати увагу до деталей.

— Це не увага до деталей, це суцільний негатив. Вона псує нам кожен момент. Я не можу розслабитися, бо чекаю на чергову порцію скарг.

— Я з нею поговорю, обіцяю. Просто не звертай уваги.

Але розмова не допомогла. Наступного дня пішов дощ. Для Лариси Петрівни це стало справжнім святом, адже тепер у неї був залізобетонний привід взагалі не виходити з приміщення і змусити нас сидіти поруч.

— Бачите? Я ж казала, що погода тут нестабільна. Тепер ми замкнені в цій дерев’яній коробці. А якщо дах почне протікати? Ці балки виглядають дуже старими.

— Мамо, дах надійний. Може, пограємо в настільні ігри? У нас є карти й лото, — запропонував Іван.

— Ігри? У моєму стані мені тільки ігор бракувало. Мені треба спокій, а не азартні заняття. Олено, ти б краще почитала щось корисне, ніж просто сидіти в телефоні.

Я відклала смартфон і подивилася на неї. В її очах не було втоми чи суму, там було якесь дивне задоволення від того, що вона контролює наш простір.

— Ларисо Петрівно, ми приїхали сюди, щоб відпочити від міської метушні. Якщо вам щось не подобається, ми можемо замовити вам квиток на завтра на ранок.

У кімнаті запала тиша. Іван здивовано поглянув на мене, а його мати повільно відклала серветку, яку крутила в руках.

— Ось як? Вирішила виставити матір свого чоловіка на вулицю? Іване, ти це чуєш? Ось твоя вдячність за все, що я для тебе зробила.

— Ніхто вас не виставляє, — мій голос був твердим. — Просто ми бачимо, як вам тут погано. Ви постійно скаржитеся. Навіщо так мучити себе і нас?

— Я не скаржуся, я констатую факти! Якщо ви звикли жити в багнюці й не помічати небезпеки, то це ваша справа. А я турбуюся про наше спільне благополуччя. Іване, скажи їй!

— Олено, не треба так різко, — тихо мовив чоловік, уникаючи мого погляду.

— Значить, я різка? А те, що ми не можемо спокійно поїсти або пройтися лісом, — це нормально?

Лариса Петрівна раптом почала збирати свої речі в сумку, роблячи це демонстративно повільно і з важкими зітханнями.

— Добре. Я поїду. Не хочу бути тягарем. Бачу, що я тут зайва. Тільки нехай сусіди знають, як ви ставитеся до старших.

Вона не поїхала ні того дня, ні наступного. Це був лише спектакль, щоб викликати почуття провини в сина. Іван увесь вечір ходив за нею, просив вибачення за мої слова, приносив чай і намагався задобрити. Я ж почувалася абсолютно чужою в цьому трикутнику. Кожна моя спроба налагодити побут наштовхувалася на нову хвилю критики. Коли я приготувала вечерю, вона лише злегка торкнулася ложкою страви.

— Занадто багато солі, Олено. Ти ж знаєш, що сіль — це біла отрута. Ти хочеш, щоб у мене знову піднявся тиск?

— Я майже не солила, Ларисо Петрівно. Можете додати води, якщо вам так здається.

— Додати води в суп? Ти зовсім не тямиш у кулінарії. Краще б я сама готувала, але в цій кухні така антисанітарія, що мені страшно підходити до плити.

Через три дні такого життя я зрозуміла, що більше не можу. Моє терпіння вичерпалося. Постійне бурчання, незадоволений вираз обличчя і маніпуляції зробили цей відпочинок гіршим за найважчий робочий тиждень. Я зібрала свій рюкзак, поки вони з Іваном були в місцевій аптеці за якимись травами.

Коли вони повернулися, я вже стояла в передпокої в куртці.

— Ти кудись збираєшся? — здивовано запитав Іван.

— Я повертаюся до міста. Мені потрібно на роботу, або просто побути в тиші. Ви залишайтеся, якщо хочете. Тут чудове повітря, як каже твоя мама, хоча їй воно теж не подобається.

— Олено, не роби сцен. Ми ж сім’я, — Іван спробував взяти мене за руку.

— Сім’я — це коли люди поважають простір один одного і не намагаються отруїти кожну хвилину перебування разом. Я не можу більше бути частиною цього театру одного актора.

Лариса Петрівна стояла позаду сина, схрестивши руки.

— Ось бачиш, Іване? Вона кидає нас у таку хвилину. Тільки-но з’явилися перші труднощі з побутом, і вона тікає. Яка з неї опора в житті?

— Мамо, замовкни, будь ласка, — вперше за всю поїздку Іван відповів їй досить грубо.

Я вийшла з будиночка, не озираючись. Повітря на вулиці здалося мені неймовірно легким. Я йшла до залізничної станції пішки, відчуваючи, як з кожним кроком тягар на плечах стає меншим. Я любила чоловіка, але його нездатність виставити межі у спілкуванні з матір’ю починала руйнувати наші стосунки.

У потязі я дивилася у вікно на гори, які стрімко віддалялися. Вони залишалися красивими, незважаючи на чиєсь незадоволення. Мені було шкода витраченого часу і грошей, але більше всього було шкода Івана, який залишився там, віч-на-віч з нескінченним потоком претензій.

Коли я приїхала додому, квартира зустріла мене тишею. Я вперше за довгий час змогла просто заварити собі чай і випити його так, як подобається мені — гарячим, солодким і без жодного коментаря збоку. Телефон вібрував від повідомлень чоловіка. Він писав, що мама знову образилася, що вона тепер не розмовляє з ним і вимагає, щоб ми обидва просили вибачення.

Я поклала телефон екраном донизу. Внутрішня напруга почала спадати, але на її місце прийшло холодне усвідомлення. Це була не просто невдала поїздка. Це був момент істини, який показав, як виглядатиме наше майбутнє, якщо нічого не змінити.

Через два дні повернувся Іван. Він виглядав набагато гірше, ніж до відпустки. Блідий, з темними колами під очима, він мовчки пройшов у вітальню і сів у крісло.

— Вона залишилася у себе вдома? — запитала я, виходячи з кухні.

— Так. Проводжав її до самих дверей. Вона сказала, що більше ніколи з нами нікуди не поїде.

— Це найкраща новина за весь тиждень, — чесно зізналася я.

— Ти не розумієш. Вона тепер почувається покинутою. Вона плакала всю дорогу в таксі. Каже, що ми зруйнували її уявлення про щасливу старість.

— Іване, а як щодо нашого уявлення про щасливу молодість? Ми мали відпочивати разом, насолоджуватися моментом. А натомість я почувалася так, ніби я на суді, де мені щохвилини зачитують нові звинувачення.

— Вона просто хоче уваги. Їй самотньо.

— Самотність не дає права псувати життя іншим. Якщо ти хочеш бути її вічним слухачем і вибачатися за кожен вдих — це твій вибір. Але я в цьому більше не братиму участі.

Він нічого не відповів. Ми провели вечір у різних кімнатах. Я розуміла, що між нами виросла стіна, яку збудувала Лариса Петрівна своїми постійними скаргами та невдоволенням. Гори залишилися десь далеко, але той холод, який вони привезли з собою, тепер оселився в нашій квартирі.

Наступного ранку Іван пішов на роботу, навіть не поснідавши. Я залишилася вдома, намагаючись зібрати думки до купи. На столі лежала брошура з того готелю в Карпатах. На фотографії все виглядало ідеальним — щасливі люди, усмішки, сонце. Але реальність виявилася зовсім іншою.

Я згадала її обличчя, коли вона критикувала водоспад. Вона не бачила води, вона бачила лише бруд під ногами. І так в усьому. Це був спосіб життя — знецінювати все хороше, щоб самій здаватися важливою. І найсумніше було те, що Іван підігрував їй у цьому роками, не помічаючи, як це висмоктує сили з нього самого.

Я підійшла до вікна і подивилася на сіре місто. Дощ, який почався в горах, наздогнав мене і тут. Чи можна побудувати щастя з людиною, яка не може відірватися від батьківської опіки, навіть якщо ця опіка виглядає як суцільний контроль?

Ця історія не про поганий сервіс чи примхливу погоду. Вона про те, як важко буває захистити свою територію від тих, хто вважає її своєю за правом народження. Я не знала, що буде далі. Можливо, нам вдасться поговорити без емоцій, а можливо, ця поїздка стала початком кінця.

Коли ввечері пролунав дзвінок у двері, я здригнулася. На порозі стояла Лариса Петрівна з пакунком у руках. Вона виглядала цілком спокійною, наче й не було тих сцен у горах.

— Я принесла вам пиріжки. Ви ж там зовсім нічого не їли, Олено. Твоя куховарство — це добре, але справжньої домашньої їжі вам не вистачало.

Вона пройшла в коридор, навіть не знімаючи взуття, і почала розкладати пакунки на столі, знову критикуючи те, як розставлений наш посуд. Я дивилася на неї і розуміла, що ніякі кордони тут не допоможуть, якщо людина їх просто не бачить.

Чи варто було терпіти цей відпочинок заради миру в родині, чи я вчинила правильно, пішовши раніше? І чи можливо взагалі знайти спільну мову з тими, хто бачить світ лише крізь призму власних образ і незадоволення?