— Оленочко, ти ще молода і нічого не тямиш у затишку, тому шафу я замовила сама, — заявила свекруха, заходячи в кімнату без стуку.

Ми з Олегом отримали цю квартиру восени. Старе помешкання його діда в самому центрі міста здавалося нам справжнім скарбом, хоча стіни там пам’ятали ще радянські ремонти, а запах старого дерева та пилу просочив кожну щілину. Ми планували створити там свій затишний світ, де не буде місця нікому чужому. Але я помилялася, бо забула про Катерину Петрівну, мою свекруху, яка вважала, що кожен квадратний метр цієї площі належить їй за правом народження її сина.

Все почалося з ключів. Олег, за своєю звичною м’якістю, дав їй дублікат ще першого тижня.

— Це про всяк випадок, Катенько, — виправдовувався він, коли я застала його на кухні за передачею металевого кільця матері. — Раптом ми щось забудемо або кран протече, поки ми на роботі.

Я тоді лише промовчала, хоча всередині все стислося від недоброго передчуття. Катерина Петрівна стояла посеред нашої майбутньої вітальні, обтягнута своїм незмінним сірим пальтом, і зневажливо оглядала обідрані шпалери.

— Тут треба все здирати до бетону, — промовила вона, навіть не дивлячись на мене. — І колір стін має бути світло-бежевий. Це додає солідності. А ваші ці сучасні сірі відтінки — то як у лікарні.

— Ми вже обрали графітовий для однієї стіни, — тихо зауважила я, намагаючись тримати голос рівним.

Вона нарешті повернула голову в мій бік. Її погляд був важким, наче мокра глина.

— Графітовий? Ви ще в чорний все пофарбуйте. Олег завжди любив простір і світло. Навіщо ти йому нав’язуєш цей похмурий стиль?

— Мамо, нам обом подобається цей колір, — втрутився Олег, але зробив це так невпевнено, що вона лише махнула рукою.

Ремонт тривав уже другий місяць. Ми з Олегом проводили там усі вечори. Я здирала старі газети зі стін, відчуваючи, як під нігтями збирається рудий пил минулих десятиліть. Це була наша спільна праця, наше виснаження, яке мало перерости в радість. Але щоранку, коли ми приходили на квартиру після роботи, я помічала зміни.

То купка кахлів, які ми обрали для ванної, була пересунута в дальній кут. То на підвіконні з’являлися старі пластикові горщики з прив’ялими рослинами, які свекруха притягла зі своєї дачі.

— Навіщо ці квіти тут? Тут же фарбою пахне, вони не виживуть, — запитала я її одного разу, коли застала її за розстановкою цих горщиків.

— Рослини очищують повітря, Олено. Ти про це не думаєш, ти тільки про красу дбаєш. А Олегу дихати цим пилом не можна.

— Ми відкриваємо вікна для провітрювання. Будь ласка, не приносьте сюди більше нічого.

Вона витерла руки об хустинку і підійшла до мене впритул. Від неї пахло дешевим милом і чимось кислим.

— Ти в цьому домі лише гостя, поки я дозволяю. Це квартира мого батька. Тут кожен цвях має свою історію, яку ти хочеш зафарбувати своєю дешевою фарбою.

Того вечора ми з Олегом вперше серйозно посперечалися. Я вимагала, щоб він забрав у неї ключі. Він сидів на підлозі, спершись спиною на холодну стіну, і закривав обличчя руками.

— Вона просто хоче допомогти, — шепотів він. — Вона самотня, їй здається, що вона ще потрібна.

— Вона не допомагає, Олегу! Вона руйнує все, що ми намагаємося створити. Вона вчора без нашого відома скасувала замовлення на ту синю плитку. Сказала менеджеру, що ми помилилися з артикулом і хочемо білу.

Олег підвів на мене втомлені очі.

— Я розмовляв з нею. Вона каже, що біла плитка дешевша і практичніша. Ми зараз і так багато витрачаємо.

— Це наші гроші! Мої гроші, які я відкладала три роки!

Конфлікт загострювався з кожним днем. Катерина Петрівна почала приходити тоді, коли мене не було. Вона приносила майстрів, яких знала особисто, і вони починали робити роботу не за моїми кресленнями. Я приходила і бачила, що розетки встановлені не там, де я просила, а вимикачі стоять на рівні очей, як у старих хрущовках.

— Так зручніше, — пояснювала вона наступного дня, немов це була істина в останній інстанції. — Руку не треба опускати.

Одного разу я прийшла на квартиру раніше і почула голоси. Вони були в спальні.

— Сину, ти ж розумієш, що вона тебе не слухає, — говорила Катерина Петрівна тихим, вкрадливим голосом. — Вона робить усе по-своєму. А де твій комфорт? Де твоє слово? Вона тебе зовсім не поважає. Оці кольори, ці меблі без ручок… Це ж не для життя, це для картинки. Ти будеш тут як у клітці.

— Мамо, припини, — мляво відказував Олег.

— Не припиню. Я бачу, як ти згасаєш поруч із нею. Вона холодна, вона тільки про свої плани думає. А я хочу, щоб ти повертався в дім, де пахне домашнім затишком, а не дизайнерськими вибриками.

Я стояла в коридорі, стискаючи в руках пакет із новою фурнітурою. Мені хотілося зайти і вигукнути все, що я про неї думаю. Але я завмерла. Мене вразило не те, що вона говорила, а те, як Олег мовчав. Його мовчання було важчим за будь-які слова.

Коли я нарешті увійшла, свекруха миттєво змінила тон.

— О, Оленочко, а ми тут якраз обговорювали, які штори підійдуть до твого графітового кольору. Я думаю, важкий оксамит буде в самий раз.

— У нас будуть жалюзі, — відрізала я.

Вона лише посміхнулася, і в цій посмішці було стільки впевненості у власній перемозі, що мені стало холодно.

Фінальна крапка була поставлена через тиждень. Ми замовили велику шафу-купе, яку мали встановити в п’ятницю. Я відпросилася з роботи, щоб зустріти вантажників. Коли я під’їхала до будинку, то побачила машину служби доставки, яка вже від’їжджала. Під під’їздом стояв Олег, а поруч — його мати.

— Що сталося? Чому вони поїхали? — запитала я, відчуваючи, як серце починає калатати швидше.

— Олено, тут таке діло… — Олег почав терти шию, уникаючи мого погляду. — Мама сказала, що та шафа не пройде в дверний отвір, і що матеріал там неякісний. Вона розмовляла з водієм…

— Я просто вберегла вас від помилки! — перебила його Катерина Петрівна. — Та тирса розсиплеться через рік. Я замовила вам нормальну шафу у знайомого теслі. З дуба. Вона буде стояти вічність.

Я відчула, як усередині щось остаточно обірвалося.

— З якого дуба? Куди вона встане? Вона ж забере половину кімнати! Я заміряла кожен сантиметр! Ви скасували моє замовлення?

— Я повернула їм їхній непотріб, — гордо відповіла вона. — Гроші прийдуть на картку Олегу, я все владнала.

Я подивилася на Олега. Він стояв, опустивши голову, немов школяр, якого сварять за розбите вікно.

— Ти дозволив їй це зробити? — мій голос став хрипким.

— Вона хотіла як краще, Олено… Дуб справді надійніший.

Я розвернулася і пішла геть. Я йшла вулицями, не помічаючи перехожих, не чуючи шуму машин. У голові пульсувала лише одна думка: це не наш ремонт. Це не наше життя. Це декорації, які будує для нас інша людина, а ми — просто актори, які мають грати за її сценарієм.

Я не повернулася на квартиру того вечора. Я поїхала до своєї подруги. Олег дзвонив десятки разів, але я не брала слухавку. Я не хотіла чути виправдань, не хотіла чути про “добрі наміри”.

Наступного ранку я все ж прийшла. Катерини Петрівни не було. Олег сидів на самотньому стільці посеред порожньої вітальні.

— Олено, давай поговоримо, — почав він, як тільки я переступила поріг.

— Немає про що говорити, Олегу. Подивися навколо. Це місце вже не належить нам. Тут всюди її тінь. Вона у ванній, де тепер біла плитка замість синьої. Вона в спальні, де стоятиме її дубова труна для одягу. Вона навіть у повітрі, яким ти так боявся дихати.

— Ти перебільшуєш. Це просто речі.

— Це не речі! Це межі нашого простору, які вона перетнула, а ти дозволив їй це зробити. Ти жодного разу не сказав “ні”. Ти жодного разу не захистив наші спільні рішення. Ти вибрав її спокій замість нашого щастя.

Олег підвівся. Його обличчя було блідим.

— Вона моя мати. Я не можу її вигнати.

— Я не просила її виганяти. Я просила встановити кордони. Ножі в спину нашого союзу встромляєш саме ти своїм безсиллям.

Я почала збирати свої речі, які вже встигла привезти. Їх було небагато — кілька коробок із книгами, лампа, яку я купила для робочого столу, мої інструменти для малювання.

— Ти куди? — Олег заступив мені шлях.

— Я йду. Я не буду жити в музеї імені Катерини Петрівни.

— Але ми ж стільки вклали сюди! Це ж наша квартира!

— Ні, Олегу. Це її квартира. Вона це знає, і ти це знаєш. А я тут завжди буду тією, кому роблять послугу, дозволяючи постояти поруч.

Я виходила з під’їзду, коли побачила її. Вона якраз підходила до будинку, несучи в руках черговий пакунок — мабуть, ті самі оксамитові штори. Побачивши мене з коробками, вона зупинилася і при мружилася.

— Що, не витримала характеру? — запитала вона без тіні жалю.

Я нічого не відповіла. Я просто пройшла повз неї, відчуваючи, як тепле осіннє повітря наповнює мої легені. Це було перше чисте дихання за останні кілька місяців.

Минуло пів року. Я живу в орендованій студії. Тут мало меблів, але кожна дрібниця обрана мною. Олег кілька разів намагався відновити стосунки, запрошував на вечерю в “нашу” квартиру. Каже, що шафа з дуба справді дуже містка, а біла плитка легко миється. Він так і не зрозумів, що справа була зовсім не в кольорі стін чи якості деревини.

Він розповідав, що мати тепер приходить до нього тричі на тиждень, готує обіди і переставляє його речі, бо він сам “не ладен дати собі раду”. Він звучить втомленим, але змиреним.

Іноді я думаю, чи могла я вчинити інакше? Можливо, варто було боротися далі, вимагати, кричати, ставити ультиматуми? Але чи можна побудувати щось на фундаменті, де твоє слово не важить нічого?

Ремонт — це завжди тест для сім’ї. Ми свій провалили. Але чи був це тест на вміння вибирати шпалери, чи на здатність бути окремою, дорослою людиною, здатною захистити свій дім від стороннього втручання?

А як би ви вчинили на моєму місці: продовжували б боротьбу за кожен сантиметр власного простору в чужій за суттю квартирі чи пішли б у нікуди, зберігаючи лише внутрішню свободу?